Червневе сонце повільно котилося за обрій, забарвлюючи київські каштани у відтінки старого золота.
Лариса йшла знайомим під’їздом на Оболоні, міцно тримаючи в руках важкі пакети з продуктами.
Вона вже подумки планувала вечір: зараз приготує мамі її улюблений зелений борщ, перевірить, чи всі ліки випиті, полагодить ручку на кухонних дверцятах, що почала заїдати минулого тижня.
Буденні клопоти, які стали основою її життя останні кілька років, зовсім не обтяжували жінку.
Навпаки, у цій турботі вона знаходила якийсь особливий сенс, відчуваючи себе потрібною.
Проте біля самих дверей на неї чекала сусідка, пані Стефанія, жінка гостра на язик і завжди в курсі всіх під’їзних новин.
— О, Ларисо, прийшла? — Стефанія підбігла. — А я чую, там у вас рух такий. Тамара Андріївна казала, що дачу в Боярці вже на Дарину переписала. Офіційно, через нотаріуса. Ти ж знаєш?
Слова сусідки вдарили Ларису по душі.
Пакети з продуктами раптово стали нестерпно важкими, а повітря в під’їзді — густим і задушливим.
— Яку дачу? — ледь чутно перепитала вона, хоча прекрасно розуміла, про що йдеться.
Не чекаючи на відповідь, Лариса відчинила двері своїм ключем.
У квартирі пахло звичним затишком — лавандовим милом та старою паперовою літературою.
Мати, Тамара Андріївна, спокійно сиділа у кріслі, занурена в читання газети. Навіть не повернула голови на звук дверей.
— Мамо, я чула дивні речі. Кажуть, ти відписала наше обійстя Дарині? — Лариса поставила пакети прямо на підлогу в коридорі, не маючи сил нести їх далі.
— А тобі що до того? — голос матері був сухим і рівним, наче вона обговорювала прогноз погоди. — Моя власність, моє право. Кому хочу, тому й дарую.
— Як це «що до того»?! — Лариса відчула, як до горла підступає гіркий ком. — Мамо, я п’ять років поспіль кожну відпустку, кожні вихідні проводила там! Я власноруч фарбувала паркан, я шукала майстрів, щоб перекрили дах, бо він тік прямо на татове крісло. Я перекопувала ті грядки, поки спина не відмовляла, щоб у тебе були домашні овочі. А Дарина. Вона ж там за ці роки навіть бур’янину не вирвала!
— Ну і що, що не вирвала? — Тамара Андріївна нарешті відклала газету й подивилася на доньку холодним, колючим поглядом. — У Дарини троє дітей. Їм потрібен простір, потрібне чисте повітря, фрукти. А ти що? Сама як палець. Навіщо тобі одній така велика ділянка? Тільки час марнувати.
— Ти серйозно? — голос Лариси здригнувся. — Я ж там сад посадила! Пам’ятаєш, як ми з тобою купували ті саджанці вишні? Вони цього року вперше вкрилися рясним цвітом, я так чекала на перший врожай. А малина? Я вивела сортову, щоб ти могла взимку чай із нею пити!
— От і добре, — відрізала мати. — Нехай Даринині діти їдять. Їм вітаміни корисніші, вони ростуть, їм сили потрібні. А ти доросла жінка, якось переб’єшся.
Лариса відчула, як кімната починає хитатися.
Вона пройшла на кухню, машинально розбираючи продукти.
Руки діяли самі по собі, викладаючи на стіл свіжий сир, м’ясо, фрукти — усе те, на що вона витрачала чималу частину своєї зарплати, щоб мати ні в чому не мала потреби.
— Мамо, — почала вона знову, намагаючись опанувати себе. — Три роки тому я витратила майже всі свої заощадження, щоб поміняти покрівлю на тому будинку. Сто тисяч гривень. Я тоді відмовилася від поїздки до моря, про яку мріяла роками.
— Тебе ніхто не просив, — байдуже кинула Тамара Андріївна з кімнати. — Сама захотіла — сама й витратила. Це була твоя ініціатива.
— А теплиця? Минулої весни я її поставила, щоб у тебе огірки були раніше за всіх. Це ще сорок тисяч. Я робила це для тебе, щоб ти відчувала себе господинею, щоб тобі було приємно виходити в сад!
— Знову ти за свої гроші? — мати з’явилася на порозі кухні, її обличчя скривилося від роздратування. — Яка ж ти стала дріб’язкова, Ларисо. Тільки про фінанси й думаєш. Ніякої духовності.
— Справа не в грошах, мамо! — крикнула Лариса. — Справа в пам’яті! Ту дачу купував тато. Він кожну яблуню там плекав. Ми з ним разом садили той горіх під вікном за три роки до того, як його не стало. Для мене те місце — це зв’язок із ним. А ти віддала його людині, яка навіть не пам’ятає, як тато виглядає!
— Не смій згадувати батька! — Тамара Андріївна різко стукнула долонею по столу. — Він свою частку життя прожив. А мені зараз треба вирішувати, як жити далі. Дарина дала мені онуків, вона продовжила наш рід. А ти? Тільки робота, звіти, кар’єра. Ти егоїстка, Ларисо. Живеш тільки для себе.
— Я живу для себе? — Лариса гірко засміялася через сльози. — Я, яка щотижня привозить тобі повні пакети продуктів? Я, яка оплачує твої комунальні послуги, купує найдорожчі ліки, возить по приватних клініках? Дарина хоч раз запитала, чи є в тебе що їсти? Хоч раз приїхала просто так, а не на свято за подарунками?
— У неї діти! — вигукнула мати. — Ти не розумієш, що таке материнство. Вона заклопотана. А ти маєш час і кошти, тож це твій обов’язок як доньки — допомагати матері. Я тебе народила, я тебе вигодувала, тепер твоя черга віддавати борг.
Лариса мовчки дорізала курку. Вона відчувала себе так, ніби її вивернули навиворіт.
Усе життя вона намагалася бути «хорошою дівчинкою», заслужити бодай краплю того тепла, яке мати щедро виливала на молодшу, непутящу Дарину. І ось результат.
Через кілька днів Лариса поїхала до Боярки.
Їй потрібно було забрати свої інструменти, особисті речі та старий садовий інвентар, який вона купувала сама.
Коли вона відчинила хвіртку, серце стиснулося: на її улюблених грядках уже валялися порожні пляшки з-під води, а в саду розривався від крику магнітофон.
Дарина з чоловіком Толиком уже почувалися повноправними господарями.
— О, прийшла наша «благодійниця», — Дарина навіть не підвелася з шезлонга, який Лариса купила для матері. — Чого тобі?
— Приїхала за своїми речами.
— Якими речами? — Толик, чоловік Дарини, самовдоволено посміхнувся. — Мама сказала, що тут усе наше. Так що забудь. Можеш он ті свої старі ганчірки з вішалки забрати, і все.
— Толику, ти хоч розумієш, що цей дах, під яким ти зараз сидиш, зроблений за мої гроші? — Лариса намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все палало.
— Ну то й що? — Толик знизав плечима. — Він тепер прибитий до будинку, а будинок наш. Хочеш — судися. Тільки нерви собі попсуєш, а папери-то на Даринці.
Лариса пройшла до будинку. На стінах висіли фотографії в дерев’яних рамках, які колись змайстрував батько.
Вона потягнулася до однієї з них — там тато тримав її на руках біля першої розквітлої троянди.
— Ану поклади! — Дарина влетіла в кімнату, наче фурія. — Це родинна історія! Ти не маєш права забирати реліквії!
— Це мій тато, Дарино. Мій.
— І мій теж! Значить, половина рамки моя!
— Ти його ледь пам’ятаєш! Ти на поховання запізнилася, бо в тебе була чергова гулянка! — не стрималася Лариса.
— А ти не вказуй мені! — заверещала сестра. — Мама мені це місце відписала, значить, я тут головна! Я старша по статусу, бо я мати трьох дітей, а ти — ніхто! Порожнє місце з банківським рахунком!
Лариса мовчки забрала фотографію, поклала її в сумку й вийшла.
Вона більше не хотіла ні сперечатися, ні доводити щось людям, у яких замість совісті — сухий розрахунок.
Того ж вечора вона знову була в матері.
Тамара Андріївна зустріла її звичним невдоволеним виразом обличчя.
— Знову прийшла? Я думала, ти після сварки з Даринкою тиждень носа не покажеш.
— Мамо, давай поговоримо відверто, — Лариса сіла навпроти. — Скільки Дарина тобі заплатила за дачу?
Мати здригнулася, її очі забігали.
— Про що ти? Це був подарунок.
— Не бреши мені, мамо. Я знаю Дарину. Вона б ніколи не вмовила тебе на такий крок просто так. Скільки?
— Триста тисяч гривень, — пробурмотіла мати, ховаючи погляд. — Мені потрібні гроші на обстеження, на ремонт у цій квартирі. Пенсія маленька, ти ж знаєш.
Ларису наче холодною водою облили.
— Триста тисяч? Мамо, та ділянка з будинком у Боярці коштує мінімум два мільйони! Вона тебе просто вмовила! Використала твій страх перед бідністю, щоб за безцінь забрати родинне гніздо!
— Не твоє діло! — спалахнула Тамара Андріївна. — Вона дала мені готівку одразу. А ти що? Твоїх три тисячі на місяць мені ледь на хліб вистачає! Я хочу жити як людина, а не жебрачка!
— Триста тисяч, — Лариса встала, відчуваючи дивну порожнечу. — Знаєш, мамо. Я ж не просто так гроші збирала. Я в минулому році хотіла зробити тобі сюрприз на ювілей. Знайшла клініку в Польщі, домовилася про лікування на твоїх очах. Сімсот тисяч гривень відклала, щоб ти знову могла бачити світ яскравим, щоб у тебе все добре було.
Мати різко підняла голову. В її очах промайнув вогник жадібності та переляку водночас.
— Сімсот тисяч? Добре лікування і реабілітація? Ларо, то де ці гроші? Коли поїдемо?
— Ніколи, мамо, — Лариса спокійно взяла свою сумку. — Оскільки ти вирішила, що Дарина — твоя єдина опора, і продала їй нашу пам’ять за безцінь, то нехай вона тепер і займається твоїм лікуванням. На ті триста тисяч, що вона тобі дала.
— Ларо, почекай! Ти не маєш права так чинити! Я твоя мати!
— Мати, — Лариса сумно посміхнулася. — Ти навчила мене головному уроку: рідні по роду — це не завжди сім’я. Сім’я — це ті, хто береже твій спокій, а не торгує твоїми почуттями.
Минув місяць. Лариса не дзвонила першою.
Вона продовжувала працювати, вечорами гуляла парком, і вперше за довгий час відчувала дивну легкість. Біль не зник, але він став якимось тихим, фоновим.
Одного вечора задзвонив телефон. Дарина. Голос сестри був розгубленим і злим.
— Слухай, Ларисо, ти ж там дах робила. Ти за скільки його перекривала?
— За сто тисяч. А що сталося?
— Та цей твій «новий дах» потік після першої ж літньої зливи! Залило всю веранду! Я викликала майстрів, вони кажуть, що там треба все переробляти, бо «конструкція порушена». Просять сто п’ятдесят тисяч! Де ти тих криворуких брала? Давай номер, хай переробляють по гарантії!
Лариса ледь стримала посмішку.
— Номера не дам. І гарантії вже немає. Я робила для мами, а не для тебе. Тепер це твої проблеми, Дарино. У тебе ж є чоловік, є гроші, які ви «зекономили» на покупці дачі. От і ремонтуй.
— Ти що, здуріла?! Ми ж сестри! Допоможи, хоча б порадою!
— Знаєш, Дарино, я зрозуміла одну річ. Дача — це лише цегла та шифер. А пам’ять, вона в мене в серці. Там тато завжди поруч зі мною, під тими яблунями, які ми садили разом. І це в мене ніхто не зможе відібрати — ні нотаріус, ні твоя нахабність. А дах хай тече. Може, хоч так ви зрозумієте, що чуже щастя, побудоване на чужих сльозах, довго не протримається.
Дарина щось кричала в слухавку, але Лариса спокійно натиснула «відбій».
Через кілька днів зателефонувала мати. Її голос був слабким, вона плакала.
— Ларочко, доню, чому ти не заходиш? Даринка зовсім закинула мене. Каже, що в неї ремонт на дачі, що грошей немає навіть на продукти. Вона забрала ті триста тисяч, сказала, що це «інвестиція» в моє майбутнє життя на свіжому повітрі. А я сиджу тут одна, навіть хліба купити нікому.
— Мамо, — зітхнула Лариса. — Я замовлю тобі доставку продуктів на тиждень. Але більше я не прийду і більше ти в мене ніколи нічого не проси. Принаймні поки що. Тобі треба зрозуміти, що люди — це не банкомати. І що любов не вимірюється кількістю онуків чи сумою на рахунку.
Лариса поклала телефон на стіл. За вікном знову йшов дощ — тихий, очищувальний.
Вона підійшла до полиці, дістала ту саму стару фотографію, яку забрала з Боярки. На ній батько посміхався, притискаючи маленьку Лару до себе.
— Тату, — прошепотіла вона, торкаючись пальцями старого паперу. — Я все зробила правильно?
Їй здалося, що в кімнаті раптом пахнуло яблуками та свіжоскошеною травою.
Вона знала: батько б її зрозумів. Бо обійстя можна втратити, гроші можна витратити, а гідність і чиста совість — це те, що залишається з тобою назавжди.
Вона більше не відчувала себе самотньою. Вона була вільною.
Вільною від обов’язку любити тих, хто її не цінує. Вільною від ілюзій. І в цій свободі була її справжня сила.
Чи варто продовжувати допомагати рідним, якщо вони витирають об тебе ноги?
Чи правильно вчинила Лариса, залишивши матір і сестру наодинці з їхніми проблемами?
Чи можливо краще взагалі забути про таку родину, якщо в них нічого святого немає, лише гроші в думках?
Фото ілюстративне.
