fbpx
Життєві історії
Мамині голосіння про мою гірку долю переривалися найгіршими епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не втримала, треба було боротися за сім’ю. А за що було боротися? І з ким? У нас до сьогоднішнього вечора все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштову скриньку

Мій власний маленький, але такий звичний і затишний світ звалився, коли мені виповнилося 34 роки. Ще вчора здавалося, що все було: затишне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало брехнею і піском, який просівають крізь пальці. Чоловік сам подав на розлучення, продовжуючи жити зі мною в одному будинку, посміхатися мені і дітям за вечерею, а потім просто прийшла листом його позовна заява з призначеною датою. За матеріалами

– Давно хотів тобі сказати, – м’ялася колись найрідніша для мене людина, – так буде краще. Я втомився брехати.

– Куди ти підеш, – ридала мама, дізнавшись про те, що ми з Миколою розлучаємося, – кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без будинку? У мене батько живе і сестра твоя молодша.

Мамині голосіння про мою гірку долю переривалися найгіршими епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не втримала, треба було боротися за сім’ю. А за що було боротися? І з ким? У нас до сьогоднішнього вечора все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштову скриньку.

– Було б про що ревіти-то! – прокректав дід зі свого інвалідного візка, – Не війна! Бач, знайшли горе. Впораєтеся, онук підріс уже, ще поживеш.

Але поки я погано розуміла, як викрутитись із цієї біди.

– Нема чого тобі працювати, – сказав чоловік 3 роки тому, коли мене з 4-х річним сином в черговий раз виписали зі стаціонару – не до садочку у нас син, сиди вдома, виховуй. Хоча б до школи.

І я сиділа, ростила сина, водила на гуртки і в музикалку старшу дочку Ніку. І ось тепер син пішов в школу, дочці скоро 15 років, роботи немає і квартиру, яка належала чоловікові ще до шлюбу, я повинна звільнити через тиждень.

– У тебе є бабусин будинок, – сказав Коля, – речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пралку, холодильник і все інше. Ой спасибі тобі, великодушний мій чоловік. Звичайно заберу. І холодильник, і пралку. Тільки для чого мені пралка в старенькій хаті без водогону і з пічкою. Тому що за 4 роки після того, як цей будиночок дістався мені від бабусі і діда, якого забрала мама, ти відмовлявся там що-небудь робити, кажучи, що у нас є упорядкована квартира, а будиночок в приватному секторі – просто дачка. Дачка, в якій мені тепер доведеться жити. З дітьми.

– Фу, вогкістю пахне, – Ніка скривилася, входячи в будинок, – я не хочу тут жити, я хочу додому. А Коля швиденько згвинтив, щоб не пояснювати дочці, що це тепер і є її будинок. Через тиждень, прийшовши зі школи Ніка почала квапливо збирати свої речі в пакети і сумки.

– Я маю право вибирати, – запально вигукнула вона, – я буду жити з татом, я не хочу тут колупатися з дровами і тазиками. Ти не змогла утримати батька, чому я повинна страждати?

Дочку я не тримала, а маленький Мишко притиснувся до мене, як настовбурчений горобець і просто обійняв мене міцніше своїми ще дуже слабкими руками. Як ми з сином пережили першу зиму в старенькій хаті?

Як розповісти, що я вставала о 2 годині ночі і йшла знову топити грубку, щоб до Михайликового пробудження було тепло. А Мишко після школи старанно складав в сінях стопку мерзлих дров, щоб вони зігрілися і відтанули до вечора, коли прийде пора знову топити піч.

Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатах удвох з сином, щоб влаштувати «банний» день?

Як розповісти про докори мами:

-Від тебе рідна дочка втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся її повернути? Так що ти за мати така. Дивись, і Михайлика у тебе відсудить.

– Ніхто мені не відсудить, -хмурив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Нікою я в школі бачуся.

А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив в зону розселення через будову неподалік школи. Міська влада знайшла спосіб дати нам квартири, щоб у новобудови був великий двір і спортивний майданчик. А будинок-то у мене був непоказним, а по метражу вистачило на двохкімнатну кваритиру.

– Мам, – зателефонувала Ніка, – можна я до Вас перейду.

– Звичайно переходь, дочко, – просто відповіла я.

І знову мама і подруги дорікали мені за м’ягкість.

– Вибрала таточка, так і нехай би з ним жила. Що, не солодко стало? А у мамки квартира нова, можна знову жити і не сумувати?

Ніка увійшла з сумками низько опустивши голову. А потім просто розревілася у порога. Схлипувала і незв’язно шептала:

– Я думала … він говорив, а сам зрадник … невже всі вони такі? У них скандали кожен день. А я винна. І сестра маленька весь час плаче. А вона все рахує хто з нас скільки разів посуд мив.І кричить потім, що я багато їм. І тато, ну що це за чоловік, він за мене ні разу не заступився … мамою її називати. Яка вона мама?

Я втішала свою юну дочку, яка вперше зіткнулася зі зрадою самої близької людини, просто гладила її по волоссю, перечікуючи цю зливу з дитячих сліз. Так ми і сиділи на підлозі в передпокої, серед сумок, які приніс до моїх дверей колишній чоловік, який не побажав навіть зайти і побачити власного сина.

– Мама, – дочка підняла на мене розпухлу від сліз і зовсім ще дитячу мордочку, – невже вони всі завжди так? Невже хороших не буває?

І тут Мишко наважився підійти до нашого бабиного водоспаду. Він обняв нас обох разом, наскільки вистачило у восьмилітнього хлопчака розмаху рук.

– Нема, кажеш, справжніх чоловіків? – питаю дочки, – Ну одного-то я точно знаю!

А наш єдиний мужик тільки хмикнув і зосереджено поволік в дитячу важекнну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити чисто чоловічий бас і презирство до нашої щедрої на сльози натури:

– Розвели тут сирість, було б про що ревіти-то, не війна!

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

facebook