Мене звати Лариса, і мені здається, що в житті я вже бачила все – і любов, і зраду, і самотність на чужині. Але найгірше – це коли тебе виганяють із дому, який ти колись разом будувала, цеглинка до цеглинки, своїми руками й надіями.
Ми з Миколою прожили разом двадцять років. Він був звичайний чоловік: роботящий, не ледар, інколи різкий на слово, але я думала – “усі чоловіки такі”. Ми разом зводили хату, ростили доньку Оленку, жили не гірше, ніж інші. Поки одного дня я не побачила в ньому холод.
Він став відстороненим, дратувався від дрібниць, запізнювався з роботи. А потім просто сказав:
– Ларисо, не хочу мучити ні тебе, ні себе. В мене інша.
– Що ти таке кажеш? – я не вірила. – Ми ж сім’я, у нас донька, дім…
– Ну і що, мені тепер через це треба жити не своїм життям? Я не люблю тебе. Мені з молодою легше.
І от тоді в мені щось обірвалося. Будинок він мені, звісно, не лишив. Сказав, що оформлене все на його маму, і я не доведу нічого навіть через суд, і щоб я “не тягнула руки, куди не треба”. Зібрав мої речі в сумку, поставив біля воріт і пішов.
А я стояла, як окам’яніла, з тією валізкою і думала – куди тепер? Оленка тоді закінчувала школу, сімнадцять їй було. Прибігла, заплакана:
– Мамо, що ти будеш робити?
– Не знаю, доню… Не знаю.
Ми жили якийсь час у сестри, а потім я почула від знайомих, що можна поїхати в Італію на роботу – там платять добре, можна заробити. Спочатку боялася, але іншого виходу не мала.
Пам’ятаю, як збиралася – старенька валіза, декілька сорочок, фото доньки, трохи грошей. На вокзалі Оленка плакала:
– Мамо, не їдь, я без тебе не зможу!
– Зможеш, доню. Мені треба заробити, щоб тобі легше було жити. Я скоро повернуся.
Але “скоро” розтягнулося на шість років.
Перші місяці в Італії були такими, що і згадувати не хочеться. Нічні зміни, старі люди, запах ліків і самотності. Жила в маленькій комірчині під сходами, їла залишки хліба й пасти. Було важко морально – інша мова, інший світ. Але я трималася. Бо в голові постійно стояло: “Я мушу, бо іншого виходу у мене зараз немає”
З роками стало легше. Змінила сім’ю, почала заробляти трохи більше. Надсилала доньці гроші, коли треба було, купила їй комп’ютер, допомогла вступити в університет. І ось одного дня вона написала:
– Мамо, я виходжу заміж.
Я довго дивилась на екран телефона, сльози текли самі. Моя дівчинка виросла. І я пообіцяла собі: на її весілля я приїду, я мушу.
Тоді в мене вже були збереження. Грошей вистачало або на невелику квартиру для мене, або на житло для Оленки. Я тижнями вагалася. З одного боку – я вже не дівчина, хочеться мати свій куточок, дах над головою. А з іншого – дивилася на фото доньки з нареченим і думала, що не хочу, щоб моя дочка колись повторила мою долю:
“Вона починає життя, а я вже пожила. Я собі ще зароблю. Їй зараз більше треба.”
І я вирішила. Купила квартиру дочці. Сама залишилася в Італії, щоб трохи підзаробити, але вже з відчуттям спокою в душі.
Коли приїхала на весілля, село гуло. “Лариса з Італії вернулася! З грошима! Красуня, як з журналу!”
Я справді змінилася. Волосся підстрижене, гарна сукня, акуратний макіяж – зовсім не та Лариса, яку колись принижували і виганяли.
Весілля було гарне, велике. Я сиділа поруч з донькою, коли побачила його – Миколу. Стояв з тією своєю новою “красунею”, повненькою, вся в блискітках і з телефоном у руці. А він… постарів. Очі тьмяні, плечі не ті. Але коли наші погляди зустрілися – він опустив очі.
Потім, під час першого танцю молодят, він підійшов і сказав тихо:
– Ти гарно виглядаєш, Ларисо.
– Дякую, – відповіла я спокійно. – Ти теж… не змінився.
– Ну… може, трохи. А ти… ти змінилася. Італія пішла тобі на користь.
– Може, то не Італія, а спокій.
Його нова жінка одразу вчепилася йому в руку:
– Ходімо, не треба тут стояти!
Я лише посміхнулася. І повернулася до сватів. Там сидів Іван Петрович – тато зятя. Гарний чоловік, підтягнутий, сивина йому личила.
– То ви – мама нареченої? – спитав.
– Так, – усміхнулася.
– Я Іван Петрович.
Я хотіла спитати, де дружина, але сват мене вчасно перебив.
– Шкода, що дружина не дочекалася до цього щасливого дня. Я вдівець. Уже п’ять років сам.
Ми розговорилися. Він слухав, як я розповідала про роботу, про Італію, про те, як важко було. А потім каже:
– Ви сильна жінка. Не кожна таке витримала б.
Того вечора ми ще й танцювали. А він так лагідно тримав мене за руку, що серце вперше за багато років защеміло по-доброму.
Наступного дня він сам приїхав до мене. Привіз букет айстр. Каже:
– Не знаю, чи ви вірите в долю, але я давно не відчував такого спокою, як поруч із вами.
– Та що ви, Іване Петровичу, я ж звичайна жінка…
– Не звичайна. Бо таких жінок, як ви, мало.
Ми почали бачитися частіше. Він був уважний, спокійний, без показного гонору. У нього була фірма, гарний дім, але ніколи не хвалився. Просто казав:
– Якщо захочеш, Ларисо, більше нікуди не їдь. Я створю тобі всі умови тут.
Спочатку я сміялася:
– Та ви що, я ж звикла працювати, мені спокою не треба.
Але коли він одного разу прийшов із обідом і сказав:
– Я просто хочу, щоб вам більше не довелося плакати ночами в чужій країні. Ларисо, ти варта найкращого.
Я розплакалася. Згадала все те, що мені довелося пережити.
Через кілька місяців я вже нікуди не їхала.
Микола ще якийсь час крутився поблизу, то до доньки заходив, то збирався “поговорити”. Але коли побачив мене щасливою поруч із Іваном Петровичем, махнув рукою. Казали, що його нова дружина йому тоді сказала:
– Твоя колишня жінка тепер пані, а ти – дурень.
А я тільки посміхалася. Бо в житті все справедливо.
Коли тебе життя штовхає вниз, воно ж потім і підніме – тільки треба не втратити віру.
Тепер у мене є все: квартира для доньки, дім, куди хочеться повертатися, і чоловік, поруч із яким тихо й тепло.
Іноді, коли варю каву вранці, Іван обіймає мене й каже:
– І що б ти робила без тої Італії, га?
А я усміхаюся:
– Мабуть, так і не дізналася б, що щастя – воно не за горами. Воно приходить тоді, коли вже не чекаєш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
