Мамина хата на сусідній вулиці, але вже років 7 мені там не раді. Зараз там господарює моя сестра, яка вже багато років зі мною знатися не хоче, а все через спадок.
Ярина вийшла заміж рано, вона старша за мене на 5 років. Юхим забрав її до себе, у батьківську хату. Сказати чесно, то в моєї сестри характер не мед, тому мама їй добре наказувала, щоб вона сиділа в свекрів тихо, не перечила ні в чому, слухалася та догоджала, бо це не рідні батьки, мовчати не будуть їй. А чужа хата – то чужа правда.
Як там Ярина жила спочатку ми не знали, бо до нас вона приходила рідко, хоча наче сусіднє село близько до нас, та сестра чекала вже дитину, тому займалася лише своїми справами.
Раз у місяць батьки пакували торби, брали муку, цукор, декілька курок і везли сестрі. Одного разу я поїхала з ними. Свекрухи Ярини в дома не було, а в хаті чистота і порядок, на подвір’ї все гарненько, але Ярина вдома нічого не робить, все робила сама свекруха, сестра ж ні до чого діла не мала. Мама тоді поговорила з нею серйозно, сказала, щоб донька теж роботи не цуралася, бо довго так тривати не може і свекруха незабаром може й на двері вказати. Але Ярина лише посміялася, тепер у вона дасть їм внука, тому вони самі годитимуть їй.
А тим часом я теж вийшла заміж, Микола мій власну хату мав, на сусідній вулиці, тому я пішла жити до чоловіка. Тата незабаром не стало і ми з Миколою мало не щодня навідувалися до мами, все в неї робили, в усьому допомагали, мама ще й господарство тримала, хоча обійти сама все не могла, зрозуміло, що на Миколу розраховувала, а він робив усе, не відмовляв ніколи.
А тим часом життя Ярини пішло шкереберть, вона ніяк не могла мирно жити зі свекрами, мало того, що в чужій хаті сиділа, та ще й командувати там хотіла. Але вже це й чоловікові не подобалося, не знаю, що там ще в них не заладилося, але Ярина з сином повернулася в батьківську хату.
Мама наша дуже її шкодувала, тому прийняла її добре. жити всі вони стали на пенсію старенької матері. Микола мій ще місяць походив, а потім не став до мами ходити, сказав, нехай сестра господарює, адже все те дістається їй теж.
І вже наступного дня до нас прийшла мама:
– Миколо, ти що дорогу забувся до мого дому? Свині голодні, буряків потрібно з ями дістати, я вже стара, не можу працювати, приходь ввечері після роботи, – з натиском мама мовила зятю.
Микола в мене добрий, але вже не міг змовчати:
– Мамо, вибачте мене, але у вас ще родина є, Ярина до вас повернулася, нехай допомагає, за господарством доглядає, не маленька вже.
Мама образилася і пішла, більше до нас на подвір’я до нас не приходила. Лише ми на свята інколи гостювали в неї, але вона була холодною до нас і байдужою, лише Ярину свою шкодувала і на життя її скаржилася.
А через рік мами не стало і лише ми тоді дізналися, що хату вона заповіла моїй сестрі. Ярина тішилася, що добре забезпечена. А мені так прикро на душі, я вже за ту хату не хотіла боротися і чоловік зрозумів мене. Як так могла вчинити рідна людина?
Чи може забрати собі пів хати, поки ще є змога?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
