У кожному місті є такі сквери, де дерева пам’ятають більше, ніж самі люди.
Там, серед шелесту листя й дитячого сміху, на одній і тій самій лавочці щодня сходяться старі подруги, які люблять погомоніти про життя.
Вони несуть туди свої радощі, печалі й таємниці, наче кладуть їх у скриньку, яку може відкрити лише довіра.
Саме там почалася розмова, що змусила мене замислитися про материнську любов і її межі.
Сонце ледь пробивалося крізь крони дерев, кидаючи мереживні тіні на асфальт.
На лавочці в сквері сиділи дві жінки поважного віку, подруги, що зустрічалися тут щодня, щоб поговорити про життя.
Одна з них, Марія, як завжди, була жвавою та балакучою. Інша, Олена, сьогодні була незвично мовчазною, втупившись поглядом вдалину.
— Чого це ти сьогодні така понура, Олено? — запитала Марія, помітивши сумний стан подруги. — Мовчиш увесь час, відповідаєш коротко й незрозуміло. Хвилює тебе щось?
Олена глибоко зітхнула, відірвавши погляд від паркової алеї.
— Ой, Маріє. Та ні, не те, щоб дуже хвилює. Просто якось недобре на душі сьогодні. Син ось нещодавно дзвонив. Каже:
«Мамо, можна я сьогодні після роботи до вас х татом приїду? Залишуся пожити на кілька днів?»
Марія здивовано підняла брови.
— Ось тобі й маєш! Ти не хочеш, щоб син до тебе в гості приїхав, чи що? Що сталося такого у вас?
— Ну що ти, Маріє, таке говориш! — обурилася Олена. — Синові, Сергію, ми з батьком завжди раді. Я дуже люблю, коли він приїжджає. Справа не в цьому. Просто він до нас приїжджає і залишається ночувати, коли з дружиною свариться. Розумієш? І, на жаль, таке все частіше трапляється. Двох тижнів не минуло з останнього їхнього непорозуміння, і ось знову «можна до вас». Знову, значить, посварилися з дружиною не на жарт. Як тут не бути сумною? Зараз і я, і батько його не знаємо, як нам правильно вчинити.
— Ну, тепер усе зрозуміло, — пробурмотіла Марія, похитавши головою і з співчуттям глянула на свою подругу.
— Ага. Як же це набридло і мені і чоловікові, ти не уявляєш навіть! — Олена розвела руками. — Ось що цій нашій невістці треба, я зрозуміти не можу? Інша б жінка щаслива була, а ця все незадоволена. Сергію тридцять три роки, високий, красивий чоловік. Працює, сім’ю забезпечує, кредит виплачує. Дружина вдома сидить з дитиною, не перепрацьовує ні краплі: дитина цілими днями мультики дивиться в планшеті, на вечерю сосиски з макаронами — її коронна страва. Чоловік, наш син, їй ні слова докору не говорить ніколи. Так вони ще й прибиральницю наймають. Два рази на тиждень жінка ходить підлоги їй мити, інакше б зовсім у бруді сиділи. І все одно чоловік поганий! Ось як так можна жити?
Марія уважно слухала, але її обличчя не виражало співчуття, лише роздуми.
— Це, звичайно, не справа, — нарешті сказала вона. — Ось так бігати щоразу до мами. Невістка, мабуть, у тебе не подарунок. Але ти, подруго, вибач мене, теж не маєш рації. Навіщо ти його в такі моменти у себе тримаєш? Навіщо пускаєш ночувати дорослого сина, в якого вже давно є власна сім’я?
Олена замовкла.
— Тобто як це «навіщо»? Він мій рідний син! Виганяти його, чи що? Ось він подзвонив зараз, мовляв, увечері приїду. І що? Сказати: «Не приїжджай»?
— Так! — твердо відповіла Марія. — Саме так і сказати! «Можна у вас переночувати?» — «Ні, не можна», — ось і вся розмова твоя має бути з сином у такі моменти. Нехай він іде до дружини! У нього сім’я є і свій будинок. Нехай мириться і вирішує проблеми, а не бігає до мами щоразу. Ну тридцять три роки чоловікові вже, не маленький.
Олена відвела погляд, її очі стали вологими.
— Маріє, ну куди ж його гнати, якщо його дружина вже вигнала? Легко збоку поради давати, ти ж не розумієш, як він там живе, бо не знаєш нічогісінько про його життя. А це мій син рідний, між іншим. Куди він піде ночувати? Мені теж це все не подобається, знаєш, але я мовчу. Це не моє життя, не моя справа. Якщо розлучаться врешті-решт — то самі. Не хочу брати камінь на душу, радити синові щось. Дорослий чоловік, розбереться сам.
Я, молода мама, сиділа на сусідній лавочці.
Я саме гуляла зі своїм маленьким синочком в цей час.
Моя душа стискалася від почутого.
Мені не хотілося, щоб на старості я була на місці Олени, розриваючись між бажанням допомогти своїй власній, хоч і вже дорослій, дитині й розумінням того, що це лише ускладнює ситуацію.
Ця розмова змусила мене задуматися про те, як я виховую свого сина, і які уроки я йому даю.
Коли я повела сина додому, у голові ще звучали слова Марії й Олени.
Дві жінки, дві правди — і жодної правильної відповіді. У кожного серця свої закони: одне хоче безумовно захистити, інше — навчити відповідальності.
Я дивилася на свого малого хлопчика й думала: колись і він стане дорослим чоловіком, сім’янином, зробить свій вибір, а моє завдання — не стати для нього «притулком втечі», а залишитися опорою, яка допоможе стояти на власних ногах.
Бо, можливо, найбільша любов матері — це вчасно відпустити.
Хто, на вашу думку, правий у цій ситуації: Марія, яка закликає до рішучих дій, чи Олена, яка не хоче залишати з життєвими негараздами свого сина?
Чи варто батькам втручатися в особисте сімейне життя своїх дорослих дітей навіть, коли вони самі просять про це?
Які наслідки може мати такий «мамин притулок» для сім’ї Сергія? Чи вірно роблять батьки?
Фото ілюстративне.
