Над старими панельками спального району Києва повільно западали сутінки, огортаючи будинки сірим вологим маревом.
Галина Василівна сиділа на кухні, втупившись у порожній конверт, що лежав на клейонці столу.
Ще вчора там була її пенсія та «заначка» на ліки — вісім тисяч гривень, які вона дбайливо відкладала з кожного отриманого нарахування. Тепер конверт зяяв порожнечею.
— Мамо, я тебе питаю востаннє: де гроші на ліки? — голос Ірини, доньки, тремтів від обурення. Вона стояла біля плити, схрестивши руки.
Галина Василівна витирала чисті руки об фартух, намагаючись не дивитися доньці в очі.
Їй було соромно, але ще більше їй хотілося захистити свою ілюзію щастя.
— Віктору знадобилося. Він недобре себе почував. Він казав, що це на переоформлення документів. Сказав, що віддасть із першої ж зарплати, як тільки вийде на ту нову фірму.
— На яку фірму, мамо?! — вигукнула Ірина, підходячи ближче. — Ти вже третій день до аптеки не пішла! Ти розумієш, що так не можна — це не жарти? Ти себе зовсім втомити хочеш через цього пройдисвіта?
— Не смій так на нього казати! — Галина Михайлівна різко підняла голову, і в її очах спалахнув нездоровий вогник. — Віктор — інтелігентна людина. Він про мене піклується так, як ви з Миколою за десять років не піклувалися. Він хоча б розмовляє зі мною, а не просто привозить торби з харчами і біжить у своїх справах!
У коридорі почувся звук ключа, що повертався в замку.
Двері відчинилися, і до квартири впевненим кроком зайшов Віктор Петрович.
На ньому була новенька куртка, а в руках він тримав пакет із якогось модного магазину одягу.
— Добрий вечір, мої дорогі панянки! — весело проголосив він, проходячи на кухню. — О, Іринко, ти сьогодні в гостях? Який приємний сюрприз!
Ірина зміряла його презирливим поглядом.
Віктор з’явився в житті її матері вісім місяців тому, саме тоді, коли Галина Василівна зовсім занепала духом після того, як не стало чоловіка.
Вони познайомилися в черзі під кабінетом лікаря.
Віктор був ввічливим, в напрасованій сорочці, з легкою сивиною на скронях і дивовижним талантом слухати.
Він розповідав про свою самотність, про те, як важко чоловікові без «господині», і як він цінує справжню жіночу мудрість.
Через два тижні він уже ремонтував кран у її ванній, а через місяць — перевіз свої нехитрі речі до її двокімнатної хрущовки.
Спочатку діти — Ірина та син Микола — навіть зраділи.
Мати розквітла: почала готувати складні обіди, підфарбовувати губи і навіть купила нову сукню.
«Ну, нарешті мамі не сумно», — думали вони.
Але «турбота» Віктора Петровича дуже швидко почала набувати фінансового відтінку.
— Вікторе Петровичу, — холодно почала Ірина. — Куди поділися вісім тисяч гривень із маминого конверта? Ті самі, за які я мала купити їй курс лікування?
Віктор на мить затнувся, але тут же набув вигляду ображеної невинності.
— Ірочко, дитино, — він зітхнув, кладучи руку на плече Галини Василівни. — Ти ж знаєш, як зараз важко знайти роботу моєму поколінню. Мені запропонували місце начальника охорони в одному елітному комплексі. Але там потрібна спеціальна ліцензія і форма. Я інвестував ці гроші в наше спільне з Галочкою майбутнє. Ми ж хочемо жити достойно, правда, рідна?
Галина Василівна кивнула, наче загіпнотизована.
— Іро, не чіпляйся до нього. Він старається. А ліки, ну, почекають тиждень. Нічого зі мною не станеться.
— Тиждень?! — Ірина схопилася за голову. — Мамо, ти пам’ятаєш, що він казав минулого разу? Коли ти віддала йому гроші на «ремонт його старої квартири», яку ми так і не бачили?
Віктор нахмурився, його очі на мить стали холодними.
— Я бачу, Ірино, що ти дуже хочеш бачити в мені ворога. Можливо, тобі просто не подобається, що твоя мати тепер не сидить під твоїм повним контролем? Що в неї з’явилося власне життя?
— Ваше «власне життя» — це життя за чужий кошт, — відрізала Ірина.
Того вечора Ірина зателефонувала братові Миколі.
Той приїхав наступного дня, не один, а з похмурим виглядом людини, яка щойно дізналася щось дуже неприємне.
— Значить так, — Микола поклав на стіл кілька роздрукованих аркушів. — Я не полінувався і підняв свої зв’язки. Знайомтеся: Віктор Петрович, за паспортом — Сергій Іванович. Про вас мені багато розповідали. Схема одна й та сама: знаходить самотніх жінок віком 60+, входить у довіру, обіцяє золоті гори, живе добре, а потім зникає.
Галина Василівна зблідла.
Вона дивилася на фотографію в документах — це був він, її Віктор, тільки на десять років молодший і без бороди.
— Мамо, подивися сюди, — Микола тицьнув пальцем у текст. — Ось пані Марія з Дарниці, ось пані Ганна з Броварів. Усі залишилися без заощаджень, а пані Ганна взагалі була змушена продати дачу, щоб покрити борги, які він їй залишив.
У цей момент у кімнату зайшов сам Віктор.
Побачивши папери на столі, він не злякався.
— О, детективне агентство «Родичі» працює на повну силу? — він підійшов до Галини і взяв її за руку. — Галочко, ти віриш цьому папірцю? Це ж елементарний фотошоп. Вони хочуть розлучити нас, бо бояться, що я претендуватиму на цю квартиру. Їм потрібні твої стіни, а не ти сама!
— Миколо, Іро, йдіть звідси, — тихо сказала Галина Василівна.
— Що?! — в один голос вигукнули діти.
— Ви чули. Ідіть. Ви прийшли сюди з брудом. Ви хочете забрати в мене останню радість. Ну, нехай він колись помилявся — мені байдуже! Він поруч зі мною зараз! Він розуміє мене, він дуже добра людина, він п’є зі мною чай вечорами! А ви де? Ви де, коли мені хочеться просто поговорити?!
— Мамо, він живе за наші гроші! — Микола не міг зрозуміти матір. — Він не ходить на роботу і не зрозуміло чи піде.
— І нехай! — вигукнула Галина, зриваючись на крик. — Це мої гроші! Я їх заробила за тридцять років, і я маю право витратити їх, як хочу, але я комусь потрібна як людина, а не як безкоштовна нянька для ваших дітей!
— Галю, — солодко промовив Віктор, — вони ніколи тебе не зрозуміють. Вони — лише про себе думають. Давай поставимо крапку. Або я, або вони. Вибирай зараз.
Діти заніміли. Вони чекали, що мати схаменеться. Що вона подивиться на факти.
Але самотність часто викривляє зір.
— Вибирайте самі, — Галина Василівна вказала на двері. — Якщо ви не поважаєте мого чоловіка — вам тут не місце. Ключі залиште на тумбочці.
Ірина заплакала.
Микола, розгнівавшись, поклав ключі на стіл.
— Потім не дзвони, мамо. Коли він винесе з хати останню табуретку — не дзвони.
Двері зачинилися.
У квартирі запала важка, липка тиша. Віктор Петрович добрими очима глянув на Галину.
— Ну от і все, люба. Тепер нам ніхто не заважатиме. До речі, ти не бачила мій зарядний пристрій? І. Галю, там у тебе на картці ще лишалося трохи грошей з минулого місяця? Треба за інтернет заплатити, а то відключать, не зможу вакансії дивитися.
Минуло півроку.
Листопадовий дощ стукав у шиби, нагадуючи про невідворотність зими.
Галина Василівна сиділа на тій самій кухні. На столі лежала купка дрібних монет — двадцять чотири гривні сімдесят копійок.
Віктор пішов три тижні тому.
Він не просто пішов.
З ним пішли телевізор, мікрохвильовка, навіть її старі золоті сережки, які чоловік дарував на срібне весілля.
Він продав навіть пилосос і її новий пуховик.
Останнього дня він сказав, що «їде на об’єкт у відрядження», і більше не повернувся. Телефон був поза зоною досяжності.
У холодильнику було порожньо. Лише завітряний шматочок сиру та півпачки дешевих макаронів. Галина сильно схудла, її очі були сумні, а волосся стало зовсім сивим. Вона більше не фарбувала губи.
Вона довго дивилася на старий мобільний телефон.
Руки тремтіли. Вона кілька разів набирала номер доньки і скидала.
Сором був сильнішим за голод. Сором і гордість — гримуча суміш, яка вимотує швидше за будь-яку недугу.
Зрештою, вона натиснула кнопку виклику.
— Алло? — голос Ірини звучав втомлено. На фоні чути було дитячий сміх і звук мультфільмів.
— Ірочко, це я.
Довга, нестерпна пауза. Така довга, що Галина почула власне серцебиття.
— Мамо? Щось сталося?
— Ні, доню, нічого. Просто хотіла спитати, як там онуки? Як ви?
— У нас усе добре, мамо. Микола вчора питав про тебе.
Галина відчула важкість. Сльози самі покотилися по зморшках.
— Мамо, а де Віктор? — голос Ірини став суворішим.
Галина подивилася на порожні стіни, де колись висіли картини, продані «кавалером».
— Він на роботі. Багато змін бере, — збрехала вона, і ця брехня була важкою. — Старається для сім’ї.
— Зрозуміло.
— Іро, я просто хотіла почути твій голос.
— Мамо, вибач, у мене малий розлив сік, треба прибрати. Ти ж сама казала — не дзвонити, якщо ми не поважаємо твій вибір. Ти ще не змінила думку?
Галина Василівна заплющила очі. Перед нею стояли ці двадцять чотири гривні на столі.
Їй хотілося кричати: «Прости мене! Приїдь, я хочу їсти, мені самотньо!». Але замість цього вона вимовила:
— Ні, доню. У нас усе добре. Віктор мене дуже любить. Пробач, що відволікла.
— Ну, тоді бувай.
Зв’язок перервався. Галина поклала телефон на стіл.
Вона відчула, як холод квартири дає непросту атмосферу.
Вона сама зачинила ці двері. Вона сама вигнала тих, хто її справді любив, заради солодких обіцянок.
Галина підійшла до вікна. У сусідньому будинку світилися вікна, люди сідали вечеряти, обговорювали минулий день. А вона стояла в темряві, стискаючи в руці останні копійки.
Життя продовжувалося, але воно більше не мало до неї жодного стосунку.
Вона залишилася один на один зі своєю істиною, яка виявилася куди страшнішою за будь-яку самотність.
Ця історія — гірке нагадування про те, що самотність може стати недобрим порадником.
Чи маємо ми право засуджувати людей, які в пошуках тепла роблять невірний вибір?
І де та межа, коли гордість стає сильнішою за потребу в допомозі?
Як гадаєте, що має зробити матір, щоб налагодити стосунки з дітьми? Чи вона нічого не зробила поганого?
Чому так може статися з літніми батьками? Тому, що їй діти приділяють мало часу? Чи це щось інше?
Фото ілюстративне.
