Іноді, навіть через роки, щире кохання не забувається і може змінити життя.
— Мамо, завтра ми чекаємо важливих гостей. Хочу представити тобі свого майбутнього чоловіка, Маркіяна, твого майбутнього зятя. Ну чого ти так дивишся, наче я щойно оголосила про кінець світу? — Зоряна говорила спокійно цілком, ніби повідомляла мамі про зміну тарифного плану. — Доросла донька виходить заміж. Це ж звичайна і дуже радісна подія. І перестань, будь ласка, м’яти цей рушник. Він ні в чому не винен. Ти мене оце просто засмучуєш.
Соломія Василівна подивилася на свої руки, що швидко теребили вишитий рушник.
«Виглядаю, мабуть, як героїня застарілого роману, — майнула думка. — Для Зоряни це справді лише подія. Усе прораховано, зважено, розкладено по полицях. Шкода тільки, що без якогось вогню».
— Ох, Зорянко, просто якось це дуже раптово у тебе вийшло, — Соломія Василівна не знайшла кращих слів на повідомлення доньки.
Засуджувати доньку не хотілося їй зараз зовсім, але й щирої радості після цієї новини вона чомусь не відчувала, як би мала відчувати мама нареченої. Що ж, це її вибір.
— Що готувати? — нарешті запитала Соломія Василівна, переходячи до звичних, зрозумілих справ.
А потім найшли спогади з життя.
Ще підлітком Зоряна твердо вирішила: заміж — тільки з розумом. Досить жити в режимі постійної економії.
Коли батько був поруч, усе було якось ще нормально, але після того, як він пішов, на аліменти особливо не розгуляєшся.
У десятирічному віці Зоряні було важко зрозуміти складні батьківські стосунки.
Їй здавалося, що все було ідеально: тато любив маму, мама піклувалася про тата.
І раптом — порожнеча суцільна якась.
— Зорянко, я більше не можу тут жити. Мені час піти, — повідомив одного вечора батько, Олег Петрович.
— Ти повернешся до нас ще, тату? — запитала Зоряна, відриваючись від уроків.
— Не скоро. Зоряно, я йду назавжди. У житті трапляється, що комусь потрібно піти, аби всі були щасливі. — Він не дивився їй в очі, вивчаючи сірі осінні хмари за вікном.
— Хто це — «всі»? Я не буду щаслива. І мама теж не буде, — Зоряна підійшла й обійняла його.
Олег мовчав. Дівчинка вирішила залучити маму, щоб та пояснила батькові, що він помиляється.
Але Соломія повелася якось дуже несподівано:
— Зорянко, татові справді треба поїхати. Ти не ображайся ні на нього, ні на мене.
Скільки б донька її не розпитувала:
«Чому?», Соломія Василівна відповідала одне:
«Так треба. Ти зрозумієш пізніше».
Але Зоряна не зрозуміла. Вона просто прийняла це як факт.
Життя стало складнішим.
Вони переїхали у меншу квартиру, Зоряні довелося змінити школу. Батько якийсь час навідувався ще до них частенько наче, потім переїхав в інше місто.
Залишилися лише невеликі грошові перекази.
Сім’я не бідувала, звісно, особливо, Соломія працювала, але багато чого Зоряна дозволити собі не могла.
— Мамо, чому в нас така якась неправильна сім’я? Чому ви з татом не жили? Он у Світлани батько купує їй все, що вона хоче, а мені: це дорого, а без цього можна обійтися!
— Що я можу сказати? Так склалося. У тебе є лише один шлях: добре вивчитися, знайти гарну роботу, зустріти достойного чоловіка і побудувати своє життя, як тобі подобається, — відповідала Соломія.
Почувши цю настанову не раз, Зоряна вирішила:
«Добре, вивчимося і знайдемо роботу! А чоловік. Навіщо мені це кохання? Воно он швидко минає, і що залишається? Нічого. Отже, чоловіка шукати краще забезпеченого! Щоб після розлучення, навіть, залишилося і собі якесь хороше майно».
Коли вона, вже студенткою, поділилася цими прагматичними планами з мамою, та сплеснула руками:
— Щире кохання у житті сім’ї має бути, Зорянко! Без нього навіть найзабезпеченіша сім’я розвалиться. Це я тобі як досвідчена мама кажу.
— Досвідчена? Ви ж із татом нібито теж щиро кохали одне одного. І де ваша сім’я? Немає! І грошей немає. Бо тато, на жаль, не був мільйонером.
— Ти багато чого не знаєш, доню, — гірко зітхнула Соломія. — Ти вже доросла, можна тебе не оберігати від правди.
І Соломія Василівна почала розповідати.
Соломія і Марко кохали одне одного. Усі знали, що вони одружаться.
Подруга Соломії, Олеся, постійно говорила їй з посмішкою:
— Нудна в тебе доля, Соломіє. Усе відомо заздалегідь: інститут, заміж за Марка, діти, онуки.
— Зате в тебе життя, як в кіно, — відповідала Соломія. — Зустрічі, розставання. Я вже заплуталася в твоїх походеньках. Коли ти вже зупинишся, Олесю?
— Обов’язково зупинюся! Як знайду найкращого у світі, — відповідала Олеся.
Перед випускним Олеся вирішила, що найкращий — це Марко.
Можливо, закінчилися інші претенденти, а може, вона просто позаздрила тихому щастю подруги.
Марко перший помітив її дивні розмови:
— Соломіє, твоя Олеся, схоже, на мене око поклала. Я почуваюся поряд із нею некомфортно.
— Олеся? На тебе? Не вигадуй. У неї прихильників більше, ніж зірок на небі. Навіщо ти їй здався? Вона ж знає, що тут без шансів, — сказала Соломія, але замислилася.
Згодом вона сама почала помічати, як Олеся поводиться. І одного разу не витримала:
— Олесю, припини ці фокуси. Не треба випробовувати свої мрії на Марку.
— Щось підозрюєш? — Олеся посміхнулася. — Підозрюють лише невпевнені в собі. ти помиляєшся.
— Ні, просто неприємно це все, не правильно.
— Заздриш, значить. Я наречена завидна. А ти, як у дитячому садку: зустріла свого Марка, так і досі тримаєшся його.
— Чому заздрити? Тому, що у тебе не складається особисте життя і ти задивляєшся на Марка, знаючи, що він мене кохає?
— Кохає-не-кохає. Не вигадуй. Я тільки скажу — і твій Марко буде зі мною. Хочеш, перевіримо?
— Мені це не потрібно, — сказала незадоволено Соломія і пішла.
— А я, мабуть, перевірю, — тихо промовила Олеся їй услід.
І ось одного вечора Соломія поверталася від тітки. Марко не пішов з нею:
«Твоя тітка мене втомлює питаннями про плани на наше майбутнє життя. Іди сама».
А повертаючись і піднімаючись сходами на свій поверх, вона почула голоси.
Потім — шурхіт, біганина. І раптом, ледь не зустрівши її, сходами пролетіла Олеся.
— А, подруго. Ну що ж! Перевірила я твого Марка, — повідомила вона швиденько і побігла далі.
Соломія піднялася на кілька сходинок і побачила Марка.
Він стояв у пом’ятій футболці.
— Що тут сталося? — ледь чутно запитала Соломія.
— Твоя Олеся недобра людина! — Марко обернувся.
— Що тут було? — Голос Соломії був ледь чутним.
— Ми? Я тебе чекав, а твоя подруга щось недобре задумала.
— Виглядає так, ніби ти сам в усьому винен.
— Мені прикро, що ти такої думки і не довіряєш мені, нічого ж не було. Якщо ти мені не віриш, не має сенсу щось доводити тобі, я дуже розчарований.
Він сумно подивився на Соломію і спустився сходами.
Соломія провела безсонну ніч.
Зранку вона зателефонувала Олесі.
— Олесю, що там відбулося?
— А твій такий хороший і вірний Марко тобі не розповів?
— Трохи лише.
— І що ж він розповів? Цікаво, як це виглядає з його боку.
— Сказав, що ти винна в усьому, — Соломії було ніяково.
— О як! Виявляється, це я винна! Вір, подруго! — Олеся поклала телефон.
Соломія не знала, кому вірити. Олеся була переконлива, а Марко більше й розмовляти не хотів, коли дізнався, що Соломія не вірить його словам.
А найсумніше — він не дзвонив! Не виправдовувався, не мирився. Значить, йому було соромно – так думала вона.
Остання розмова відбулася через два дні. На тій самій лавочці.
— Соломіє, навчання закінчено, я їду вступати до університету. Ти зі мною?
— Я не знаю. — Їй хотілося, щоб він благав, розвіяв її сумніви.
— Шкода, — відсторонено відповів Марко. — Я думав, що ти мені довіряєш.
— А я не знаю, чому вірити! Якби твої почуття до мене були щирими, то зміг би переконати! А ти лише мовчиш і ображаєшся!
— А якби твої почуття до мене були щирими, тобі б і в голову не спало те, що ти тепер думаєш про мене! Я не зрадник.
Марко піднявся і пішов, залишивши Соломію сидіти на самоті.
Вони більше не бачилися.
Чи то вона мала не сильний характе, чи то він був занадто гордовитим, але доля їх склалася саме так.
Соломія закінчила розповідь і подивилася на Зоряну.
— От чому я кажу, Зорянко, без кохання заміж виходити не варто. Сама щасливою не будеш і життя людині зіпсуєш.
— Навпаки, мамо, ти мене переконала у протилежному. Усе зло — від цих твоїх щирих почуттів. Якби не було в твоєму житті цього образливого Марка, то склалася б у тебе з татом чудова сім’я. Тобі б просто не було з чим порівнювати!
Соломія Василівна зітхнула: донька її не зрозуміла. А може, вона й має рацію, врешті.
І ось, за кілька років, донька обрала собі нареченого.
— Тільки не говори нічого недоброго, коли він прийде, — попередила Зоряна.
— А що з ним не так?
— З ним усе так! Просто він набагато старший за мене. Зате чоловік надійний, забезпечений, хороший та спокійний. Він мій начальник, Маркіян Кирилович.
— Ох, Зорянко, не схвалюю я цього, — зітхнула Соломія Василівна. — Але життя тобі псувати не буду. Нехай приходить. Це твоє життя і твоя доля, я не хочу тобі псувати щось.
Соломія Василівна зранку метушилася на кухні. Вона хотіла нагодувати маркіяна Кириловича по вищому розряду.
Нехай знає, що дружині пощастило, і теща — господиня.
Нарешті, у дверях завовтузився ключ. Соломія Василівна поспішила до передпокою зустрічати гостя.
— Мамо, знайомся, — почала Зоряна. — Тобі що, недобре?
Соломія Василівна, обпершись об стіну, дивилася на супутника доньки і очам своїм не вірила.
— Соломіє? Зорянко, води принеси, — чоловік старався розмовляти тихіше.
— Так не буває, — прошепотіла вона. — Марко, так просто не буває.
— Що тут відбувається? — Зоряна з’явилася з кухні зі склянкою води.
— Мені здається, Зорянко, що наші плани трохи змінюються, — Марко подивився на розгублену доньку.
Вони сиділи за накритим столом.
— Яким же я був нерозумним, Соломіє. Молодим і надто гордим, — говорив Марко.
— І я не краща, — зітхнула Соломія.
— Марку, все це, звісно, зворушливо, але розкажи мені, що там було з тією Олесею? — втрутилася Зоряна.
— Там не було нічого. Вона підійшла і стала щось говорити, що зовсім не сподобалося мені, я її і попросив піти, слів, правда, не добирав, їй це не сподобалося і вона ображено розвернулася і побігла з кімнати, от і все. А тут і ти підійшла, Соломіє. Я був злий на Олесю і на тебе. Образився, що найрідніша людина мені не довіряє. Ось і повівся так недобре. А потім життя закрутилося. Я намагався створити сім’ю, але не вийшло. Дружина зрозуміла, що я не маю щирих почуттів, адже завжди щиро кохав лише тебе і пішла. А нещодавно зустрів тебе, Зорянко, і ти мені так нагадала Соломію. Тепер я розумію, чому, — Марко сумно посміхнувся.
— І що нам тепер робити? — ніяково запитала Соломія Василівна.
— Готуватися до весілля! Але спочатку поїмо, — Зоряна потягнулася до салатника. — Що ви на мене так дивитеся? Один раз наламали дров, другого не буде. Та й часу у вас уже обмаль, ви вже й не такі молоді.
— Я виходжу заміж за нареченого доньки, ніхто б не повірив би у таке, — Соломія Василівна шепотіла лише. — Це щось нереальне!
— Це життя, Соломіє! Я і мріяти не міг, що доля так складеться.
Соломія і Марко одружилися. Зоряна поки що в пошуку. Вона не відмовилася від ідеї знайти забезпеченого батька для своїх майбутніх діточок, але тепер вона мріє ще й про щирі почуття.
Їй дуже хочеться відчути на собі, що ж це таке, що змусило її матір чекати на зустріч із минулим пів життя.
Але чи бувають такі щирі почуття, які можуть зберігатися так багато років? Чи можна у шлюбі все життя бути щасливим і щиро кохати другу половинку, чи таки минають почуття, коли чимало років люди у шлюбі?
Фото ілюстративне.
