Найгірше в житті — це коли твоя доброта стає зручним інструментом для чужого егоїзму, особливо якщо цей егоїзм прикривається «сімейними цінностями». Кирило зрозумів це надто пізно, лише тоді, коли побачив свою матір, літню вчительку, яка замість морського бризу вдихала куряву сухої землі на чужому городі.
Настала перша неділя червня. У будинку Ірини Олександрівни пахло півоніями та домашньою випічкою. Їй виповнилося шістдесят п’ять — вік, коли вже можна було офіційно дозволити собі не поспішати. Все життя вона віддала школі, цифрам та складним рівнянням, виховуючи не лише чужих дітей, а й двох власних синів.
За столом зібралася вся родина. Старший син, Павло, сидів із дружиною Оленою, постійно відволікаючись на телефон. Вони жили непросто: двоє дітей, вічні витрати на гуртки та збори до школи. Павло працював інженером, людина він був непогана, але якась пригнічена побутом.
Молодший, Кирило, був іншим. Він обрав шлях у цифровій сфері, працював програмістом і, чесно кажучи, почувався в житті значно впевненіше. Він завжди намагався віддячити матері за те, що вона колись витягнула їх обох сама.
Коли прийшов час подарунків, Кирило підвівся і поклав перед матір’ю невеликий конверт. — Мамо, я знаю, як ти сумувала за справжнім відпочинком. Весь цей навчальний рік ти ще й підтягувала учнів… Словом, це путівка в гарний санаторій біля моря. На липень. Там і процедури, і пляж під боком. Тільки відпочивай, добре?
Ірина Олександрівна сплеснула руками. Очі її заблищали. — Господи, синку… Це ж справжнє море! Я вже й забула, як воно пахне. Дякую тобі, рідний!
Але святкова тиша, що запала на мить, була порушена не теплими словами, а важким зітханням Павла. Він переглянувся з Оленою. Та піджала губи і почала зосереджено розкладати салат дітям, не дивлячись на свекруху. Настрій за столом миттєво змінився, ставши густим і липким, як недоварене варення.
Минув місяць. Кирило, перебуваючи в доброму гуморі, зателефонував мамі, щоб уточнити час виїзду — він хотів сам відвезти її на вокзал. — Мамо, ти вже речі зібрала? Капелюх купила? — весело запитав він.
На тому кінці дроту виникла пауза. Довга і ніякова. — Кирюшо… Ти тільки не сердься, — тихо почала Ірина Олександрівна. — Я… я здала путівку. Повернула гроші.
Кирило завмер із чашкою кави в руці. — Як здала? Чому? Тобі не підійшли дати чи готель? Ми ж можемо змінити! — Ні, готель чудовий. Просто… так обставини склалися. Гроші мені зараз були потрібніші в іншому місці.
Син відчував, як усередині починає наростати тривога. Його мати ніколи не була марнотратною, і якщо вона відмовилася від мрії, значить, хтось її переконав, що ця мрія їй «не по кишені» морально. — Мамо, скажи чесно. Це Павло з Оленою?
Ірина Олександрівна важко зітхнула. Її голос став зовсім слабким. — Синку, ти ж знаєш, як їм важко. Олені скоро молодшого до першого класу збирати, а це зараз такі витрати… А дача? Ти ж бачив ту дачу, вона ж розвалюється. Дах тече, паркан похилився. Павло сказав, що ці гроші могли б врятувати ситуацію. Мовляв, море — це лише два тижні, а дача — це фрукти й овочі на цілу зиму для дітей. Я подумала… ну що я там, на тому морі, буду сама робити? А так — сім’ї допоможу.
— Це мій подарунок тобі, а не Павловій дачі! — Кирило не втримався і підвищив голос. — Мамо, вони дорослі люди, вони мають самі вирішувати свої проблеми! — Не кажи так, — м’яко перебила його мати. — Вони — мої діти. Я не зможу спокійно лежати на пляжі, знаючи, що в них дах протікає. Не сварися з братом, прошу тебе. Я так вирішила.
В середині літа Кирило вирішив поїхати на ту саму дачу без попередження. Він хотів побачити «ремонт», на який пішли його кошти.
Під’їхавши до ділянки, він побачив картину, яка змусила його серце стиснутися. Спека стояла неймовірна. Повітря тремтіло над грядками. І посеред цього вогню, зігнувшись над картоплею, стояла його мати. Вона була в старому капелюсі, руки в землі, обличчя червоне від перевтоми. Поруч Павло спокійно курив під навісом, щось обговорюючи з сусідом.
Кирило вийшов із машини й попрямував до них. — Добрий день у хату. Мамо, ти що тут робиш у таку спеку? Тобі ж не можна стільки на сонці!
Ірина Олександрівна випросталася, тримаючись за поперек. На обличчі з’явилася винувата посмішка. — Ой, Кирюшо, ти приїхав! Та ось, допомагаю трошки. Бачиш, який врожай буде? Дітям вітаміни. Павло каже, якщо все зберемо, частину продамо, то й на школу вистачить.
Павло підійшов, витираючи руки об штани. — Привіт, брате. Чого такий серйозний? Маман сама зголосилася, каже, вдома їй нудно. А нам зайві руки не завадять, сам розумієш — дітей двоє, видатків море.
— «Море»? — перепитав Кирило, дивлячись на брата в упор. — Ти про те море, на яке вона мала поїхати? Де ремонт, Пашо? Я щось не бачу нового даху. Павло відвів очі. — Ну… ми порахували, що краще гроші вкласти в обіг. Насіння купили, добрива, борг один закрили… Дах почекає, ми його плівкою перекрили. Мама згодна.
Кирило подивився на матір. Вона виглядала виснаженою. Її очі, які так сяяли в день народження, тепер були тьмяними. — Слухай, Павло, — тихо, але твердо сказав Кирило. — Вона все життя на нас працювала. Тобі не соромно? Вона ж ледве на ногах стоїть.
Павло спалахнув. — Тобі легко казати! У тебе ні сім’ї, ні дітей, гроші дівати нікуди. А нам виживати треба! Мама нас розуміє, вона — бабуся, вона хоче допомогти онукам. Що тут такого?
Ірина Олександрівна підійшла і поклала руку на плече Кирила. — Синку, не треба. Головне, щоб ми разом були. Я сама так захотіла. Мені приємно бути корисною.
Кирило поїхав звідти з гірким присмаком. Весь наступний тиждень він не міг заспокоїтися. Він знову купив путівку. На серпень. Той самий санаторій, ті самі умови. Приїхав до матері в місто, поклав конверт на стіл.
— Це друга спроба, мамо. Цього разу я вже домовився на роботі, що візьму відгул і сам посаджу тебе в літак. І гроші за неї не повернуть, я взяв такий тариф, що вони «згорають». Тож або ти летиш, або вони просто зникають. Вибір за тобою.
Ірина Олександрівна довго дивилася на конверт. — Дякую, синку. Я поїду. Обіцяю.
Але наприкінці серпня, за два дні до виїзду, історія повторилася. Телефонний дзвінок. Голос матері, що дрижить. — Кирюшо… я не їду. — Чому, мамо? — він уже навіть не дивувався. — Олена зателефонувала… Плакала. У старшого іспити, потрібен репетитор, бо не тягне. А у молодшого форма виявилася замала, треба все купувати наново. Вони в таких боргах… Я знайшла людей, які перекупили путівку через знайомих. Трохи дешевше, ніж ти брав, але гроші я вже віддала Павлу. Їм потрібніше, Кирюшо. Я ж стара, мені то море… я й тут, у парку посиджу.
Кирило мовчав. Довго. Він зрозумів, що бореться не з братом, а з самою природою своєї матері. Вона не вміла бути щасливою сама по собі. Її щастя було паразитарним — воно залежало від того, чи задоволені ті, хто звик з неї пити соки.
— Знаєш, мамо, — сказав він нарешті. — Я все зрозумів. Ти доросла людина. Це твоє право — віддавати своє життя тим, хто його не цінує.
Наступного року, коли прийшов день народження Ірини Олександрівни, родина знову зібралася. Павло з Оленою прийшли з великим списком «планів на літо», очікуючи, що молодший брат знову подарує щось солідне, що можна буде легко конвертувати в «допомогу сім’ї».
Кирило зайшов останній. Він усміхнувся, обійняв матір і подарував їй невеликий кошик із її улюбленим чаєм та букет польових квітів. — З днем народження, мамо. Бажаю тобі здоров’я і щоб ти частіше посміхалася.
У кімнаті повисла тиша. Павло здивовано підняв брову. Олена очікувано чекала «головного» подарунка, але його не було. Вечір пройшов спокійно, але якось напружено. Коли гості пішли, Ірина Олександрівна прибирала зі столу. Вона була трохи сумною, але десь у глибині душі відчула дивне полегшення. Вона зрозуміла, що Кирило більше не дасть їй приводу почуватися винною перед старшим сином.
А Павло з Оленою ще довго обговорювали вдома, як «зіпсувався» Кирило. Мовляв, заробляє багато, а рідній матері пошкодував нормального подарунка. Але Ірина Олександрівна того літа вперше за багато років просто відпочивала. Бо на городі без грошей Кирила Павлові раптом стало занадто важко працювати самому, і він вирішив, що картопля в магазині не така вже й дорога.
Кирило ж почав просто привозити матері продукти, платити за її комунальні послуги та купувати їй особисті речі. Тепер він точно знав: дарувати треба те, що не можна забрати, або те, що неможливо передати іншим. Бо іноді найбільша допомога близькій людині — це навчити її нарешті любити себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
