– А мене в Італію син з невісткою відправили, – розповідає Софія таким же заробітчанкам, як і вона сама.
– Не ти одна така, ми всі тут, щоб дітям допомогти, – каже інша.
– Не погоджуюся з тобою, бо допомогти – це одне, а відправили – це зовсім інше, – втрутилася у розмову ще одна заробітчанка.
На цих словах Софія опустила голову, бо саме так у неї і було – вона і так як могла допомагала родині сина, та їм з невісткою цього виявилося замало, і вони маму в прямому розумінні слова відправили в Рим.
Софія все життя пропрацювала вчителькою в школі. У них з чоловіком не склалося з самого початку сімейне життя, він потім собі іншу знайшов і пішов з сім’ї, а їй довелося одній ростити їхнього спільного сина.
Вчительської зарплати не вистачало, тому Софія брала додаткові заняття з учнями, і отримувала доволі непогані гроші. Але ж вона весь час була зайнята з чужими дітьми, в той час як її сином займалася бабуся.
Софія була неабияк вдячна своїй мамі за те, що та їй так допомагає з дитиною. А от сам Максим затаїв на маму образу за те, що поки він ріс і її потребував, її ніколи не було поруч.
– Синку, я ж не на гулянки пішла, я працюю допізна, щоб купити тобі нові кросівки чи саме такий телефон, як ти хочеш, – пояснювала не раз Софія синові, але він залишався при своїй думці.
Коли Максим закінчив школу, Софія приклала усіх зусиль, щоб син поступив в університет. Тепер вже вона найняла синові репетиторів, щоб той зміг вступити на навчання.
Грошей на це пішло чимало, але Софія вважала, що воно того варте, бо дуже мріяла, щоб син вивчився і здобув професію.
З університету Максим привіз диплом і дружину. Одружився з своєю одногрупницею. Працювати по спеціальності не став, бо вважав, що зарплата занадто маленька, а за копійки він горбатитися не буде.
Стали вони жити разом з Софією, але невістка постійно нарікала, що не хоче жити разом з свекрухою, а хоче окреме житло.
– Мамо, я знаю, що там є у тебе відкладено кілька тисяч, цього на перший внесок має вистачити, – якось заявив Софії Максим.
– Навіть якщо ми дамо перший внесок, то звідки ми візьмемо решту суми? Я ж ці гроші багато років складала – гривню до гривні.
– А звідки інші батьки гроші беруть? – втрутилася у розмову невістка. – Вони за кордон їдуть, на заробітки!
– І справді, мамо. Чому б і тобі не поїхати? – підтримав свою дружину син.
– Не можу я зараз поїхати, у мене півтори ставки, випускний клас…
– Знову ти чужих дітей на перше місце ставиш, а проблеми рідного сина тобі байдуже. Звичайно, ти ж у нас вчитель року! – став картати Софію син.
Жінка розплакалася і пішла в свою кімнату. Слідом за нею зайшла невістка і стала так улесливо говорити:
– Мамо, ну чого ви? Не сподобається – повернетесь. Зараз зимові канікули – то хоч поїдьте і гляньте що до чого. Квитки ми з Максимом уже купили. Там вас зустріне одна наша знайома, поживете у неї, подивитеся, і вирішите, що будете далі робити.
Квитки були куплені на наступний день, тож у Софії навіть не залишалося часу, щоб нормально зібратися.
– І що, ти ось так послухала і поїхала? – з подивом перепитали її інші заробітчанки.
– Ага, – кивнула головою Софія. – Спочатку дуже важко було, але коли я вже стала заробляти гроші, то я змирилася. Я ж щиро хотіла своєму синові допомогти.
– І що? Допомогла?
– Так. Максим з невісткою уже рік як живуть у своїй квартирі.
– А чого додому не повертаєшся?
– Так син ще машину захотів…
Усі дружно поспівчували Софії.
– І що, ти ще на машину йому зароблятимеш?
– Не знаю. А хто, як не я?
– Як мінімум, він сам міг би собі на машину заробити. Софіє, він і так занадто багато отримав. Про себе думай. Ти куди повернешся після заробітків? Ти хоч косметичний ремонт в своїй хаті зробила, чи все сину віддаєш?
– Ще не встигла…
Усі дружно переглянулися між собою. Зараз вони картали Софію, але самі були в свій час на її місці, тому через досвід радять їй подумати про себе.
Раптом у Софії задзвонив телефон:
“Мамо, машину я уже знайшов, висилай гроші”.
“Синку, я планувала приїхати через місяць додому, тоді і привезу”.
“Місяць – це занадто довго. Гроші вже потрібні. Та й чого тобі додому їхати, що ти тут не бачила?”.
“Добре, синку, зараз піду до бусів і передам через водія”.
“Софіє, не роби дурниць”, – сказали вслід подруги, але жінка їх не почула. Побігла для сина гроші передавати.
Заробітчанки знову переглянулися між собою. Зараз вони засуджували Софію, але кожна з них є, була чи ще буде на її місці, бо всі вони сюди приїхали, щоб дітям допомогти.
Чому ж ті заробітчанки про себе не думають?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
