Мар’яна повільно опустила зошит із ретельно розписаним сімейним бюджетом на стіл. Уже майже рік вона складала фінансовий план для облаштування майбутньої дитячої кімнати, перевіряючи кожну ціну на сайтах будівельних гіпермаркетів та магазинів дитячих товарів. Кожна цифра була вивірена з урахуванням інфляції та непередбачених витрат, як то кажуть, “на всякий випадок”. У Мар’яни здригнулися руки, коли вона знову переглянула виписку з онлайн-банкінгу, де стояла незрозуміла транзакція.

— Богдане, ти можеш мені пояснити, куди поділися п’ятдесят тисяч гривень? — тихо, але з металевими нотками в голосі запитала Мар’яна, поправляючи пасмо русявого волосся, що вибилося з високого пучка.

Богдан відірвався від скролінгу стрічки новин у телефоні і винувато подивився на дружину. Його обличчя, зазвичай відкрите та привітне, вкрилося тінями.

— А-а, ти про це… Розумієш, Романчикові терміново потрібні були гроші. У нього виникли невеликі, дуже невеликі проблеми з погашенням кредиту за автівку.

Мар’яна втомлено потерла скроні. **Роман**, молодший брат Богдана, знову вскочив у халепу. І знову Бодя, не замислюючись, віддав їхні спільні заощадження, відкладені на найважливіше.

— Богдане, ми ж домовилися. Жодних великих витрат без спільного обговорення! — Мар’яна намагалася говорити спокійно, хоча всередині неї вже починав кипіти гнів.

— Кохана, але ж це моя родина! — Богдан спробував обійняти дружину, роблячи крок до неї. — Ромчик клянеться, що поверне все за місяць, щойно влаштується на нову роботу в Польщі.

Мар’яна відсторонилася, дивлячись йому прямо у вічі:

— Як минулого разу? Коли він обіцяв повернути позику за «терміновий бізнес-проєкт» через тиждень, а минуло півроку? І позаминулого? Богдане, ми **п’ять років** збираємо на те, щоб нарешті планувати дитину, а ти роздаєш гроші направо і наліво! Ти знаєш, як зараз дорого все для немовлят?

— Ну, не перебільшуй, — скривився Богдан, відступаючи. — Подумаєш, п’ятдесят тисяч. Заробимо ще. Зрештою, я ж працюю не покладаючи рук.

Мар’яна стиснула кулаки, намагаючись стримати слова, що рвалися назовні. За п’ять років шлюбу вона звикла до того, що чоловік завжди готовий прийти братові на допомогу. Спочатку це здавалося їй ознакою благородства — така сильна сімейна підтримка. Але згодом Мар’яна почала помічати, що ця «допомога» завжди надається виключно за рахунок їхнього спільного майбутнього.

— Богдане, давай начистоту, — Мар’яна присіла на край столу, почуваючись абсолютно виснаженою. — Скільки грошей Роман вже позичив у нас? І скільки він повернув? Назви мені точні цифри.

Богдан зам’явся, уникаючи її погляду.

— Ну, точно не пам’ятаю… Це не важливо. Він брат, ми ж не ведемо підрахунки.

— Ні, це важливо! — Мар’яна рішуче взяла свій щоденник, де фіксувала всі рухи коштів. — У мене все записано. Тільки за останній рік Роман зайняв у нас сто двадцять тисяч гривень. Знаєш, скільки він повернув? Нуль.

Богдан насупився:

— У нього були складнощі. То роботу втратив, то з дівчиною розлучився, яка виявилася… ну, ти знаєш. Він просто переживає скрутний період, Марі.

— А ми? — перебила Мар’яна, підвищуючи голос. — Хіба у нас немає планів? Ми ж хотіли дитину, пам’ятаєш, як ми мріяли про це маленьке сонечко?

— Звісно, ​​пам’ятаю, — Богдан знову спробував взяти дружину за руку. — Але ж діти — це не лише гроші. Головне — любов і турбота.

Мар’яна різко відсмикнула руку:

— Кохання та турбота не куплять якісний візочок, безпечне ліжечко, хороші підгузки! Ми домовлялися створити фінансову подушку безпеки — на рік, Богдане! — перш ніж планувати вагітність. Це була наша спільна умова!

Саме цієї миті телефон Богдана завібрував, виводячи на екран ім’я «Ромчик». Чоловік швидко схопив слухавку.

— Так, Ром? Що сталося?

Мар’яна завмерла, спостерігаючи за тим, як міняється вираз обличчя чоловіка. Спочатку здивування, потім жах.

— Скільки? — Богдан зблід, як стіна. — Двісті п’ятдесят тисяч гривень? Ром, це ж величезна сума!

Мар’яна відчула, як земля йде з-під ніг. Двісті п’ятдесят тисяч — це було майже все, що залишилося від їхніх заощаджень. Вона розуміла: це прохання — останній цвях у труну їхньої мрії.

— Брате, я передзвоню, — Богдан кинув слухавку на стіл і обернувся до дружини. — Марі, тут така річ…

— Навіть не починай, — відрізала Мар’яна. — Я не віддам наші останні гроші.

— Але Ромчику дуже потрібен бус! — вигукнув Богдан. — Без свого мікроавтобуса він не зможе влаштуватися у логістичну компанію. Розумієш, це шанс!

— А що з його старою автівкою? — примружилася Мар’яна. Вона знала, що брат Богдана мав старенький, але робочий «Ланос».

— Ну… він її розбив місяць тому, — зізнався Богдан. — Не впорався з керуванням на слизькій дорозі.

— П’яний був? — здогадалася Мар’яна.

Богдан промовчав. Це мовчання було промовистішим за будь-які слова.

— Значить так, — Мар’яна випросталася, вся її постава була сповнена рішучості. — Я не дозволю спустити всі наші гроші на безвідповідального… алкоголіка, Богдане.

— Не говори так про мого брата! — лють спалахнула в очах Богдана. Він стиснув щелепи. — Він просто переживає скрутний період! Ти його не підтримуєш!

— Скрутний період довжиною п’ять років? — Мар’яна гірко посміхнулася. — За цей час ми могли б уже няньчити малюка. Але ні, всі наші гривні вирушають на «скрутні періоди» твого брата.

Богдан нервово міряв кімнату кроками.

— Ти не розумієш! Роман каже, що знайшов золоту жилу. Кур’єром у міжнародній службі доставки, але потрібен власний мікроавтобус.

— І ти віриш? — Мар’яна схрестила руки на грудях, її погляд був сповнений зневаги. — Як тоді, коли він збирався відкрити СТО? Чи запустити інтернет-магазин вишиванок? Чи…

— Досить! — Богдан раптово вдарив кулаком по стіні поруч зі столом. — Я не дозволю тобі знущатися з мого брата!

Мар’яна здригнулася. За п’ять років шлюбу вона вперше бачила чоловіка таким агресивним.

— Знаєш що, — повільно, але чітко промовила Мар’яна, — роби що хочеш. Але зважай: якщо хоч копійка з наших заощаджень піде твоєму братові на його чергову вигадку, можеш забути про дітей. Я не народжуватиму дитину в сім’ї, де чужі забаганки важливіші за майбутнє мого малюка.

Богдан завмер на місці.

— Це… шантаж?

— Це реальність, — твердо відповіла Мар’яна. — Обирай: або ми з нашою майбутньою дитиною, або нескінченні борги твого брата. Третього не дано.

У кімнаті зависла важка, нестерпна тиша. Вони дивилися один на одного, немов уперше побачили справжні обличчя.

Телефон Богдана знову задзвонив. Роман не збирався здаватися.

— Так, братику, — відповів Богдан, не зводячи очей із дружини. — Слухай, про гроші… Вибач, але зараз не зможу допомогти.

Роман на тому кінці дроту вибухнув потоком обурень. Богдан морщився, слухаючи його нарікання.

— Розумію, але… — Богдан затнувся, подивившись на Мар’яну, яка ледь помітно, але рішуче похитала головою. — Добре, давай зустрінемося та обговоримо.

Мар’яна стиснула губи. Вона чудово знала, чим закінчуються подібні «обговорення» між братами. Це завжди закінчується тим, що Богдан «просто позичить» невелику суму.

— Навіть не думай про це, — тихо, але твердо сказала Мар’яна. — Я не жартую про розлучення.

Богдан швидко попрощався з братом і поклав слухавку.

— Давай поговоримо спокійно, — Богдан сів на край столу. — Ми ж дорослі люди, ми знайдемо компроміс.

— Саме тому я й говорю прямо, — Мар’яна схрестила руки на грудях. — Я втомилася ділити нашу сім’ю з твоїм братом. Щоразу, коли ми починаємо щось планувати — ремонт, відпустку, дитину — з’являється Роман зі своїми проблемами, як демон із табакерки.

— Але ж він не спеціально! — вигукнув Богдан. — У нього справді постійно якісь чорні смуги!

— У нього все життя — чорна смуга, — Мар’яна гірко посміхнулася. — А ми розплачуємось за його безвідповідальність, яка межує з інфантилізмом.

Богдан схопився:

— Ти його просто не розумієш! Роман…

— Ні, це ти не розумієш! — перебила Мар’яна. — Я хочу нормальну сім’ю, відчувати стабільність. А ти всі наші гроші віддаєш братові-авантюристу, який використовує твою доброту!

— Не смій так говорити про Романа!

— А як мені казати? — Мар’яна підвищила голос. — Назвати його успішним бізнесменом? Чи, можливо, відповідальною людиною?

Мар’яна відкрила шафу і дістала невелику папку з документами.

— Ось, дивись! Усі розписки твого брата за останні п’ять років, і жодної копійки не повернув!

— Зате коли тобі потрібна була допомога з ремонтом крана у ванній, Роман одразу приїхав! — парирував Богдан.

— Так, приїхав, — кивнула Мар’яна. — Розбив нову італійську раковину, зіпсував плитку і пішов у запій на тиждень. Дуже «допоміг», дякую!

Повітря в їхній затишній київській квартирі ніби згустилося від напруги. Мар’яна та Богдан стояли один навпроти одного, як цілком чужі люди.

— Знаєш що, — нарешті сказала Мар’яна, — я завтра їду до мами в Івано-Франківськ. Мені потрібен час, щоб подумати.

— Тільки не роби дурниць, — попросив Богдан, його голос став благаючим. — Ми можемо все обговорити, я буду кращим чоловіком, обіцяю.

— Обговорювати нема чого, — відрізала Мар’яна. — Або ти припиняєш спонсорувати братові безкінечні «проєкти», або ми розлучаємося.

Наступного дня Мар’яна справді поїхала до батьків. Три дні її телефон розривався від дзвінків Богдана, але вона не відповіла. На четвертий день на порозі батьківського дому з’явився Роман — неприродно прямий і тверезий, із винним виглядом.

— Пробач мені, Марі, — тихо сказав Роман. — Паша сказав, ти сердишся через гроші… Але ж ти розумієш, це все тимчасово. От влаштуюся на роботу…

— Як минулого разу? — перебила Мар’яна. — Романе, ти хоч розумієш, що через тебе ми з Богданом не можемо завести дитину?

Роман здивовано підняв брови:

— До чого тут дитина? Богдан казав, що ви ще не готові. Що треба спочатку «твердо стати на ноги».

Мар’яна завмерла. У неї потемніло в очах. Отже, Богдан вирішив за неї. Вирішив, що брат важливіший за їхню майбутню дитину. Це була зрада, набагато гірша за будь-яку фінансову втрату.

— Іди, — тихо, але з такою силою, що Роман здригнувся, сказала Мар’яна. — І передай своєму братові, щоб навіть не намагався зі мною зв’язатися. Я подаю на розлучення.

— Але, Марі… — почав Роман.

— Геть! — крикнула Мар’яна, зачиняючи двері перед його носом.

Увечері зателефонував Богдан:

— Кохана, давай усе обговоримо! Я все зрозумів, правда. Більше жодних грошей Романові, обіцяю! Я змінився!

— Правда? — гірко посміхнулася Мар’яна. — А як же твоє бажання **«допомогти Романові стати на ноги»**? Ти думав, я ніколи не дізнаюся про твої справжні плани?

У слухавці повисла гробова тиша.

— Марі, послухай…

— Ні, це ти послухай, — перебила Мар’яна. — Я витратила п’ять років, вірячи, що ми будуємо родину. А ти весь цей час ставив брата вище за наші спільні плани. Знаєш, що найприкріше? Ти навіть не порадився зі мною. Просто вирішив, що мої мрії про дитину почекають, поки твій братик награється у «бізнесмена».

— Я можу все виправити! — у голосі Богдана лунав справжній розпач. — Дай мені шанс, я поверну твої гроші!

— Ні, Богдане, — тихо відповіла Мар’яна. — Ти вже зробив свій вибір. Тепер я роблю свій.

Наступного дня Мар’яна подала заяву на розлучення. Кожен рядок, заповнений у заяві, здавався черговим цвяхом у кришку труни їхнього п’ятирічного шлюбу.

— Ви впевнені у своєму рішенні? — запитала співробітниця РАГСу, дивлячись на Мар’яну з жалем.

— Більш ніж, — твердо відповіла Мар’яна. — Іноді треба відпустити минуле, щоб нарешті почати жити.

Минуло пів року. Мар’яна поступово звикала до нового, вільного життя. Вона зробила перестановку у квартирі, змінила роботу на перспективнішу, почала вивчати англійську. Якось, розбираючи старі речі, вона знайшла свій «зошит мрій».

«1. Купити авто – виконано.

2. Зробити ремонт – частково.

3. Народити дитину…»

Останній пункт так і залишився невиконаним. Але тепер Мар’яна дивилася на це інакше. Краще залишитися бездітною на якийсь час, ніж вирощувати дитину в сім’ї, де її благополуччя не на першому місці.

Дзвінок у двері вирвав Мар’яну з роздумів. На порозі стояв Роман — тверезий, охайний, але з опущеними плечима.

— Пробач мені, Марі, — тихо сказав Роман. — Я не хотів зруйнувати вашу родину.

— Ти не зруйнував, — похитала головою Мар’яна. — Богдан сам усе зруйнував своєю слабкістю та зрадою. А ти… ти був лише каталізатором.

— Богдан зовсім поганий, — зізнався Роман. — Взяв кредит, щоб допомогти мені з новою справою, а воно знову провалилося. Тепер він сам у боргах.

— Мене це більше не стосується, — твердо промовила Мар’яна, зачиняючи двері.

Увечері Мар’яна отримала повідомлення від подруги Каті: «Як щодо поїздки в Париж? Ти ж завжди мріяла про Монмартр!».

Мар’яна усміхнулася. Раніше така поїздка здавалася нездійсненною — усі гроші йшли на «допомогу» Роману. Тепер же…

— Чому б і ні? — сказала Мар’яна вголос. — Настав час жити своїм життям.

Мар’яна купила квитки. Розбираючи документи для подорожі, вона натрапила на стару фотографію з Богданом. Спокійно поклавши знімок у шухляду з непотрібними речами, вона зрозуміла: минуле залишилося позаду. Її щастя залежало тільки від неї самої.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.