Серпневе сонце над Римом не просто гріло — воно випалювало. Навіть о шостій вечора повітря здавалося густим, мов сироп, і пахло розігрітим асфальтом та вихлопними газами. Галина стояла на балконі третього поверху старовинного кам’яного будинку в затишному кварталі і тримала в руках телефон. Пальці злегка тремтіли. На екрані світилося повідомлення від доньки: «Мамусь, ми все закінчили! Клінінг поїхав, меблі розставили. Чекаємо на тебе в суботу. Це буде найкраще новосілля у світі!»
Галина притиснула телефон до грудей і глибоко вдихнула. Вісімнадцять років. Восьминадцять довгих, одноманітних, важких років вона провела тут, в Італії. Майже третину свого життя. Коли вона тільки приїхала сюди, тридцятисемирічною зляканою жінкою з однією валізою, їй здавалося, що це на рік, ну максимум на два. Заробити на борги, взути-вдягнути доньку-студентку — і назад. Хіба ж знала вона тоді, як затягує це заробітчанське болото?
Згадався перший день у Римі. Її зустріла подруга Люба, яка й переманила Галину сюди. Вони сиділи в крихітній кімнатці, яку Люба знімала разом із ще трьома жінками.
— Ну що, Галю, плакати будеш потім, — жорстко, але з жалем казала тоді Люба, наливаючи їй міцної кави. — Тут сльозам ніхто не вірить. Робота важка, мову вчи на ходу. Але головне — платять. Не те що в нашому містечку, де ти за свою мінімалку не знала, чи купити Маринці зимові чоботи, чи заплатити за опалення.
— Та я не боюся роботи, Люб, — тихо відповідала Галина, витираючи непрохану сльозу. — Мені аби дитина вивчилася. Щоб вона не знала, що таке позичати у сусідок п’ятдесят гривень до зарплати, як я позичала. Щоби доля в неї людська була.
З чоловіком Галина розлучилася давно і майже без жалю — толку з нього в хаті не було, лише борги та вічні гулянки. Добре, що хоч квартира від покійної бабусі залишилася, було де з Маринкою сховатися. Але жити на ту зарплату контролерки на заводі ставало нестерпно. Щомісяця — одна й та сама математика: як розділити копійки так, щоб вистачило на макарони, хліб і хоч якийсь шматочок масла для доньки.
І от тепер усе це позаду. Маринка закінчила університет, вийшла заміж. А головне — вони побудували дім. Великий, новий, красивий будинок на тій земельній ділянці, що колись теж дісталася Галині в спадок від діда. Жінка подивилася на свої руки — шкіра потемніла від італійського сонця, суглоби на пальцях потовстішали від постійного прибирання та миття. «Це все не дарма, — прошепотіла вона сама до себе, посміхаючись крізь сльози. — Мої руки відпочинуть. Скоро я повернуся додому назовсім. Буду жити у своєму домі, пити чай на терасі, вранці виходити в сад…»
Зазвичай Галина приїжджала в Україну взимку, на Різдво. Вона любила це зимове свято: морозне повітря, сніг, який у Римі бачила хіба що на картинках, запах куті, церковні дзвони і колядки. Але цього року все змінилося. Заради новосілля вона випросила у синьйори Франчески відпустку в серпні.
— Вадо ін Україна, синьйора, — пояснювала вона старенькій італійці, яка за роки вже стала їй майже рідною. — Моя донька збудувала великий дім. Перше свято там. Я мушу бути.
— О, ла каза нуова! — кивала головою Франческа, посміхаючись своїм старечим беззубим ротом. — Це прекрасно, Галіно. Іди, святкуй. Ти заслужила.
Галина закрила балконні двері, підійшла до великої валізи, яка вже стояла зібрана посеред кімнати. Там були подарунки: дорогий італійський посуд для нової кухні, розкішна скатертина з вишивкою, кава, солодощі для гостей. Вона лягла на ліжко, але заснути так і не змогла — перед очима стояв рідний край, за яким вона так сильно скучила.
Дорога в Україну автобусом завжди була випробуванням. Дві доби в дорозі, митниці, душні салони, короткі зупинки на заправках. Але цього разу Галина навіть не помічала втоми. Вона дивилася у вікно на мінливі пейзажі Італії, Австрії, Угорщини, а в думках прокручувала останні десять років — саме стільки тривало будівництво.
Все почалося з телефонного дзвінка Маринки десь дев’ять років тому. На той момент донька вже рік як була заміжня за Тарасом.
— Мамусь, — щебетала тоді у слухавку Маринка. — Ми тут з Тарасиком подумали… Квартира наша бабусина зовсім старенька. Пам’ятаєш, ти три роки тому висилала гроші на ремонт? Ми ж тоді і вікна змінили, і кахлі у ванній дорогі поклали. А воно все одно… Стіни сиріють, під’їзд смердить, сусіди зверху затопили минулого тижня. Скільки в цю хрущовку грошей не вбухуй, вона ніколи не стане нормальним житлом.
— Ну а що робити, доцю? — зітхала Галина, притискаючи слухавку плечем до вуха, поки сама прасувала сорочки господаря. — На нову квартиру в місті ми ще років десять збирати будемо.
— А ми не хочемо квартиру! — радісно вигукнула донька. — Мам, у нас же є твоя ділянка за містом, у передмісті. Пам’ятаєш, від дідуся лишилася? Там же краса така, маршрутки ходять, ліс поруч. Тарас каже, що сам може розпочати будівництво. Він же в мене з руками, трохи на будівництві підробляв. Навіщо нам чужим майстрам платити, якщо ми самі можемо? Ти будеш висилати гроші на матеріали, а ми тут усе організуємо. Збудуємо маленький, затишний будиночок. Три кімнатки, кухня, садочок. І ти як повернешся — місця всім вистачить!
Ці слова — «і ти як повернешся» — тоді так глибоко запали Галині в душу, що вона працювала з потрійною силою. Вона почала брати додаткові години, прибирати в інших будинках по вихідних, економила на кожному власному кроці. Купувала найдешевшу їжу, одяг носила роками, аби лише відправити в Україну на сто чи двісті євро більше.
Спочатку зять Тарас справді багато робив сам. Разом із друзями викопав фундамент, залив його. Галина отримувала фотографії та відеозвіти і раділа, мов дитина. Ось перші цеглини, ось уже стіни першого поверху з’явилися.
Але згодом апетити молодих почали рости.
— Мам, ну що це за три кімнати? — говорила Маринка через пару років. — Ми ж плануємо дітей. А якщо двоє народиться? Їм потрібні окремі спальні. І Тарас каже, що треба робити два поверхи, бо якщо вже будувати, то так, щоб на віки. І дах краще робити мансардним, там можна буде зробити гостьову кімнату або зону відпочинку.
— Доню, але ж це значно дорожче, — пробувала м’яко заперечити Галина. — Будматеріали зараз так виросли в ціні…
— Ой, мамусь, ну ти ж там у Європі, у вас там стабільність, — легковажно відповідала донька. — Ми тут теж крутимося, Тарас каже, що десь дешевше дістане цеглу, десь по знайомству дерево на дах привезуть. Ти головне підкинь трохи, скільки зможеш, а ми вже дотягнемо.
І Галина «підкидала». Місяць за місяцем, рік за роком. Маленький затишний будиночок у її уяві поступово розростався до розмірів справжнього маєтку. Коли Тарас скинув їй остаточний проєкт будинку, у Галини аж очі округлилися: два повноцінні поверхи, величезна тераса з колонами, гараж на два автомобілі та висока мансарда з круглими вікнами. «Справжній палац», — з гордістю думала вона тоді і показувала фотографію іншим заробітчанкам у неділю біля української церкви в Римі.
— Ого, Галю, ну ти й розмахнулася! — хитали головами подруги. — Це ж скільки грошей треба туди вгатити?
— Нічого, — гордо відповідала Галина. — Зате дітям буде де жити. Та й я на старість повернуся не в душну хрущовку, а в просторий дім на свіжому повітрі. Земля ж моя, і дім мій. Перетерплю ще трохи.
І вона терпіла. Терпіла капризи старої Франчески, терпіла болі в спині, від яких часом не могла заснути до ранку, терпіла самотність у чужій країні. Усі її думки були там, на рідній ділянці, де з кожним її євро піднімався в небо красивий білий будинок.
Автобус нарешті перетнув кордон і попрямував до її рідного міста. Коли Галина вийшла на автостанції, її ніхто не зустрічав. Маринка заздалегідь попередила:
— Мамусь, вибач, у нас така метушня перед новосіллям, Тарас розвозить запрошення, я на кухні з кухарями, замовляємо кейтеринг. Візьми таксі, будь ласка, ми тобі гроші віддамо. Адресу ти знаєш: колишній наш дачний масив, вулиця Лесі Українки, будинок 12.
Галина не образилася. «Справді, клопоту в дітей багато, таке свято», — подумала вона, сідаючи в таксі. Вона назвала адресу водієві, і машина рушила через знайомі, але помітно змінені за ці роки вулиці міста.
Коли таксі звернуло з головної траси на асфальтовану дорогу колишнього дачного селища, Галина почала пильно видивлятися у вікно. І ось, за черговим поворотом, вона побачила його.
Будинок виділявся серед усіх сусідніх будівель, мов білий лебідь серед качок. Великий, двоповерховий, облицьований дорогою світлою декоративною цеглою, з темно-сірим дахом зі складною геометрією. Навколо будинку височіла сучасна кована огорожа, а подвір’я було викладене акуратною бруківкою. Молодий зелений газон яскраво виблискував під променями літнього сонця, працювали автоматичні поливалки.
— Ого, нічого собі замок хтось відгрохав, — промовив водій таксі, пригальмовуючи біля воріт. — Це ж які гроші треба мати в наш час, щоб таке відбудувати?
Галина відчула, як її серце забилося часто-часто, а до горла підкотився клубок теплої, солодкої гордості. Вона розпливлася в посмішці й тихо, але чітко сказала:
— Це мій будинок. Це я його збудувала.
Водій здивовано подивився на неї через дзеркало заднього виду, оцінивши її простенький дорожній одяг та втомлене обличчя, але нічого не сказав, лише шанобливо кивнув і допоміг витягнути важку валізу з багажника.
Галина стояла біля хвіртки і не могла надивитися. 10 років будівництва. 18 років заробітків. Ось він — матеріалізований пам’ятник її праці, її недоспаним ночам і змитим італійським підлогам. Вона штовхнула ковану хвіртку, і та відчинилася з ледь помітним, приємним кліком.
З дверей будинку вибігла Маринка. Вона виглядала чудово: модна зачіска, красива легка сукня, на обличчі — яскравий макіяж. За нею неспішно йшов Тарас, який помітно змужнів і поважнішав, набрав трохи ваги.
— Мамусю! Приїхала! — Маринка підбігла і міцно обійняла матір. Від неї пахло дорогими парфумами. — Боже, як ми на тебе чекали! Ну як тобі? Подобається?
— Доню… Маринко… — Галина ледь стримувала сльози, обіймаючи доньку у відповідь. — Це ж просто казка. Яка краса… Я навіть не вірю, що це все наше.
— Доброго дня, мамо, — підійшов Тарас, протягуючи руку, а потім злегка приобійняв Галину за плечі. — Ну що, оцінюйте роботу. Намучився я з цими майстрами на даху, але зробили на совість. Заходьте в хату, що ми на сонці стоїмо.
Тарас підхопив валізу, і вони рушили до високих скляних дверей. Всередині будинок вражав ще більше, ніж ззовні. Величезний хол переходив у простору вітальню з каміном та великими панорамними вікнами, що виходили на задній двір. Світлі стіни, стильні меблі, на підлозі — глянцева плитка, в якій відображалося світло з вікон. Кухня була обладнана за останнім словом техніки: вбудована кавомашина, великий холодильник, мармурова стільниця.
— Боже, діти, ну ви й розкоші тут навели, — тихо сказала Галина, боячись навіть голосно говорити в цій чистоті. — Це ж скільки праці…
— І грошей, мамусь, і грошей, — засміялася Маринка. — Твої євро тут скрізь! Якби не ти, ми б досі шпалери в хрущовці підклеювали. Ну ходи, я тобі все покажу.
Вони пішли на екскурсію будинком. На першому поверсі, окрім вітальні та кухні, була велика ванна кімната, гардеробна та невелика кімната, яка зараз була порожньою.
— А це що за кімната? — запитала Галина, заглядаючи туди.
— О, це кабінет Тараса, — швидко відповіла Маринка. — Ну, або гостьова, якщо хтось затримається. Тарас каже, що йому потрібне місце, де можна спокійно з паперами посидіти, він же зараз намагається свій бізнес відкрити, фірму з ремонту.
Галина промовчала, хоча всередині щось легенько шпигнуло. «Ну добре, кабінет так кабінет», — подумала вона.
Вони піднялися красивими дерев’яними сходами на другий поверх. Там було три великі кімнати. О her спальня Маринки та Тараса — величезна, з ліжком королівського розміру та власною ванною кімнатою. Друга кімната була оформлена як дитяча, хоча дітей у молодих ще не було. Вона була заставлена красивими іграшками, на стінах — ніжні шпалери.
— Це на майбутнє, для нашого малюка, — замріяно сказала Маринка, погладжуючи живіт. — Ми вже активно над цим працюємо.
— Дай Боже, дай Боже, — посміхнулася Галина. — А третя кімната?
Вони підійшли до третьої дверей. Маринка відчинила їх. Кімната була просторою, але повністю заставленою якимись коробками, тренажером-орбітреком та прасувальною дошкою.
— А це в нас буде гардеробна і сушарка, — пояснила донька. — Ну й Тарас сюди свій спортивний куточок переніс, хоче ще лавку для штанги поставити. Речей просто купа, в одну шафу нічого не влазить.
Галина пройшлася кімнатою, підійшла до вікна, з якого відкривався чудовий вид на ліс упевнено. Вона повернулася до доньки, тримаючи на обличчі м’ку посмішку, і запитала те, що найбільше цікавило її серце всі ці роки:
— Дітки, будинок просто неймовірний. Я така рада за вас. Ну а тепер покажіть, де ж моя кімната? Де я буду облаштовуватися, коли повернуся?
У кімнаті раптом повисла тиша. Така раптова і густа, що було чути лише тихе гудіння кондиціонера десь у коридорі. Маринка, яка до цього щебетала без зупину, раптом замовкла. Вона здивовано, майже злякано подивилася на матір. Її брови піднялися вгору, а на обличчі з’явився вираз щирого нерозуміння.
— Мамо… ти про що? — запитала вона, переглянувшись із Тарасом, який саме зайшов до кімнати.
— Як «про що», доцю? — Галина відчула, як у грудях починає холонути. — Ну про мою кімнату. Я ж завжди казала, що ще рік-два в Італії — і повертаюся назовсім. Я хочу жити вдома, з вами. Буду допомагати з дітками, коли народяться, їсти варити, в саду поратися. Де моя кімната в цьому великому домі?
Маринка видавила з себе коротку, нервову посмішку і зробила крок до матері, беручи її за руки.
— Мамо, ну ти що, жартуєш? А ти хіба в міській квартирі не залишаєшся?
— У квартирі? — Галина розгублено моргнула. — В якій квартирі? У тій старій бабусиній хрущовці?
— Ну так! — підхопив розмову Тарас, підходячи ближче і закладаючи руки в кишені шортів. — Галина Іванівна, ми ж так і думали. Квартира тепер повністю у вашому розпорядженні. Ми звідти всі свої речі забрали, там ремонт непоганий, ви ж самі його робили. Живіть собі на здоров’я, сама собі хазяйка, ніхто над головою не ходить. Місто поруч, магазини, аптеки. А тут що? Передмістя, без машини важко.
Галина дивилася на зятя, потім на доньку, і їй здавалося, що вона раптово перестала розуміти українську мову. Слова звучали чітко, але їхній зміст не доходив до свідомості.
— Марино… — голос Галини затремтів, вона забрала свої руки з долонь доньки. — Як у квартирі? Ми ж скільки разів по телефону говорили… Я казала, що хочу жити з вами, у будинку. Тут два поверхи, мансарда… Тут місця стільки, що можна три сім’ї поселити! І цей дім… він же побудований за мої гроші. Я вісімнадцять років життя на нього поклала! Кожен євро сюди віддала!
— Мам, ну не починай, будь ласка, рахувати гроші, — насупилася Маринка, і її тон миттєво змінився з лагідного на роздратований. — Ми дуже вдячні тобі за допомогу, ми цього не заперечуємо. Але ж і Тарас тут скільки здоров’я залишив! Він тут кожну цеглину знає, сам усе контролював, спину зірвав, поки фундамент заливали. І взагалі, мамо, ну як ти собі це уявляєш? Ми — молода сім’я. Нам потрібен свій простір. У нас будуть діти, свої плани, свої друзі прихоитимуть. Ну навіщо нам жити разом, щоб потім сваритися через побут? Навіщо псувати стосунки? Ти в місті, ми тут — ідеально ж! Будеш у гості приїжджати на вихідні.
Кожне слово доньки летіло в Галину, мов гостре каміння. Жінка відчула, як їй забракло повітря. Вона повернулася і повільно вийшла з кімнати. Спустилася сходами вниз, на перший поверх, тримаючись за перила, бо ноги раптово стали ватяними й не слухалися.
Маринка і Тарас пішли за нею.
— Мам, ну чого ти ображаєшся? — йшла ззаду донька. — Ми ж як краще хочемо. Ти звикла жити одна в Італії, у тебе свій графік. У нас — свій. Ми просто будемо заважати одне одному. Ну подивися на речі тверезо! У тебе є своя окрема квартира в центрі, це ж супер! Багато твоїх подруг-заробітчанок мають таке?
Галина зупинилася посеред величезної, розкішної вітальні. Вона подивилася на камін, на дорогі італійські меблі, на люстру, яка коштувала три її місячні зарплати в Римі. Все це було куплене за її гроші. За її самотність. За її зруйноване здоров’я.
— Як краще?.. — тихо, майже пошепки сказала Галина, повертаючись до дітей. В її очах стояли сльози, але вона не давала їм упасти. — Ви хочете як краще для себе, Марино. А про мене ви подумали? Я вісімнадцять років доглядала чужих старих. Я чужі туалети мила, я терпіла образи, я не бачила, як ти росла, як ти виходила заміж! Я все робила для того, щоб у вас було майбутнє. Я не раз казала тобі: «Маринко, я хочу на старість спокою, хочу бути з вами, з онуками». Ти що, не чула цього?
— Мамо, ну мало що ти казала, — буркнула Маринка, відводячи погляд. — Ми думали, це просто розмови. Ми не планували, що ти будеш жити з нами. Будинок розрахований на одну сім’ю. На нас і наших дітей. Для тебе тут просто немає окремого місця. Що нам тепер, гардеробну ламати чи кабінет Тараса забирати?
Тарас стояв трохи позаду, схрестивши руки на грудях, і його обличчя виражало явне незадоволення цією сценою.
— Галина Іванівна, — холодно сказав він. — Давайте без емоцій. Дім збудований. Дякуємо за фінанси. Але жити тут будемо ми. Якщо вас щось не влаштовує… Земля оформлена на вас, будинок теж на вас, ми знаємо. Якщо хочете — виганяйте нас, продавайте дім. Але разом жити ми не будемо, це моє остаточне слово. Я в цьому домі господар, і я хочу почуватися тут вільно, а не під наглядом тещі.
Ці слова зятя були наче ляпас. Хльосткий, болючий, принизливий. Галина поглянула на доньку, чекаючи, що та хоч зараз заступиться за неї, скаже чоловікові: «Тарасе, як ти смієш так говорити з моєю мамою? Це її дім!». Але Маринка мовчала. Вона лише підтиснула губи і дивилася в підлогу, повністю погоджуючись із кожним словом свого чоловіка.
У вітальні знову запала тиша. Важка, гнітюча, мертва. Галина раптом зрозуміла, що вона тут — чужа. Цей палац, хоч і був збудований на її землі і за її гроші, належав не їй. Він належав цим двом егоїстичним людям, яких вона сама ж і виплекала своєю сліпою материнською любов’ю та безкінечними грошовими переказами.
— Добре, — тихо сказала Галина. Гіркота в її голосі була такою відчутною, що здавалося, її можна торкнутися руками. — Я все зрозуміла.
Вона підійшла до своєї валізи, яка так і стояла біля дверей, взяла її за ручку.
— Мам, ти куди? — вигукнула Маринка, зробивши крок назустріч. — А новосілля? Завтра ж гості прийдуть, родичі, сусіди! Що ми їм скажемо? Де ти будеш ночувати?
— Поїду в свою квартиру, — спокійно, без жодної емоції відповіла Галина. — У ту саму стару хрущовку. А гостям скажіть що хочете. Скажіть, що мати втомилася з дороги. Або що матері не знайшлося місця у вашому палаці.
Вона розвернулася, важко штовхнула важкі скляні двері і вийшла на подвір’я. Літнє сонце все ще світило яскраво, автоматичні поливалки так само весело бризкали водою на смарагдовий газон, але для Галини весь цей світ раптом утратив свої барви, ставши сірим і холодним.
Міська квартира зустріла Галину запахом пустки та давнього ремонту. Той самий ремонт, який колись здавався їй вершиною розкоші, тепер виглядав убого. Шпалери, хоч і чисті, місцями вицвіли. Кахлі у ванній кімнаті, які вона так ретельно обирала через інтернет-каталоги, здавалися застарілими. Кімнати були маленькими, темними через дерева під вікнами.
Галина поставила валізу в кутку вітальні, сіла на старий диван і просто заплакала. Сльози, які вона стримувала там, у «палаці», тепер лилися нестримним потоком. Вона плакала від образи, від усвідомлення власної дурості, від страшної самотності.
Вісімнадцять років. Вона згадала, як відмовляла собі в усьому. Пам’ятала, як три роки тому сильно захворіла на грип, але не залишилася вдома, а пішла прибирати величезну віллу, бо «треба було вислати гроші на дах, бо Тарас сказав, що дерево подорожчає». Вона згадала, як купувала собі на обід лише найдешевші макарони та найпростіший сир, відмовляючи собі навіть у чашці кави в італійському кафе, щоб зекономити кожен цент. А заради чого? Заради того, щоб почути: «Ми не планували, що ти будеш жити з нами. Будинок розрахований на одну сім’ю».
Наступного дня було новосілля. Телефон Галини розривався від дзвінків. Дзвонила Маринка, дзвонили родичі, які вже з’їхалися на свято. Але жінка не піднімала слухавку. Вона вимкнула звук, поклала телефон на стіл і весь день провела в ліжку, дивлячись у стелю.
Ввечері Маринка прислала повідомлення: «Мамо, ну це просто негарно з твого боку. Усі гості запитували про тебе. Ми з Тарасом мусили щось вигадувати про твій тиск і втому. Ти зіпсувала нам усе свято своєю образою. Ми ж нічого поганого не зробили, просто чесно сказали, як є».
Галина прочитала це повідомлення, і всередині неї щось остаточно вигоріло. Не було ні злості, ні бажання щось доводити. Залишилася лише пустка і глибока, невиліковна втома. Вона зрозуміла, що сама винна в усьому. Вона сама привчила доньку до того, що мама — це безвідмовне джерело грошей, функція, автомат, який видає євро за першою вимогою. Мама не має власних бажань, мамі не потрібен комфорт, мамі не потрібне людське тепло. Мама має просто забезпечувати.
Минув тиждень. Галина майже не виходила з квартири, лише раз сходила до магазину за хлібом та молоком. Вона багато думала. Думала про юридичний бік справи. Справді, і земля, і будинок оформлені на неї. Вона могла б піти до суду, могла б виселити дітей, могла б продати цей білий палац і купити собі розкішну квартиру в столиці або залишитися жити в Італії назавжди, маючи солідний рахунок у банку.
Але, сидячи на старому бабусиному дивані, вона розуміла, що ніколи цього не зробить. Бо Маринка — її єдина донька. Її рідна кров. Попри весь свій егоїзм і жорстокість, вона залишалася її дитиною, яку Галина любила понад усе на світі. І ця любов зараз була її найбільшим прокляттям.
— Ну що, Галю, виселиш їх? — запитала по телефону Люба, яка подзвонила з Риму дізнатися, як справи. Галина не витримала і розповіла подрузі все, як є.
— Не знаю, Люб, — тихо відповіла Галина, витираючи сльозу. — Не можу я так. Судитися з власною дитиною? Продати будинок, який ми будували десять років? Я просто не зможу з цим жити. Мені цей дім уже не милий. Я коли згадую його, у мене серце починає боліти.
— Ех, Галю, Галю… — зітхнула Люба на тому кінці дроту. — Казала я тобі свого часу — не віддавай усе до копійки. Залишай собі заначку, думай про себе. Молодь тепер зубата пішла, вони нашу заробітчанську працю не цінують. Вони думають, що ці євро нам тут з неба падають, на італійських деревах ростуть. Ну і що ти тепер робитимеш?
— Повертаюся, Люб. Купила квиток на наступний четвер. Поїду назад до синьйори Франчески. Вона мене чекає, просила довго не затримуватися. Буду працювати далі.
— Та куди ж тобі працювати, Галю? Тобі вже під шістдесят! Спина ж нікудина, ноги крутить!
— Нічого, Люб. На таблетках якось протягну. Там принаймні я знаю, за що працюю. Там мені чужі люди платять за мою роботу, і я не чекаю від них вдячності. А тут… Тут найрідніші люди виявилися чужішими за чужих.
День від’їзду був похмурим і дощовим, що було рідкістю для кінця серпня. На автостанцію Галина знову приїхала на таксі. Цього разу Маринка все ж приїхала її провести. Вона стояла біля автобуса, тримаючи в руках парасольку, і виглядала дещо зніяковілою. Тараса з нею не було — сказав, що термінові справи по роботі.
— Мам, ну ти що, справді вже їдеш? — запитала Маринка, переминаючись із ноги на ногу. — Могла б ще місяць побути, відпочити в квартирі. Погода он яка зіпсувалася…
— Треба їхати, доцю, — спокійно відповіла Галина, перевіряючи свій паспорт у сумочці. — Робота чекає. Синьйора Франческа сама не справляється.
— Мам… ти досі ображаєшся? — тихо запитала донька, заглядаючи матері в очі. — Ну вибач, якщо ми щось не так сказали. Ми ж не хотіли тебе образити. Просто… Ну правда, так усім буде краще. Ми з Тарасом звикнемо, ти там підробиш ще трохи. А як повернешся назовсім — ми в квартирі тобі такий ремонт відбабахаємо, найкращий буде! Тарас сам усе зробить, обіцяю.
Галина подивилася на свою доньку. Вона бачила, що Маринка говорить це не від щирого каяття, а просто щоб заспокоїти власну совість, щоб зняти з себе відчуття провини перед від’їздом матері. Донька так і не зрозуміла глибини тієї рани, яку вона завдала матері. Вона досі думала, що вся проблема — в «оборотах» і в «кімнатах», а не в зрадженій материнській любові.
— Добре, Маринко, — тихо сказала Галина, злегка приобнявши доньку на прощання. — Бережи себе. Гроші я, як і раніше, буду висилати щомісяця. Тобі ж скоро народжувати, на дитинку багато всього треба буде…
— Ой, мамусь, дякую! — обличчя Маринки миттєво просвітліло, на ньому з’явилася щира, радісна посмішка. — Ти в нас найкраща! Нам зараз справді гроші дуже потрібні будуть, Тарас каже, що треба машину міняти на більшу, сімейну. Щасливої дороги тобі, мамочку! Пиши, як приїдеш!
Галина кивнула, повернулася і почала підніматися сходами в салон автобуса. Кожен крок давався їй з великими зусиллями, наче до її ніг були прив’язані важкі залізні гирі. Вона сіла біля вікна, притиснула лоб до холодного скла і заплющила очі.
Автобус рушив, залишаючи позаду рідне місто, білий двоповерховий палац на її землі та її доньку, яка так і залишилася стояти на пероні, швиденько ховаючи телефон у кишеню.
Галина їхала назад до Італії. Вона поверталася на чужину, яка за вісімнадцять років стала для неї більш передбачуваною і зрозумілою, ніж рідний дім. Вона знала, що знову будуть важкі будні, знову будуть ліки проти болю в суглобах, знову будуть довгі вечори наодинці зі своїми думками.
Жінка дивилася на дорогу, що тікала під колеса автобуса, і в її серці жила лише одна маленька, слабка надія. Можливо, колись, коли Маринка сама стане матір’ю, коли її власна дитина виросте і, можливо, так само холодно подивиться їй в очі… Можливо, аж тоді до неї нарешті дійде, що вона зробила зі своєю мамою. Можливо, тоді вона зателефонує не по гроші, а просто для того, щоб сказати: «Мамо, вибач мені. Я все зрозуміла».
А поки що автобус мчав на захід, і Галина знову занурювалася у звичний, заробітчанський сон, у якому не було ні палаців, ні зради — лише безкінечна, тиха туга під чужим італійським небом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.