Вечір тридцятого грудня огорнув столичні вулиці м’яким синім сутінком.
У квартирі на Оболоні панував затишок, про який Ніна мріяла останні кілька місяців.
Вона повільно помішувала вершковий соус для запеченої форелі — страви, яка мала стати вінцем їхньої з Миколою святкової вечері.
Це був їхній перший «усамітнений» Новий рік: без гучних компаній, без офіціозу, лише вони удвох, тиха музика та вогники на ялинці.
Раптовий, наполегливий дзвінок у двері розрізав тишу, наче лезо.
Ніна здригнулася. Микола, який саме налаштовував гірлянду у вітальні, пішов відчиняти.
— Мамо?! Ви як тут? — Голос Миколи звучав не просто здивовано, а майже налякано.
Ніна вийшла в коридор, витираючи руки об рушник.
У дверях стояла її свекруха — монументальна жінка в розхристаній шубі, з двома величезними картатими сумками в руках.
— Ой, Колюню, не стій як істукан! Поможи матері, руки вже відвалюються, — Любов Дмитрівна вже переступала поріг, заповнюючи собою весь простір. — Ніночко, дитинко, добрий вечір! Не чекали? А я от вирішила — ну як же моє синятко без справжнього свята лишиться? У тітки Олени на дачі опалення прорвало, то я прямо з вокзалу до вас. На всі свята!
Ніна відчула, як серце важко гупнуло.
Всі плани — від романтичної вечері до спокійного ранку — щойно перетворилися на порох.
— На всі свята? — перепитала Ніна, намагаючись зберегти бодай видимість ввічливості. — Микола казав, ви збиралися у санаторій.
— Санаторій почекає! Родина — це головне, — Любов Дмитрівна вже була на кухні, з підозрою принюхуючись до ароматів. — Господи, а чим це пахне? Риба? На Новий рік? Ніно, ти що, жартуєш? Риба — це пісна їжа, а свято має бути багатим! Де м’ясо? Де ковбаси домашні?
До одинадцятої вечора кухня Ніни перетворилася на не зрозуміло що.
Любов Дмитрівна хазяйнувала так, ніби вона була власницею квартири, а Ніна — невмілою служницею.
— Так, Миколо, неси сюди ту велику каструлю на десять літрів! — командувала свекруха. — Будемо варити холодець. Справжній, з яловичих копитець, а не ту вашу «юшку» з желатином.
— Любове Дмитрівно, у нас уже готове меню, я все купила, — спробувала заперечити Ніна, але її голос потонув у гуркоті посуду.
— Меню вона купила! Те, що ти напланувала, — це для дієти в лікарні, а не для святкування. Я ось привезла домашню свинину, зараз будемо крутити котлети. І олів’є! Ніно, навіщо ти ріжеш туди яблуко? Хто тебе вчив? Це ж псує весь смак! Викидай, я сама перероблю.
Ніна глянула на Миколу.
Він сидів у кутку кухні, зосереджено чистячи картоплю.
Він не дивився на дружину.
Він просто прийняв правила гри своєї матері, як робив це все життя.
— Миколо, — тихо покликала Ніна, — ми ж домовлялися. Тільки ми удвох.
— Ну, Нінусь, — пробурмотів він, не піднімаючи очей, — ти ж бачиш, яка ситуація. Мамі нікуди дітися. Не виганяти ж її на вулицю в такий мороз. Ну, перетерпимо трохи, зате їжі буде багато.
Це «перетерпимо» образило Ніну болючіше за будь-яку критику свекрухи.
Вона зрозуміла, що в цій квартирі вона зараз одна проти двох.
О другій годині ночі Ніна прокинулася від дивних звуків у ванній.
Вона вийшла з кімнати й побачила Любов Дмитрівну, яка з особливим запалом терла кахлі губкою.
— Любове Дмитрівно, що ви робите? Ніч надворі!
— Не можу я спати, коли бачу таку занедбаність! — вигукнула свекруха. — Ніно, у тебе ж пліснява в кутках! І рушники висять не по кольорах. Я вирішила: поки ви спите, я хоч трохи лад наведу. А то Микола в мене змалечку в чистоті жив, а тут, ех.
Ніна відчула, як у неї починає сіпатися око.
— Це моя ванна. І я прибираю її тоді, коли вважаю за потрібне. Будь ласка, йдіть спати.
— Ой, які ми горді! — Свекруха випрямилася, тримаючи в руках баночку з дорогим кремом Ніни. — До речі, навіщо тобі стільки фарби на обличчя? Треба бути натуральною. Ось я в твої роки тільки господарським милом вмивалася — і бач, яка шкіра!
Ніна мовчки повернулася в спальню.
Вона штовхнула Миколу в бік.
— Твоя мати миє нашу ванну о другій ночі й перебирає мою косметику. Зроби щось.
— Спи, Ніно, — сонно відповів він. — Вона просто хоче допомогти. Тобі важко подякувати?
Ніна відвернулася до стіни.
Вона зрозуміла, що цей Новий рік стане точкою неповернення.
Тридцять перше грудня пройшло як у тумані.
Любов Дмитрівна не зупинялася ні на мить.
Вона змінила штори у вітальні («Ті занадто похмурі були!»), переставила горщики з квітами на підлогу («На підвіконні їм холодно!») і, нарешті, о шостій вечора видала головну новину.
— До речі! Я подзвонила Петру Івановичу, моєму сусіду по дачі. Він теж зараз у Києві, у доньки, але вона з чоловіком кудись пішла. То я сказала — нехай до нас заходить! Разом веселіше буде.
Ніна відчула, як земля вислизає з-під ніг.
— Петру Івановичу? Чужому чоловіку? У нашу маленьку квартиру на Новий рік?
— Чому чужому? Він чудовий баяніст! — Любов Дмитрівна вже розставляла на столі салатниці з олів’є, де не було жодного яблука, зате було море майонезу. — Миколо, діставай чарки! Петро Іванович любить міцненьке.
Вечір перетворився на якийсь кошмар.
Прийшов Петро Іванович — галасливий чоловік з червоним обличчям.
Він почав розповідати якісь анекдоти, а Любов Дмитрівна підхоплювала їх гучним сміхом.
Микола сидів поруч, натягнуто посміхався і постійно підливав гостю.
Ніна сиділа з краю столу. Її форель, яку вона все ж приготувала, стояла холодна й майже недоторкана в кутку, забарикадована мисками з голубцями та холодцем.
— Ніно, а чого ти така кисла? — Петро Іванович гикнув. — Новий рік же! Нумо, посміхнись господареві!
— Я не кисла, — спокійно відповіла Ніна. — Я просто думаю про те, як швидко можна зруйнувати чужі кордони, якщо називати це «добрими намірами».
— Ой, почалося! — Любов Дмитрівна сплеснула руками. — Знову вона за своє. Миколо, бачиш, яку ти інтелігентку взяв? Навіть за святом посидіти по-людськи не може.
Одинадцята сорок п’ять.
До бою курантів лишалися лічені хвилини.
Петро Іванович почав співати якусь затяжну пісню, Любов Дмитрівна підтягувала, а Микола.
Микола дивився в телевізор, уникаючи погляду Ніни.
— Знаєте що, — Ніна встала з-за столу. Вона була в тій самій сукні, яку готувала для романтичного вечора, але зараз вона здавалася їй обладунками. — Я хочу сказати тост.
Всі замовкли.
Петро Іванович навіть перестав жувати ковбасу.
— Я хочу випити за те, щоб у новому році кожен мав право бути господарем у власному домі. За те, щоб «допомога» не була формою примусу. І за те, щоб чоловіки нарешті навчилися відрізняти свою дружину від своєї мами.
У кімнаті зависла тиша.
Чути було лише, як цокає годинник на стіні.
— Ніно, ти що таке говориш? — прошипіла Любов Дмитрівна. — Ти при гостях таке кажеш?!
— Це не гості. Це люди, яких я не кликала. І це дім, у якому мене сьогодні не почули. Миколо, я йду.
— Куди?! — він нарешті вскочив. — За п’ять хвилин Новий рік!
— Я йду туди, де мене поважають. А ти лишайся. Тут багато холодцю, є баяніст і мама, яка знає, як тобі жити. З Новим роком.
Вона схопила пальто, ключі від машини і вийшла, не озираючись.
Ніна сиділа в машині, дивлячись, як небо над Києвом ясно засіяне зорями.
Вона не плакала. Навпаки, їй стало напрочуд легко.
Вона поїхала до набережної Дніпра, де було багато людей, сміху та світла.
Вона стояла біля води, кутаючись у пальто, коли її телефон задзвонив.
Це був Микола.
Вона не хотіла брати, але щось змусило її натиснути «відповісти».
— Ніно, я на вулиці. Де ти?
— Навіщо тобі це? Іди святкуй.
— Я випроводив Петра Івановича. А мамі я сказав мамі, що завтра вранці я відвезу її до тітки Олени. Що дача вже відремонтована — я збрехав, але мені байдуже. Я сказав їй, що вона перейшла межу. І що якщо вона не вибачиться перед тобою, ми не будемо спілкуватися.
Ніна мовчала.
Серце почало відтаювати.
— Вона кричала, Ніно. Плакала. Казала, що я невдячний. А я вперше відчув, що я — це я. Що я твій чоловік, а не її маленька дитина. Будь ласка, скажи, де ти. Я приїду.
— Я на Оболонській набережній. Біля великого каменя.
Через п’ятнадцять хвилин він був там. Захеканий, без шапки, з пляшкою ігристого, яке вони купували разом.
— З Новим роком, Нінусь, — він підійшов і міцно обійняв її. — Пробач мені. Я був таким нерозумним. Але більше цього не буде. Обіцяю.
Вони стояли біля Дніпра, і сніг тихо падав на їхні обличчя.
У квартирі нагорі лишилася розгнівана свекруха, гори олів’є та чужі правила.
А тут, на холодному вітрі, була їхня власна правда.
Перша справжня перемога їхньої сім’ї.
— Знаєш, — Ніна всміхнулася, притулившись до його плеча. — А та форель все одно була кращою за холодець.
Микола засміявся, вперше за весь вечір щиро й легко.
— Однозначно. Ходімо шукати десь каву?
І вони пішли крізь нічне місто, тримаючись за руки, нарешті вільні від тіней минулого.
Ніна добре знала, що тепер свекруха образиться і не буде з ними говорити, але їй було байдуже вже на неї.
Ніна вважала, що мати чоловіка винна сама, що втратила таку родину. І готова відмовитися від свекрухи заради сімейного спокою, адже вона завжди буде ними командувати.
Але чи вірно це, так вчинити вже не з молодою мамою? Чи добре зробила невістка?
Фото ілюстративне.
