— Мамусю, ти тільки не сердься, добре? Я знаю, що минулого місяця вже просив у тебе гроші, але цього разу справді притисло. У нас машина стала посеред дороги, майстер назвав таку суму, що я спочатку подумав, ніби він хоче продати мені весь сервіс разом із підйомником. А ще за квартиру платіж через три дні. Можеш позичити тисяч двадцять? Я поверну, щойно отримаю премію.
Галина Петрівна стояла біля кухонного столу й розкладала по банках сушені яблука. Телефон лежав поруч на гучному зв’язку, а з духовки тягнувся запах домашнього печива. За вікном повільно накрапав вересневий дощ, на підвіконні тіснилися вазони, а біля холодильника стояв кошик із грушами, які вона вчора привезла зі свого будинку в селі неподалік Івано-Франківська.
— Тарасе, а премія в тебе коли?
На тому кінці запала коротка тиша.
— Начебто наприкінці місяця.
— Минулого разу ти казав те саме.
— Мамо, тоді все змінилося. У нас замовник затримав оплату.
— А десять тисяч, які я переказала тобі два тижні тому?
— Пішли на дитячий садок, комунальні й продукти. Ти ж бачиш, які зараз ціни.
Галина Петрівна закрила банку кришкою, витерла долоні рушником і сіла.
— Бачу. Я теж ходжу до магазину. Але заощадження мої вже на очах тануть, скоро я без копійки залишуся сама.
— То допоможеш?
Вона поглянула на конверт, що лежав біля цукорниці. Там були гроші, які вона відкладала на ремонт даху в старому будинку. Після сильних дощів у маленькій кімнаті біля горища з’явилася волога пляма, і майстер уже двічі телефонував, питаючи, коли можна починати роботу.
— Десять дам. Більше не можу.
Тарас одразу пожвавішав.
— Мам, ну хоча б п’ятнадцять. Я тобі до копійки поверну.
— Десять.
— Добре. Дякую. Ти мене дуже виручаєш.
— Тарасе?
— Що?
— Приїдь у суботу. Треба гілки біля сараю прибрати й кілька дощок перенести. Я сама не впораюся.
Син зітхнув.
— У суботу в Софії заняття, а Христина хотіла по магазинах. Може, наступного тижня?
— Минулого тижня ти теж казав «наступного».
— Мам, я постараюся. Все, мушу бігти. Дякую тобі.
Зв’язок обірвався. Галина Петрівна ще хвилину сиділа, дивлячись на екран. Потім відкрила банківський застосунок, переказала десять тисяч і повернулася до яблук.
У суботу Тарас не приїхав. Зате близько четвертої біля хвіртки зупинилася машина сусідки Марії Степанівни. Та вийшла в гумових чоботах, із двома парами робочих рукавиць у руці.
— Ну що, де твій помічник?
Галина Петрівна, яка саме складала сухі гілки біля яблуні, махнула рукою.
— Має справи.
— Знову?
— Маріє, не починай.
— Я нічого не починаю. Я рукавиці принесла. Одні тобі, другі мені. Якщо вже наші діти зайняті, будемо дві поважні пані самі господарювати.
— Ти ще скажи, що ми молоді.
— А хіба ні? Учора в автобусі мені чоловік місце поступився. Я так на нього подивилася, що він сам сів назад.
Галина Петрівна засміялася.
— Ти невиправна.
— Зате з міцною спиною. Давай ті дошки сюди.
За дві години вони прибрали подвір’я, перенесли старі дошки під навіс і навіть встигли посперечатися, де навесні краще посадити чорнобривці. Уже за чаєм Марія Степанівна помітила на холодильнику записку: «Дах — 38 000».
— Майстер стільки попросив?
— Так. Матеріал подорожчав.
— Тарас допоможе?
Галина Петрівна повільно розмішала мед у чашці.
— Я йому не казала.
— Чому?
— Бо він сам постійно просить.
Марія відставила чашку.
— Часто?
— Останні пів року майже щомісяця. То автомобіль, то платіж, то новий холодильник, то Софійці щось треба. Я не рахувала спочатку. А вчора сіла й порахувала.
— І?
— Багато.
— Повертав?
Галина Петрівна подивилася у вікно.
— Частину.
Марія нічого не сказала. Лише посунула до подруги тарілку з печивом. Через тиждень Тарас приїхав сам. Цього разу не просив грошей телефоном. Привіз мамі великий пакет продуктів, новий чайник і коробку цукерок.
— Оце вже цікаво, — усміхнулася Галина Петрівна. — Яке свято?
— А без свята до мами не можна?
— Можна. Тільки ти востаннє приїжджав із таким пакетом на мій день народження.
Тарас розклав покупки на столі.
— Я подумав, що тобі треба допомагати.
— Дуже добра думка. Вона сама прийшла чи хтось підказав?
— Мамо, ну почалося.
— Я мовчу. Сідай, нагодую.
Після обіду Тарас несподівано запропонував:
— Ходімо по подвір’ю. Покажеш, що тут треба зробити.
Галина Петрівна навіть здивувалася. Вони вийшли надвір. Тарас оглянув дах, старий гараж, невеликий сад, потім довго стояв біля хвіртки й дивився на будинок.
— Тут землі чимало.
— Дванадцять соток.
— Зараз такі ділянки добре купують.
Галина Петрівна повернулася до нього.
— Для чого тобі це знати?
— Просто кажу. Місце хороше, до міста недалеко. Тут уже сусідню вулицю забудовують новими котеджами.
— І?
Тарас сунув руки в кишені.
— Мам, ти тільки вислухай. Не сердься одразу.
— Після таких слів люди зазвичай кажуть щось, від чого дуже хочеться сердитися.
— Ми з Христиною думали… Може, тобі справді вже немає сенсу тримати цей будинок?
Галина Петрівна мовчки дивилася на сина.
— Продовжуй.
— Ти більшість часу живеш у міській квартирі. Сюди приїжджаєш кілька разів на місяць. Дах ремонтувати, паркан фарбувати, сад доглядати. Це гроші й сили. А якщо продати будинок із землею, можна дуже добре влаштуватися.
— Кому?
Тарас розгубився.
— Усім.
— Це не відповідь.
— Тобі можна купити гарну однокімнатну квартиру в новому будинку. З ліфтом, балконом, новим ремонтом. А решту грошей…
Він замовк.
Галина Петрівна сама закінчила:
— Віддати вам.
— Не просто віддати. Ми б закрили частину свого житлового платежу. Тоді перестали б у тебе просити. І Софійці можна було б відкладати на майбутнє.
— А моя квартира в місті куди подінеться?
— Її можна здавати.
— Тобто мені треба продати будинок, купити ще одну квартиру, а свою віддати під оренду, щоб ваша родина мала менше витрат?
— Коли ти так говориш, усе звучить дивно.
— Я лише повторила твій план.
Тарас нервово провів долонею по волоссю.
— Христина просто запропонувала варіант.
— А ти підтримав?
— Мам, ми втомилися постійно рахувати гроші.
Галина Петрівна повільно підійшла до старої яблуні й підняла з трави жовте яблуко.
— А цей будинок ви вже оцінювали?
Тарас не відповів. Вона повернулася.
— Тарасе?
— Я просто дивився оголошення.
— Приблизно скільки?
Він назвав суму. Галина Петрівна мовчала кілька секунд, а тоді тихо запитала:
— Ти навіть ціну вже визначив?
— Я хотів розуміти можливості.
— Мої можливості чи свої?
Тарас опустив очі. Галина Петрівна поклала яблуко на лавку.
— Їдь додому, сину.
— Мамо…
— Не сьогодні. Я хочу побути сама.
Наступного ранку Галина Петрівна прокинулася в будинку ще до сьомої. Вона відчинила двері на терасу, накинула теплий светр і вийшла з чашкою чаю. На траві блищала роса, біля паркану шелестіло пожовкле листя, а під старою грушею стояв дерев’яний стіл, який колись власноруч зробив її чоловік Мирослав.
Вона провела долонею по шорсткій стільниці, а потім узяла віник і почала змітати листя з доріжки. Близько дев’ятої хвіртка скрипнула.
— Бабусю!
Шестирічна Софійка влетіла на подвір’я в рожевій курточці, а за нею з’явилася Христина з двома сумками.
— Добрий ранок. Ми ненадовго. Тарас на роботі, а Софійка від учора проситься до вас.
Дівчинка вже обіймала бабусю.
— Я хочу збирати яблука! І ще ти обіцяла показати, де росте м’ята.
— Усе покажу. Тільки спочатку поснідаєш.
Христина поставила сумки на лавку.
— Галино Петрівно, можна поговорити?
— Заходьмо до хати.
Поки Софійка на кухні малювала фломастерами кота, який більше нагадував пухнасту хмару з хвостом, Христина стояла біля вікна.
— Тарас учора повернувся дуже засмучений.
— Я його не сварила.
— Він сказав, що ви навіть не захотіли обговорювати продаж.
— Ми обговорили. Він розповів, що ви вже знаєте приблизну ціну мого будинку.
Христина зітхнула.
— Я розумію, як це виглядає. Але ми не хотіли нічого поганого. Просто в нас зараз справді складно з грошима.
— Христино, сідай.
Невістка присіла.
— Скільки ви мені винні?
— У сенсі?
— Скільки грошей я дала вам за останній рік?
Христина відвела погляд.
— Не знаю точно.
— Я знаю. Я вчора виписала всі перекази.
Галина Петрівна назвала суму.
Христина широко розплющила очі.
— Стільки?
— Саме стільки.
— Я не знала.
— Частину Тарас просив без тебе?
— Мабуть.
— А частину ти просила через нього?
Христина кивнула.
— Було.
Галина Петрівна поставила перед нею чай.
— Я люблю вас. Люблю Софійку. Коли дитині треба куртка, книжки чи гурток, я допоможу, якщо матиму змогу. Але я не хочу більше оплачувати ваш спосіб життя.
— Ми не живемо розкішно.
— Минулого місяця ви змінили телевізор.
— Старий був маленький.
— Навесні взяли інше авто.
— Попереднє постійно вимагало ремонту.
— Улітку їздили на відпочинок.
Христина почервоніла.
— Ми два роки нікуди не їздили.
— І маєте право їздити. Але тоді не кажіть мені через місяць, що без моїх грошей вам нічим платити за квартиру.
Христина довго мовчала. Із сусідньої кімнати почувся голос Софійки:
— Бабусю, а кіт може бути зелений?
— У твоєму малюнку може бути навіть у горошок!
— Добре!
Христина усміхнулася, але одразу стала серйозною.
— Я справді думала, що будинок вам уже не потрібен.
— Ти мене питала?
— Ні.
— Тоді звідки знала?
— Тарас казав, що вам важко його утримувати.
— Мені важко дах ремонтувати. Це не означає, що я хочу віддати дім.
— Ми могли б допомагати вам тут.
Галина Петрівна подивилася на неї.
— За останні два роки ви приїздили сюди всі разом чотири рази.
Христина опустила очі.
— Так.
— А знаєш, хто минулої суботи переносив зі мною дошки?
— Хто?
— Марія Степанівна. Їй сімдесят один.
Христина ледь усміхнулася.
— Оце вже соромно.
— Не треба соромитися. Треба просто зробити висновок.
Софійка прибігла на кухню з малюнком.
— Дивіться! Це кіт Василь. Він зелений, бо живе в саду.
Галина Петрівна взяла аркуш.
— Красень. А це що біля нього?
— Будинок бабусі.
— А чому дах синій?
— Бо мені так подобається.
Христина поглянула на свекруху.
— Софійко, а якщо бабуся колись житиме в іншому місці?
Дівчинка здивувалася.
— А куди подінеться цей будинок?
— Не знаю. Може, його купить інша сім’я.
Софійка насупилася.
— А моє дерево?
— Яке?
— Те маленьке біля хвіртки. Дідусь Мирослав посадив його, коли я народилася. Бабуся показувала.
Галина Петрівна нічого не сказала. Христина теж мовчала. За кілька хвилин невістка підвелася.
— Я, мабуть, поїду. Софійку можна залишити до вечора?
— Звісно.
Уже біля дверей Христина зупинилася.
— Галино Петрівно… Не продавайте нічого через нас.
— Що?
— Я серйозно. Я приїхала переконувати вас. А зараз не хочу. Ми самі розберемося.
— А Тарас?
— З Тарасом я поговорю.
— Не треба сваритися.
— Не буду. Але, здається, ми обоє дуже зручно придумали, як виправити власні помилки вашим майном.
Галина Петрівна підійшла ближче.
— Христино, я не хочу, щоб через це ви гризлися вдома. Просто почніть рахувати свої гроші без моєї кишені.
— Домовилися.
Коли машина невістки зникла за поворотом, Софійка потягнула бабусю за руку.
— Ходімо до мого дерева.
Вони вийшли в сад. Біля хвіртки росла молода липа. Галина Петрівна посадила її разом із Мирославом у рік, коли народилася онука. Софійка обережно обхопила тонкий стовбур долонями.
— Вона вже велика?
— Для своїх років — цілком.
— А коли я буду доросла, вона буде дуже висока?
— Якщо доглядатимемо, буде.
— Я теж доглядатиму.
— Обіцяєш?
— Так. Тільки ти мені нагадуй.
Галина Петрівна усміхнулася.
— Домовилися.
Того вечора вона вперше за багато місяців відкрила зошит, де записувала витрати, і на чистій сторінці написала великими літерами: «Мої плани». Першим пунктом був дах. Другим — нові двері на терасу. Третім — поїздка до Чернівців навесні, про яку вона давно мріяла. А четвертий вона додала вже перед сном: «Не давати грошей із почуття обов’язку».
Тарас не телефонував майже два тижні. Галина Петрівна теж не набирала його. Вона домовилася з майстром про дах, купила матеріали, разом із Марією вибрала нові штори для вітальні й навіть замовила невеликий дерев’яний столик на терасу.
Одного дня Марія зайшла й побачила посеред кімнати коробку з новими шторами.
— Ого! А хто це в нас вирішив оновити оселю?
— Я.
— Сама?
— Уявляєш?
— Треба записати дату. Бо ти п’ять років казала, що старі ще добрі.
— Вони й добрі. Просто я хочу інші.
Марія задоволено кивнула.
— Оце мені подобається.
— Що саме?
— Коли людина купує штори, бо хоче штори, а не тому, що старі вже самі просяться на відпочинок.
У суботу біля хвіртки зупинилася машина Тараса. Він вийшов сам, дістав із багажника ящик з інструментами й кілька довгих дощок. Галина Петрівна стояла на терасі.
— Це що?
— Ти казала, біля сараю треба полицю зробити.
— Казала місяць тому.
— Я пам’ятаю.
— Дивина.
Тарас усміхнувся.
— Можна зайти?
— Якщо не з оцінювачем будинку.
Він опустив голову й засміявся.
— Заслужив.
Пів дня Тарас працював біля сараю. Галина Петрівна кілька разів виходила до нього з чаєм, але не розпитувала, чому приїхав. Лише близько четвертої він сам зайшов на кухню, вимив руки й сів за стіл.
— Мамо, я хочу поговорити.
— Говори.
— Христина сказала, що була тут.
— Була.
— І що ви все обговорили.
— Трохи.
— Ми посварилися.
Галина Петрівна поставила перед ним тарілку з пирогом.
— Через мене?
— Через нас. Вона сказала, що ми останнім часом живемо так, ніби завжди знайдеться хтось, хто закриє діру в бюджеті. Якщо не банк, то ти. Якщо не ти, то її батьки.
— Розумна думка.
— Мені вона спочатку не сподобалася.
— Зазвичай найкорисніші думки саме такі.
Тарас усміхнувся.
— Ми сіли й уперше нормально виписали всі витрати. Виявилося, що половину речей можна було не купувати. Авто взяли надто дороге. За доставку їжі витрачали стільки, що мені стало соромно дивитися на цифру. А ще я платив за кілька сервісів, якими майже не користувався.
— І що вирішили?
— Продамо машину й візьмемо простішу. Від однієї поїздки цього року відмовимося. Я беру додаткові замовлення. Христина з наступного місяця виходить на роботу на пів дня, поки Софійка в садочку.
Галина Петрівна кивнула.
— Добре.
— І я хочу повернути тобі гроші.
— Усі одразу не треба.
— Я знаю. Буду щомісяця переказувати частину.
— Тарасе, я давала багато з того не в борг.
— А я хочу повернути хоча б те, що просив останнім часом. Бо тепер розумію: ти відкладала на свої справи, а я поводився так, наче твої заощадження просто лежать і чекають, коли мені знадобляться.
Галина Петрівна мовчки відрізала йому ще шматок пирога.
— Їж.
— Мамо, я серйозно.
— Я теж. На порожній шлунок каяття звучить занадто сумно.
Тарас засміявся.
— Христина казала, що ти так зробиш.
— Що саме?
— Нагодуєш, а потім говоритимеш.
— Правильно мене вивчила.
Після чаю вони вийшли на терасу. Тарас помітив новий столик.
— Гарний. Скільки коштував?
Галина Петрівна примружилася.
— Уже контролюєш мої витрати?
— Все, мовчу.
Вона засміялася.
— Оце правильно.
Тарас сів на лавку.
— Мамо, а що ти насправді хочеш зробити з будинком?
— Жити.
— Я не про зараз. Колись.
— Не знаю.
— Я думав, ти вже все вирішила.
— Ні. І не хочу вирішувати лише тому, що комусь цікаво, кому він дістанеться.
Тарас кивнув.
— Справедливо.
— Може, колись залишу Софійці. Може, продам сама й куплю щось зовсім інше. Може, зроблю тут невеликий гостьовий будиночок і здаватиму влітку. А може, нічого не робитиму.
— Гостьовий будиночок?
— А що?
— Нічого. Просто я вперше чую, що ти про таке думаєш.
— Бо раніше ви питали мене переважно про те, що я можу зробити для вас. А про те, чого хочу я, розмови якось не доходили.
Тарас опустив голову.
— Це правда.
Наступні місяці змінили їхні стосунки не гучними обіцянками, а дрібними справами. Тарас почав приїжджати двічі на місяць. Одного разу полагодив хвіртку, іншого привіз фарбу для лавки. Христина більше не говорила про продаж будинку. Натомість навесні приїхала з Софійкою й привезла саджанці лаванди.
— Це вам, — сказала вона, простягаючи горщики. — Побачила й згадала ваше подвір’я.
— А грошей не попросиш?
Христина на секунду розгубилася, а потім засміялася.
— Ні. І навіть чек маю, щоб довести, що сама заплатила.
— Тоді садитимемо.
Софійка вже бігала довкола липи.
— Бабусю! Дивись, вона виросла!
— Бачу.
— А можна біля неї поставити маленьку лавку?
— Можна.
— Тато зробить.
Тарас, який саме діставав лопату з багажника, почув і озвався:
— А мене хтось питав?
Софійка вперла руки в боки.
— Тату, ти ж родина.
Галина Петрівна голосно засміялася.
— Обережно з цим словом, Тарасе. У нашій сім’ї воно вже одного разу дорого коштувало.
— Я зрозумів натяк.
Улітку вони справді поставили біля липи маленьку дерев’яну лавку. Тарас зробив її сам, Софійка розмалювала одну дошку маленькими білими квітами, а Христина принесла подушки.
Увечері всі сиділи за великим столом на терасі. На тарілках лежали домашні сирники, у глечику була вода з м’ятою та лимоном, а Софійка без упину розповідала, як восени піде до школи й неодмінно сидітиме за першою партою.
— А якщо тебе посадять за другу? — запитав Тарас.
— Попрошу першу.
— А якщо там уже хтось сидітиме?
— Домовимося.
Галина Петрівна усміхнулася.
— Оце ділова людина росте.
Софійка повернулася до бабусі.
— А коли я виросту, цей будинок буде ще стояти?
— Сподіваюся.
— І липа?
— Якщо ти не забудеш її поливати.
— Не забуду.
— Тоді стоятиме.
Тарас поглянув на матір.
— Мамо, я хотів сказати… Я більше не питаю про будинок. Просто хочу, щоб ти знала.
— Я знаю.
— І якщо колись вирішиш його продати, це буде твоє рішення.
— Саме так.
— Навіть якщо купиш собі будиночок у Карпатах і витратиш усе на подорожі?
Галина Петрівна підняла чашку.
— Особливо тоді.
Христина засміялася.
— Я вже бачу Галину Петрівну з валізою: «Діти, квіти поливайте, я на місяць поїхала».
— А чому на місяць? Може, на два.
— Бабусю, я з тобою! — одразу вигукнула Софійка.
— О, уже супровід знайшовся.
Тарас подивився на матір і посміхнувся.
— Їдьте. Я липу поливатиму.
Галина Петрівна нічого не відповіла. Вона лише поставила перед сином ще один сирник. За кілька днів Тарас переказав їй першу частину грошей. У призначенні платежу написав: «Повертаю. І цього разу без маминого нагадування».
Галина Петрівна прочитала, усміхнулася й написала у відповідь: «Прийнято. У суботу приїжджай. Лавку треба покрити захистом».
Відповідь з’явилася за хвилину: «Буду о десятій. Інструменти привезу».
У суботу він справді приїхав о десятій. Без прохання про гроші. Без розмов про продаж. Без готових планів на мамине майно. Лише з ящиком інструментів, пакетом свіжих булочок і Софійкою, яка ще від хвіртки закричала:
— Бабусю, ми приїхали працювати! Тільки спочатку будемо снідати!
Галина Петрівна вийшла на ґанок, витерла руки об фартух і розсміялася.
— Оце я розумію — правильний порядок справ. Заходьте.
Софійка побігла до кухні, Тарас поніс інструменти до сараю, а Галина Петрівна на мить затрималася біля молодої липи. На ній шелестіло свіже листя, під деревом стояла зроблена сином лавка, а за спиною вже чулося, як онука шукає у шафі свою улюблену чашку.
— Бабусю! А де та чашка з бджілкою?
— На другій полиці, сонечко!
— Тут дві!
— Бери більшу!
— Я так і знала!
Галина Петрівна повернулася до дому.
Тарас саме вийшов із сараю.
— Мамо, я ще водостік гляну. Там один кронштейн хитається.
— Глянь.
— І дах після дощу перевірю.
— Перевір.
Він уже зробив кілька кроків, але зупинився.
— Мамо?
— Що?
— Дякую, що тоді не дала нам зробити дурницю.
Галина Петрівна подивилася на сина, потім на будинок.
— Я вам нічого не забороняла, Тарасе. Я просто не дозволила розв’язувати ваші труднощі моїм життям.
Він кивнув.
— Тепер розумію.
— От і добре. А тепер іди до водостоку, бо твоя донька вже з’їсть усі булочки.
З кухні одразу долинуло:
— Я все чую!
Тарас засміявся й пішов по драбину, а Галина Петрівна повернулася до столу, де вже чекала онука.
Цього разу в домі ніхто нічого не ділив, не оцінював і не вирішував наперед. Тут просто снідали, сперечалися, кому дістанеться остання булочка, планували пофарбувати хвіртку й домовлялися, які квіти посадять наступної весни.
А всі рішення щодо власного життя Галина Петрівна залишила за собою.
А як би ви вчинили на місці Галини Петрівни? Продовжували б допомагати дорослим дітям грошима, коли вони постійно потрапляють у фінансові труднощі, чи одного дня теж сказали б: «Я вас люблю, але тепер ви маєте навчитися розраховувати на себе»? І чи має, на вашу думку, родина взагалі право будувати плани на майно батьків, поки самі батьки хочуть ним користуватися?
Фото ілюстративне.
