Надворі вже панували густі грудневі сутінки, розбавлені холодним мерехтінням вуличних ліхтарів.
Київська зима цього року була вологою та вітряною, і крізь шибки старого будинку було видно, як поодинокі перехожі щільніше загортаються в пальта, поспішаючи додому.
Проте всередині квартири Ковальчуків було напрочуд тепло — повітрям розливався густий, затишний аромат тушкованих овочів із травами, а на плиті щось тихо й апетитно шкварчало.
Катерина стояла посеред кухні, міцно стискаючи в руках ополоник.
Її погляд був прикутий до жінки, що стояла навпроти, але думками вона була далеко.
Вона згадувала, як колись ця кухня була її місцем сили, її маленьким королівством, де вона відчувала себе вільною.
Тепер же кожен квадратний метр тут здавався наче чужий.
— Мамо! Збирайте речі і йдіть від нас геть. Щоб і не пахло тут вами! Вам час їхати, — голос Каті пролунав несподівано чітко.
Свекруха, яка останні пів години з методичною ретельністю нарізала салат, завмерла з овочами у руці.
Вона повільно, майже театрально обернулася, і на її обличчі з’явилася суміш нерозуміння та щирого обурення.
— Що ти таке верзеш, дитино? Новий рік за три дні! Ігорчик мене сам покликав, ми вже й меню склали, і подарунки обговорили. Ти що, перевтомилася на своїй роботі?
— Ігорчик нічого не вирішує в цьому домі без мого відома, — Катя поставила ополоник на стіл із таким гучним стуком, що Світлана Борисівна мимоволі здригнулася. — А я прийняла рішення: ви їдете. Сьогодні. Зараз.
Світлана Борисівна повільно випрямилася, витираючи руки об квітчастий фартух, який вона привезла з собою, ігноруючи нові Катині рушники.
Її обличчя почало наливатися густим червоним кольором — ознака того, що внутрішня буря ось-от вирветься назовні.
— Та чи ти сповна розуму взагалі?! Я мати! Я його одна виховала, на ноги поставила, ночами недосипала, поки батька його десь вітри носили! І ти, чужа мені жінка, мені вказуєш на двері?!
— Вказую, — Катя схрестила руки, відчуваючи, як тремтять пальці, але намагаючись зберігати зовнішній спокій. — Тому що це мій дім. Наш із Ігорем. І якщо ви не можете поводитися як гість, якщо ви не поважаєте мої кордони, значить, вам тут не місце.
— Гість?! — Світлана Борисівна з силою кинула все у мийку. — Та я для вас тут пашу як проклята, світу білого не бачу! Готую, прибираю, перу ваші шматки! А ти невдячна!
У цей момент із далекої кімнати, де він зазвичай ховався за монітором комп’ютера від будь-яких побутових штормів, вискочив Ігор.
Його обличчя було блідим і розгубленим.
— Мамо, Катю, що знову сталося? Чого ви кричите на весь під’їзд? Сусіди ж почують!
Світлана Борисівна театрально сплеснула руками, очі її миттєво зволожилися.
— Синочку! Подивися, що робиться! Твоя дружина мене виганяє! Перед самим святом, на ніч дивлячись! Як останню людину, як непотріб якийсь!
— Не треба драми, Світлано Борисівно, — відрізала Катя, навіть не дивлячись на свекруху. — Ігорю, скажи матері, щоб збиралася. Я вже викликала таксі, воно буде біля під’їзду за двадцять хвилин. До залізничного вокзалу доїде швидко, а там вирішите.
Чоловік розгублено переводив погляд з дружини на матір, наче тенісний арбітр під час напруженого матчу.
— Катю, ну може не треба так різко? Давай сядемо, вип’ємо чаю, спокійно все обговоримо. Це ж мама.
— Спокійно?! — Катя розвернулася до нього, і в її очах спалахнула така лють, що Ігор мимоволі відступив на крок, ледь не зачепивши стілець. — Три тижні, Ігорю! Три тижні я терплю її присутність! Три тижні твоя матуся вказує мені, як мені готувати борщ, як одягатися на роботу, якими словами з тобою розмовляти! Вчора вона викинула мої улюблені туфлі, бо вони, бачте, «дешеві та стоптані»! Позавчора вона перепрала всю постіль, бо я, на її професійний погляд, погано виполікую порошок!
— Ну так справді ж погано! — не витримала Світлана Борисівна, втручаючись у розмову. — Хімія залишається, ви ж потім дихаєте цим! Я ж про ваше здоров’я дбаю!
— А сьогодні, — голос Каті став тихішим, але від цього він зазвучав ще страшніше, наче передгрозовий гуркіт, — сьогодні вона сказала моїй найкращій подрузі, що я погана господиня. Сказала це прямо при мені, у моїй власній квартирі, поки я наливала їм чай.
Ігор винувато опустив голову, розглядаючи візерунок на лінолеумі.
— Мамо, ти справді так сказала Олені?
— А що я, брешу, чи що?! Ти подивися на цю кухню! Все не так лежить, у холодильнику вітер гуляє, занавіски брудні, пилюка по кутках! Якби не я, ви б тут у багнюці запеклилися!
— Занавіски я випрала позавчора! — сказала Катя, втрачаючи останні краплі терпіння. — Ви ж самі їх зняли і повісили назад старі, поки я була на роботі, бо мої вам «не пасують до настрою»! А холодильник напівпорожній, тому що ви запросили своїх колишніх колег на чаювання і згодували їм весь торт, який я пекла три години спеціально до твого приходу, Ігорю!
Катя провела долонею по обличчю, намагаючись вгамувати серцебиття.
Їй потрібно було заспокоїтися, щоб не зірватися в істерику, яка нічого не вирішить.
Вона глибоко вдихнула повітря, яке тепер здавалося їй важким і кислим.
Вони познайомилися з Ігорем два роки тому. Це була звичайна, майже класична історія: спільні знайомі, робочі перетини, перше побачення в затишній кав’ярні біля Золотих Воріт.
Він підкорив її своєю добротою, якоюсь дитячою щирістю та неймовірною турботою.
Вона закохалася без пам’яті, вірячи, що знайшла свою тиху гавань.
Мати Ігоря, Світлана Борисівна, з’явилася в їхньому житті через пів року після весілля.
Спочатку це були безневинні візити на вихідні.
Потім вона почала затримуватися на тиждень, мотивуючи це тим, що «сумує за синочком».
А три тижні тому вона просто з’явилася на порозі з говерлою баулів і заявила, що продала свою квартиру в маленькому містечку і тепер житиме з ними.
— Щоб допомогти вам, діточки, — примовляла вона, розбираючи свої речі та займаючи всі вільні полиці. — Молодим зараз складно, ціни кусаються, грошей вічно не вистачає. А я на пенсії, сил багато, часу повно. Я вам тут і лад наведу, і зекономити допоможу.
Ігор тоді радів як дитина. Він вірив, що мама — це додатковий ресурс любові та затишку.
Катя ж промовчала, боячись здатися егоїсткою чи грубою. І це була її найбільша помилка.
Світлана Борисівна почала з дрібниць.
Вона переставила весь посуд у шафах, бо «так логічніше».
Викинула старі, але цілком придатні рушники, замінивши їх на якісь синтетичні жахіття.
Купила новий електричний чайник, бо колишній, на її думку, був «убогим і занадто повільним».
А потім вона взялася за святе — за кухню.
— Мила, ти ж зовсім не вмієш готувати правильно борщ! Дай я тобі покажу, як треба робити засмажку.
— Катрусю, ця курка вийшла сухувата. Наступного разу я навчу тебе маринувати її в кефірі, як ми в селі робили.
— Дитино, борщ не так вариться. Буряк треба додавати в самому кінці, а не на початку, інакше колір втратиться!
Катя терпіла. Вона стискала зуби, ковтала образи, намагалася не розпалювати конфлікт.
Зрештою, це мати її чоловіка. Рідна кров.
Треба проявити мудрість, вона ж не зі зла, вона просто так висловлює свою любов.
Принаймні, так Катя переконувала себе щовечора перед сном.
Але вчорашній випадок став тією самою краплею, яка розірвала греблю.
Катя прийшла з роботи виснажена після важкого річного звіту.
Єдине, чого вона хотіла — це прийняти гарячий душ і заснути в тиші.
Вона зайшла до спальні і буквально заніміла.
Її улюблені сині туфлі, які вона придбала на свою першу велику премію і які були неймовірно зручними, валялися в сміттєвому відрі в коридорі.
— Світлано Борисівно, це що таке?! Ви що, з глузду з’їхали?
Свекруха визирнула з кухні, витираючи руки об той самий фартух.
— А, туфлі? Та я їх викинула. Вони вже зовсім зачовгані, соромно в таких на люди виходити, ще подумають, що в Ігорчика грошей немає дружину взути. Не переживай, я тобі на ринку нові куплю, міцні, на платформі.
— Але це були мої улюблені туфлі! Ви не мали жодного права чіпати мої речі без дозволу!
— Ой, ну що ти роздмухуєш з мухи слона! Подумаєш, черевики! У мене таких п’ять пар було, всі винесла на смітник, коли зносилися. Треба вміти розлучатися зі старим непотребом, Катю.
Ігор тоді намагався залагодити ситуацію, як завжди, граючи роль миротворця.
— Катю, ну не кричи. Купимо ми тобі нові туфлі. Навіть кращі, дорожчі, поїдемо в торговий центр у вихідні.
— Справа не в грошах, Ігорю! — Катя ледь стримувала сльози відчаю. — Справа в тому, що в моєму домі хтось інший розпоряджається моїм життям і моїм простором! Хіба ти цього не розумієш?
А сьогодні вдень до Каті завітала її давня подруга Олена.
Вони сіли на кухні, хотіли просто попліткувати за чашкою чаю.
Але Світлана Борисівна не дала їм і п’яти хвилин приватності.
Вона крутилася поруч, то витираючи стіл, який і так блищав, то поправляючи фіранки, то голосно зітхаючи.
— Оленко, а ти за кого заміж вийшла? Твій чоловік теж такий невибагливий? — раптом запитала свекруха, перервавши їхню розмову.
Подруга здивовано підняла брови.
Катя відчула, як холодний піт проступив на спині.
— Світлано Борисівно, до чого тут це?
— Та так, до слова прийшлося. Ігорчик у мене — золото, справжній скарб. А от ти. Ну, господарка з тебе, відверто кажучи, ніяка. Готуєш через раз, і то на швидку руку. Добре, що я встигла приїхати і взяти все в свої руки. А то б мій бідний хлопчик зовсім зголоднів би з такою дружиною.
Олена поперхнулася чаєм, а Катя зблідла так, що здавалося, вона зараз знепритомніє.
— Ви це серйозно зараз кажете? При гостях?
— А що тут такого? Я правду кажу, очі не заплющиш. Ти на роботу з самого ранку тікаєш, додому приходиш, коли вже темно. Хто за порядком стежить? Я. Хто перше і друге варить? Я. Хто сорочки прасує? Теж я. Ти ж навіть не помічаєш, скільки праці вкладається в цей затишок.
Подруга швидко допила чай, пробурмотіла щось про невідкладні справи і буквально втекла з квартири.
А Катя залишилася сидіти за столом, стискаючи керамічну чашку так сильно, що пальці стали білими, як крейда.
Це був фінал. Крапка.
— Ігорю, — Катя повернулася до чоловіка, і її погляд був холодним, як лід на Дніпрі. — Я не жартую і не намагаюся маніпулювати. Або твоя мати їде звідси сьогодні ж, або звідси йду я. Прямо зараз.
Він розгублено похитав головою, не вірячи своїм вухам.
— Катю, ну це ж абсурд! Куди вона поїде в такий час? Квартиру вона продала, поки нове житло не підшукаємо. Ти що, хочеш її на вокзалі залишити?
— Це не моя проблема, — Катя взяла зі столу телефон. — Викликати таксі, чи вона сама зможе замовити?
Світлана Борисівна шумно втягнула повітря через ніс.
— Ігорчику! Ти чуєш, що вона каже?! Вона мене на вулицю виставляє! Власний син буде дивитися, як матір на морозі стоїть!
— Мамо, почекай. Катю, давай обговоримо це за вечерею, спокійно.
— Обговорювати нічого, — Катя вже відкрила додаток у телефоні. — Я три тижні намагалася говорити «спокійно». Ти відмахувався, як від настирливої мухи. Казав: «Мама старається», «Мама хоче як краще», «Мама просто сумує за тобою». А я? Я, виходить, повинна була розчинитися в цьому домі, стати тінню, яку принижують щодня?
— Ніхто тебе не принижує! — свекруха з силою ляснула долонею по столу. — Я допомагаю! Я вчу тебе життю! Ти просто невдячне дівчисько, яке не цінує турботи!
— Вчіть своїх подружок на лавці біля під’їзду! — відрізала Катя. — Ігорю, я запитую востаннє: ти на чиєму боці в цій ситуації?
Чоловік завмер.
Його обличчя стало майже сірим, очі бігали від дружини до матері, шукаючи порятунку, якого не було.
— Я. Катю, зрозумій, це ж моя мама. Вона мене народила.
— Відповідь зрозуміла, — кивнула Катя, і в серці щось боляче обірвалося. — Світлано Борисівно, збирайтеся. Ігорю, допоможи матері винести сумки до ліфта.
Вона вийшла в коридор, дістала з шафи свою теплу куртку та сумку.
Руки все ще тремтіли, але вона змусила себе дихати рівно, концентруючись на кожному русі.
З кухні донісся високий голос свекрухи:
— Ігорчику, ти ж не дозволиш їй отак мене вигнати?! Скажи їй нарешті своє слово чоловіче!
— Мамо, ну ти справді іноді перегинаєш палку. Катя хороша, вона просто дуже втомилася останнім часом.
— Втомилася вона?! А я не втомлююся?! Я тут увесь день на ногах, а вона мені ще й претензії виставляє, наче я наймичка якась!
Катя повернулася на кухню. В її руках була невелика спортивна сумка з найнеобхіднішими речами.
— Ігорю, оскільки ти не здатний зробити вибір, цей вибір зробила я. Йду я. Живіть тут, як знаєте.
— Катю! — він кинувся до неї, перегороджуючи шлях. — Почекай, не треба так! Ми все вирішимо, ми домовимося! Завтра ж почнемо шукати мамі окреме житло!
— Нічого ми не вирішимо, — вона м’яко, але рішуче відсторонила його руку. — Я втомилася бути чужою у власному домі. Втомилася щодня чути, яка я нікчемна дружина та господиня. Втомилася виправдовуватися за те, що я працюю і не маю бажання мити підлогу по три рази на день заради чиєїсь ілюзії чистоти.
Світлана Борисівна стояла біля плити, схрестивши руки.
На її обличчі з’явився ледь помітний відблиск тріумфу.
— От і правильно. Йди. Без тебе Ігорчик нарешті заживе спокійно, як людина.
Катя повільно повернулася до неї, і її голос зазвучав металево:
— Знаєте що, Світлано Борисівно? Ви маєте рацію. Без мене він проживе. З вами. У цій квартирі, яку я оплачую. На моїй роботі, за рахунок моєї зарплати.
Свекруха здригнулася, її впевненість на мить похитнулася.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я хочу сказати, що ця квартира оформлена на моє ім’я. Я виплачую за неї іпотеку вже чотири роки. Почала ще до весілля і продовжую зараз. Ігор на той момент, коли ми побралися, був без стабільної роботи, пам’ятаєте?
Обличчя свекрухи почало стрімко бліднути, набуваючи відтінку крейди.
— Ігорчику, це правда? Ти що, привів матір у чужий дім?
Чоловік винувато кивнув, уникаючи погляду матері.
— Ну так. Катя тоді взяла кредит на себе, бо в мене була мала зарплата.
— Не допомогла, — жорстко поправила Катя. — А взяла всю відповідальність на себе. Ігор тільки пів року тому знайшов нормальну офіційну роботу. Так що ця квартира — юридично моя власність.
Вона подивилася прямо в очі чоловікові.
— У тебе є рівно два варіанти, Ігорю. Або ти зараз їдеш разом із мамою до її подруг чи в готель і допомагаєш їй шукати житло, або ти залишаєшся тут. Але без мами. Вибирай.
У кухні запала така тиша, що було чути, як на стіні цокає старий годинник і як шипить пара над сковорідкою.
Ігор стояв посеред кімнати, блідий, наче привид, його губи тремтіли.
Мати дивилася на нього з останньою надією, а дружина — з викликом і втомою.
— Я не можу просто так виставити маму на вулицю. Це не по-людськи.
— Тоді проблему вирішено, — Катя розвернулася і попрямувала до вхідних дверей.
— Почекай! — Ігор наздогнав її в коридорі, схопивши за руку. — Дай мені хоча б до завтрашнього ранку подумати!
— Часу більше немає. Рішення потрібно прийняти зараз. У цю хвилину.
Світлана Борисівна вийшла в коридор, підійшла до сина і міцно взяла його за плечі, наче намагаючись утримати біля себе.
— Ігорчику, ти ж бачиш, що вона тобою просто маніпулює? Шантажує тебе цією клятою квартирою! Хіба це любов? Хіба так поводяться люблячі дружини?
Катя гірко усміхнулася, не випускаючи ручку сумки.
— А ви, Світлано Борисівно, не маніпулюєте? Скільки разів за ці три тижні я чула від вас: «Я тебе одна ростила», «Я все життя на вівтар поклала», «Ти мені зобов’язаний»? Це, по-вашому, не шантаж емоціями?
— Я його мати! Це священний обов’язок!
— А я його дружина! І я не зобов’язана терпіти хамство, зневагу та втручання в моє життя навіть від «священної матері» у своєму власному домі!
Ігор закрив обличчя руками, його плечі здригалися.
— Я не можу вибирати між двома найріднішими жінками. Це засмучує мене.
— Значить, ти вже зробив свій вибір, Ігорю, — Катя рішуче поправила куртку. — Живи з мамою. Будь щасливий у своєму дитинстві, яке ніяк не скінчиться.
Вона відкрила масивні вхідні двері. Холодне, морозне повітря з під’їзду миттєво вдарило в обличчя, приносячи дивне полегшення.
— Катю, стій! — Ігор вибіг за нею на сходовий майданчик. — Не йди, благаю!
— Навіщо мені залишатися? — вона обернулася, стоячи біля ліфта. — Ти ж не готовий захистити мене. Ти не готовий сказати «ні» навіть тоді, коли руйнується твій шлюб. Про що нам далі розмовляти?
Він схопив її за долоні, його руки були холодними.
— Я просто не знав, як це зробити, щоб нікого не образити.
— А так не буває, Ігорю. Іноді треба мати силу духу і чітко сказати: «Мамо, я дорослий чоловік, це мій дім, це моя кохана дружина, і тут діють наші правила». Але ти цього не скажеш. Бо ти все життя боявся, що вона розчарується в тобі.
У цей момент у коридор вийшла Світлана Борисівна.
Її обличчя було наче кам’яна маска, в очах застигла холодна гордість.
— Ігорю, нехай іде. Така дружина тобі не пара. Егоїстка, яка думає лише про свій комфорт і свої папірці на квартиру. Справжня жінка повинна вміти терпіти і поважати старших.
— Мамо, замовкни нарешті! — несподівано різко і гучно вигукнув Ігор.
Свекруха від несподіванки аж присіла, її очі розширилися від шоку.
— Що?! Ти як з матір’ю розмовляєш?
— Я сказав: замовкни! — він повернувся до неї, і в його погляді вперше за довгий час з’явилася та сама чоловіча твердість, якої так бракувало Каті. — Досить! Досить втручатися в наше життя! Досить повчати Катю на кожному кроці! Досить робити вигляд, що ти тут головна і що ми — твої маленькі підлеглі!
— Ігорчику, та я ж тільки добра хотіла.
— Ні! Я втомився бути між двох вогнів! Втомився щовечора виправдовуватися перед Катею за твої слова і перед тобою за її мовчання! І знаєш що? Я обираю свою дружину. Тому що я хочу будувати майбутнє з нею. А з тобою в одному просторі я жити більше не можу. Ти просто душиш нас своєю «турботою».
Світлана Борисівна відсахнулася назад у квартиру.
— Ти зраджуєш свою матір заради цієї.
— Я не зраджую. Я просто нарешті стаю дорослим, — Ігор підійшов до Каті і міцно обняв її за плечі, притискаючи до себе. — Пробач мені, мамо. Але Катя має рацію. Ти перейшла всі можливі кордони. І якщо ти не здатна бути просто гостею, просто бабусею, яка приїжджає на свята з пирогами, а не з претензіями. Тоді нам справді краще жити окремо. І дуже далеко одне від одного.
Свекруха мовчки розвернулася і пішла в глибину квартири. За мить у кімнаті гучно хлопнули двері.
Катя підняла очі на чоловіка, відчуваючи, як тепла хвиля вдячності починає розтоплювати лід у її душі.
— Ти впевнений у тому, що зараз сказав?
— Ні, мені страшно, — чесно зізнався він, міцніше стискаючи її руку. — Але я точно знаю одне: я не хочу і не можу тебе втратити. Пробач мені за те, що я був слабким. За те, що мовчав, коли тебе ображали. Обіцяю, це було востаннє.
Вона притулилася до нього, відчуваючи знайомий запах його парфумів, і вперше за багато днів змогла нормально вдихнути.
— Мені не потрібні твої вибачення, Ігорю. Мені просто потрібно знати, що ми — одна команда. Що ми разом проти всього світу, а не кожен сам по собі.
— Ми разом. Тепер точно разом.
Через пів години Світлана Борисівна вийшла з кімнати.
Вона вже була одягнена в своє важке зимове пальто, на голові — щільно пов’язана хустка.
В руках вона тримала ту саму велику сумку, з якою приїхала.
Її обличчя було червоним, очі — набряклими від сліз.
— Я зателефонувала своїй подрузі Галині. Вона живе в Боярці, дозволила мені пожити у неї кілька тижнів, поки я не вирішу, що робити далі.
Ігор мовчки кивнув, не відпускаючи руки дружини.
— Я відвезу тебе, мамо. Допоможу з сумками.
— Не треба. Я вже викликала машину. Сама впораюся, не маленька.
Вона пройшла повз них у передпокій, почала взуватися.
Катя стояла біля стіни, спостерігаючи за цією сценою з дивною сумішшю жалю та полегшення.
— Світлано Борисівно, — раптом тихо покликала вона.
Свекруха підняла на неї важкий погляд, в якому все ще читалася образа.
— Я справді не хотіла, щоб усе закінчилося саме так. Повірте. Але я просто не могла більше дозволяти вам руйнувати мій світ.
— Ти забрала в мене сина, — глухо промовила жінка.
— Ні. Ви самі намагалися забрати у нього дружину і право на власне життя. В цьому велика різниця. Сподіваюся, колись ви це зрозумієте.
Свекруха мовчки натягнула рукавиці, підхопила сумку і, не озираючись, вийшла за поріг.
Двері за нею зачинилися з легким клацанням.
Катя притулилася до стіни і закрила очі. Все відпустило, на зміну напрузі прийшла неймовірна втома.
— Ти як, тримаєшся? — запитав Ігор, підходячи до неї.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Я все зробила правильно? Мені здається, я стала якоюсь монстрою в її очах.
— Ти зробила те, що повинен був зробити я ще три тижні тому. Це було правильно для нашої родини.
Вона відкрила очі і подивилася на нього. В його погляді вона побачила не образу, а нову, дорослу впевненість.
— Новий рік за три дні, — згадала Катя. — Мабуть, будемо святкувати тільки вдвох?
— Тільки вдвох, — він ніжно обняв її. — І знаєш, мені здається, що це буде найкращий Новий рік у моєму житті. Спокійний і тільки наш.
Катя вперше за довгий час щиро усміхнулася.
— Тоді пішли на кухню. Треба доготувати ту вечерю, а то на плиті вже все точно охололо.
Вони повернулися в кухню. Квартира тепер здавалася іншою — тихішою, світлішою і нарешті знову своєю.
Атмосфера важка зникла, залишивши місце для нового початку.
— Знаєш, — сказала Катя, помішуючи овочі на сковорідці, — а занавіски я все-таки виперу ще раз на вихідних. Сама.
Ігор розсміявся, і цей сміх був таким рідним і легким, що Катя теж засміялася у відповідь.
Все буде добре. Тепер це справді був їхній дім, де панували тільки їхні правила і їхня любов.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Катерина в цій ситуації?
Чи можна було вирішити конфлікт якось інакше, не вдаючись до таких радикальних заходів перед святами?
Де проходить та межа, за якою допомога батьків перетворюється на руйнування родини?
Чи мали право діти виганяти матір немолоду на вулицю, навіть, коли у неї характер непростий?
Фото ілюстративне.
