— Мамо, ти взагалі при своєму розумі? Віддай мені квартиру, вона мені належить за правом! — Голос Оксани, моєї єдиної доньки, зазвичай м’який і трохи зверхній, зараз скиглив, пронизуючи тишу моєї старої кухні, наче деренчання розбитого шибки.

Я сиділа за потертим, ще радянським столом, вчепившись у керамічну чашку з холодним трав’яним чаєм. Дивилася на Оксану. Вона стояла посеред моєї тісної кухні у панельній хатині на Троєщині. Її дорога стрижка, зроблена, мабуть, у Торонто, здавалася тут недоречною. Обличчя, таке знайоме з дитинства, тепер було спотворене гримасою, яку я досі ніколи не бачила — це була гримаса чистої, неприкритої жадібності.

«Право», — подумала я, і мій внутрішній спокій був для мене справжнім дивом. Це була не байдужість, а глибока, стомлена рішучість.

— Яке саме «твоє» право, Оксано? — спитала я, намагаючись зберегти рівний тон. — Дідусь Петро Опанасович залишив заповіт на моє ім’я. Чорним по білому. Нотаріус, Лідія Володимирівна, підтвердила це. Ти це знаєш.

— Який, до дідька, заповіт?! — Оксані знадобилося багато сил, щоб утриматися від ляпасу по столу. Вона лише стиснула кулаки, чому її дорогі браслети тихенько дзенькнули. — Йому було за вісімдесят! Він був старий, маразматик! Його можна було обкрутити навколо пальця! І ти, мамо, це зробила! Приходила, супчики варила, ліки купувала, на городі допомагала… А сама просто поклала око на троячку в центрі Києва! Ти… розрахункова…

Вона проковтнула останнє слово, але воно вже повисло в повітрі, важке, як грудневий туман, і таке ж отруйне. Я обережно поставила чашку, відчуваючи, як зсередини мене починає повільно заповнювати крижана, густа образа. Розрахункова. Я.

Та, хто після розлучення з її батьком, Дмитром, не покинула його старого батька. Не покинула, бо Дідусь Петро був для мене більше, ніж просто свекор; він був батьком, якого я втратила рано. Він був тим, хто давав мені пораду, коли Дмитро пішов. Він був тим, хто водив маленьку Оксану в Гідропарк і на Андріївський узвіз. Я продовжувала відвідувати його в його старовинній квартирі на Печерську, коли Дмитро навідувався лише раз на півроку, щоб попросити грошей, а Оксанка, моя ж донька, полетіла до Канади «за найкращим життям» і надсилала лише зрідка емодзі у месенджерах.

— Петро Опанасович був абсолютно дієздатний, Оксано, — мій голос став ще тихішим, що лише посилило напругу. — І приймав рішення сам. Щодо «розрахунку»… Це ти зараз, за три роки відсутності, не на Різдво і не на мій ювілей примчала з-за океану. Ти тут тому, що в банку нотаріальних документів спливла інформація про спадок. От і весь «розрахунок».

— Не смій так зі мною розмовляти! — Оксанині плечі напружилися. Вона випросталася, як струна. — Я твоя дочка! Усе, що ти маєш, мусить дістатися мені! Це закон! Закон природи, закон роду! А ти тут зі своїми байками про «людяність»… Дідусь помилився, і ти це чудово розумієш! Ця квартира має перейти до онуки, до кревної рідні, а не до колишньої невістки, яка, можливо, і мала гарні стосунки, але не є законним спадкоємцем за чергою!

Повітря в кухні стало важким і гірким, ним було важко дихати. Я дивилася на її розгніване, але все ще прекрасне обличчя і згадувала березень, п’ять місяців тому. Я сиділа у м’якому кріслі у нотаріуса Лідії Володимирівни, на вулиці Ярославів Вал, і не могла повірити своїм вухам. Трикімнатна квартира, Печерськ, з видом на Дніпро. На моє ім’я. Заповіт від Петра Опанасовича.

Я перечитувала його листа десятки разів. Це був його справжній, трохи незграбний почерк старої школи.

«Катюша, не дивуйся. Сам дивуюся, але хочу, щоб це дісталося тобі. Ти сама не забувала, коли я вже зовсім не міг ходити. Дмитро мій приходить лише тоді, коли гроші потрібні, Оксанка… та взагалі відписується, шле смайлики. А ти приходила. І коли хворів, то допомагала. Ти не продаси це заради чергової забаганки. Ти в цьому домі житимеш. По-людськи. Ти на це заслужила своєю душею і щирим серцем. Це тобі за всі твої сльози і терпіння».

А тепер цей «людський» спадок, цей дар, стояв між мною та моєю дитиною, як бетонна стіна.

— Він написав, що ти надсилаєш йому смайлики, — сказала я, дивлячись у вікно, на сірий фасад сусідньої панельки. — А я купувала ліки, привозила його улюблену сирну запіканку і викликала «швидку», коли він упав. Ось і вся різниця. І ця різниця зафіксована у нотаріальному документі.

— Та пішло воно все к бісу! — Оксана різко відвернулася, її плечі здригнулися. — Я не для того тут своє життя облаштовувала, щоб вислуховувати моралізаторство! Мені ця квартира потрібна! Розумієш? Потрібна для старту! А тобі що? Твою двішку проміняти на троячку? Сумнівна втіха. Це мій шанс повернутися в Україну з гідністю.

— Можливо, мені потрібна справедливість? — обернулася я до неї. — Хоча б раз у житті? Щоб щось дісталося мені не за залишковим принципом, не тому, що «треба ж, вона мати», а тому, що я цього заслужила? Увагою. Турботою. Моєю, а не твоєю чи Дмитра, байдужістю.

— О, Господи, яка патетика! Ти ж не на сцені! — Оксана презирливо пирхнула і схопила зі столу свою дорогу сумочку. — Знаєш, мамо? Давай не будемо зараз. Я приїхала не сваритись, а вирішувати питання. Цивілізовано.

— Яким чином? — Мені справді стало цікаво, наскільки далеко зайшов її цинізм.

— Ти оформляєш Свідоцтво про право на спадщину на себе після закінчення шести місяців. А потім робиш на мене договір дарування. Швидко, просто, мінімальні податки. Усе чисто. Я все дізналася в українського юриста.

— Усе дізналася, — повторила я. — А що я хочу, тебе не цікавить? А що сказав би Дідусь Петро, тебе не цікавить?

— Мамо, ну що ти можеш хотіти у свої… — вона затнулася, але пауза була промовистішою за будь-які слова.

— У свої сорок вісім? — Спокійно допомогла я їй. — Багато чого, Оксано. Почати нове життя, наприклад. Нарешті відчути фінансову незалежність, про яку ти так мрієш.

— Яке ще нове життя? — У її голосі пролунало щире, непідробне здивування. Це було найболючіше. — У тебе все є: стабільна робота, дача, подруги… Серіали по вечорах. Що тобі ще потрібно?

Ось так. У її картині світу моє життя було закінчено. Знятий та змонтований фільм, де залишалися лише титри. Робота, дача, серіали. І трикімнатна квартира на Печерську, яка коштувала, як її п’ятирічна оренда у Торонто, в цю картину не вписувалася. Вона була зайвою, кричущою аномалією, яку потрібно було терміново виправити, повернути до «норми».

— Добре, — сказала я, відчуваючи, як крижана лють починає перетворюватися на щось тверде і абсолютно непохитне. — Я подумаю.

— Чудово! — Оксана одразу засяяла, ніби щойно не було цієї брудної, емоційної сварки. — От і чудово. У мене якраз зустріч із ріелтором, він працює в престижному київському агентстві. Подивимося, за скільки зараз здають такі метри. Це ж золота жила, мамо! Ми можемо отримувати з неї дохід, поки я тут влаштовуюсь.

Вона була настільки впевнена у своїй перемозі, що навіть не помітила, як проговорилася. Не «я залишусь там жити», а «здають» та «дохід». Золота жила. Я мовчки кивнула. Вона, щебечучи щось про блискучі фінансові перспективи і необхідність якнайшвидше переписати документи, випурхнула з квартири. Вона залишила за собою шлейф дорогих парфумів і тяжке, липке відчуття нереальності.

Я залишилася сама на кухні. Серпневе сонце пробивалося крізь брудне скло, лягаючи на потертий лінолеум тьмяними прямокутниками. Я думала про Оксану. Про те, як вона обійняла мене в аеропорту «Бориспіль», міцно, чого не робила, мабуть, з підліткового віку. Казала, що скучила. Але очі її тоді бігали, і я списала це на втому з дороги. Як я помилялася. То був не приїзд дочки до матері. То був візит рейдера. Корпорації «Онука», яка бажає поглинути нікому не потрібний, на її думку, «застарілий» актив.

Вона оселилася у мене, заваливши своїми величезними, як контейнери, валізами вузький коридор моєї двійки. І з того часу життя перетворилося на безперервні переговори про нерухомість. Щоранку починалося з новин із фінансового фронту. «Мамо, подивися, яку квартиру здають у цьому ж будинку на Печерську! За шістдесят тисяч гривень!», «Мамо, я знайшла чудового дизайнера інтер’єрів, він каже, що ремонт у такій квартирі окупиться за півроку, якщо здавати подобово!». Вона не питала, чи я передумала. Вона діяла так, ніби я вже погодилася, і залишалися лише технічні та фінансові деталі.

Я зателефонувала нотаріусу, Лідії Володимирівні. Та, сухим, професійним тоном, підтвердила ключовий момент українського спадкового права: до моменту отримання Свідоцтва про право на спадщину — тобто до закінчення шести місяців, які є обов’язковим терміном для прийняття спадщини — я не можу нічого ані продати, ані подарувати. Об’єкт юридично ще не мій. Оксанка, мабуть, це теж знала, тому й поспішала події, намагаючись взяти мене змором, нахрапом, психологічною атакою, поки я не оформила документи.

Під час однієї з таких атак, увечері, коли Оксанка знову розкреслювала на аркуші паперу графіки потенційних доходів, я обережно запитала:

— А якщо я таки вирішу, що хочу там жити? Я. Сама.

Вона підняла на мене очі, і в них на мить майнуло щось глибоко чуже, жорстоке. Це було обличчя іноземця, який не розуміє місцевих звичаїв, або бізнесмена, який дивиться на товар.

— Мамо, не будь егоїсткою. Подумай про мене. Мені потрібен фундамент. Ти вже свій фундамент відбудувала. Тобі вже нема чого «стартувати».

«Свій фундамент відбудувала». «Своє вже віджила». Ця фраза, по суті, та ж, що й у першій розмові, увійшла в серце, як уламок льоду. Я — відпрацьований матеріал, який повинен тихо, без сперечань, поступитися дорогою молодому та перспективному. Мовчання стало моєю головною зброєю. Я припинила відповідати на її випади, просто кивала, йшла у свою кімнату, вдаючи, що працюю за комп’ютером. А сама гарячково шукала в інтернеті все, що було пов’язано з оскарженням заповітів в Україні. Читала судову практику. Шукала адвокатів. Я не хотіла війни, але відчувала, що мене до неї втягують з усіма моїми почуттями та спогадами.

І війна прийшла. В особі мого колишнього чоловіка, Дмитра. Він зателефонував у суботу вранці, що було для нього нехарактерно — він ніколи не турбував мене без нагальної потреби. Оксанка, мабуть, здала позиції і покликала на допомогу «важку артилерію».

— Катю, — його оксамитовий, злегка фальшивий голос звучав так, ніби ми розлучилися тиждень тому, а не десять років тому, і в нас все було чудово. — Чув, у тебе там із донькою непорозуміння. Давай вирішимо по-людськи. По-сімейному.

— Привіт, Дмитре, — відповіла я, і мій голос звучав на диво твердо. — Яке непорозуміння? Усе зрозуміло, як божий день. Твій батько, Петро Опанасович, залишив мені заповіт. Твій і Оксанин інтерес мені зрозумілий.

— Катю, ну що ти, як дитина, — він засміявся, і від цього сміху у мене стиснулися кулаки. — Тато був уже не зовсім у собі, це всі знають. Оксанка – онука, кров від крові, її частка має бути там. Вона має повне право. А ти… ти, зрештою, чужа нам тепер людина.

«Чужа». Вдруге за тиждень це слово, як ніж, пройшлося по мені, і цього разу від людини, яка колись була моєю родиною.

— За законом я не чужа, Дмитре. За українським законом заповіт — це головний документ, що виражає волю померлого.

— Закон законом, а совість? — одразу ж перейшов він на іншу платівку, наче досвідчений політик. — У тебе є совість? Відібрати у рідної дочки спадок? Це ж для неї інвестиція в майбутнє, її трамплін в Україні!

— Я нічого не відбирала! Його мені подарували! — Я не витримала, мій голос зірвався. — Подарували за те, що я людина, а не розрахункова істота, яка з’явилася, коли запахло грішми! За те, що я гідно виконувала свій обов’язок людяності!

— Ой, Катю, не гарячкуй, — знову поблажливий сміх. — Гаразд, думай. Але зваж: Оксанка не відчепиться. І я їй допоможу. Ми подамо до суду позов про визнання заповіту недійсним. А це роки, витрати на експертизи, на юристів. Це все в’яне. І тобі ще судові витрати платити доведеться, коли ти програєш. Воно тобі треба? Навіщо тобі такий клопіт?

Він поклав слухавку. Я сиділа і дивилася на свій старенький мобільний, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Це були сльози безсилля, пекучої образи та гіркоти. Вони об’єдналися. Батько та дочка. Команда проти «чужої».

У понеділок мені потрібно було їхати до салону мобільного зв’язку, щоб змінити старий тариф на новий, більш вигідний. Оксанка, дізнавшись про це, зголосилася скласти компанію. «Я в цьому тямлю, мамо, не переплачувати ж тобі». Всю дорогу в київському метро, ​​аж до «Хрещатика», вона говорила про Канаду. Про те, як там дорого, як важко, яка жорстока конкуренція і як вона втомилася від тимчасових робіт. Це був новий тактичний хід — викликати жалість, замаскувати свою жадібність під «вимушену необхідність».

У салоні було багато людей. Поки ми чекали на свою чергу, Оксанка захоплено гортала щось у телефоні, а я розглядала вітрини з новими моделями, в яких уже зовсім не розбиралася. І тут мій погляд упав на її телефон. Вона не гортала стрічку соцмереж чи новини. Вона вивчала документ. Юридичний документ. І у верхньому кутку я розгледіла назву — «Юридична компанія «Правник»» та прізвище — Петренко. Адвокат Петренко.

Крижана хвиля прокотилася по мені. Вона не просто консультувалася. Вона вже діяла. Вона мала на руках проект позовної заяви. Готувала ґрунт для того самого суду, про який говорив Дмитро.

— Оксано, що це в тебе? — Мій голос був сухий, як осіннє листя.

Вона здригнулася і швидко погасила екран, наче спійманий на гарячому підліток.

— Так нічого. Робочі моменти.

— Робочі моменти з адвокатом Петренком? З позовом про визнання заповіту недійсним? — Запитала я, дивлячись їй прямо у вічі, без тіні звинувачення, лише з гіркотою.

Вона забарилася лише на секунду. Мабуть, вирішила, що ховати вже безглуздо.

— Так, мам. Я консультувалася. Щодо оскарження заповіту. Ну, бачиш? Справа не жартівлива. Найкраще вирішити все миром. До вересня.

У цей момент підійшла наша черга. Ми підійшли до стійки, і поки молодий консультант підбирав мені новий тариф, я відчувала на собі погляд доньки. Гострий, колючий, вивчаючий. Вона чекала на мою реакцію. А я мовчала. Мовчала, бо всі слова вже скінчилися. Залишилася лише порожнеча і це крижане, кришталево чисте розуміння: це війна. І пощади не буде. Вона готова піти проти матері, лише б отримати гроші.

Ми вийшли надвір, на тепле серпневе повітря, що пахло київським бензином і пилом. Над Майданом Незалежності повільно пливли хмари.

— Ну то що, мамо? — Запитала Оксанка, загороджуючи мені дорогу біля виходу з метро. — Вирішила? Заощаджувати на адвокатах і віддати мені все по-тихому, чи отримати гарний юридичний бій і програти з тріском?

Я подивилася на неї — на свою кров, на своє тіло, на найдорожче, що було в мене в житті.

— Я вже програла, Оксано, — тихо промовила я, і мої слова були наповнені не злістю, а жалем. — Я програла тебе. Твою людяність, твою любов, твою довіру. Це більший програш, ніж будь-яка квартира.

І, розвернувшись, пішла до ескалатора, що веде на станцію. Вона щось кричала мені вслід, але я вже не розбирала слів. У вухах шуміла кров. Війну було оголошено. Залишалося лише приготуватися до бою, як мені порадив адвокат.

Вона наздогнала мене вже біля самого ескалатора. Схопила за руку вище ліктя, стиснула так, що від каблучки відчувся біль.

— Ти куди?! Ми ж не домовились! Ти ж обіцяла подумати!

У її голосі прозирала не просто злість, а якась тваринна паніка, ніби вона втрачала не просто актив, а щось життєво важливе. Можливо, так воно й було. Для неї ця квартира в Києві була останнім шансом, квитком у нове, гідне життя, де не потрібно орати на двох роботах і тулитися в чужій країні. І через цей шанс вона була готова переступити через усе. Через матір. Через совість. Через свою справжню сутність.

— Ми вже все домовились, — я спробувала вивільнити руку, але її хватка була залізною. Навколо нас люди, що поспішали до ескалатора, сповільнювалися, кидаючи цікаві погляди. — Ти привела адвокатів. Ти готова подати мене до суду, оскаржити волю покійного. Які ще можуть бути розмови?

— То був запасний варіант! Ти ж сама мене довела! — Її обличчя спотворилося від гніву і відчаю. — Я ж по-доброму хотіла! По-сімейному!

— «По-сімейному»? — Я пирхнула. Цей звук пролунав грубо та потворно. — Сім’я не шантажує судом. Сім’я не називає матір «чужою». Іди, Оксано.

— Ні! — Її крик луною відгукнувся під склепіннями переходу. — Я не піду, доки ти не пообіцяєш! Оформиш на мене Договір дарування! Відразу після отримання Свідоцтва!

Я подивилася на її перекошене обличчя, на очі, що блищали від люті, і раптом усе зрозуміла. Вона не просто жадібна. Вона відчайдушна. Щось у її канадському житті пішло не так, капітально і безповоротно, і ця квартира була для неї останнім порятунком, соломинкою. Вона була на межі. Але це не виправдовувало її.

— Добре, — сказала я, і її хватка одразу послабшала, в очах спалахнула надія. Дурниця. Вона думала, що я зламалася. — Добре, Оксано. Давай на цьому зупинимося. Поїхали додому.

Вона видихнула, її плечі опустилися. Вона повелася на цей безглуздий, дитячий обман, ніби їй знову було п’ять років, і я вмовляла її з’їсти манну кашу, пообіцявши цукерку. Всю дорогу в метро вона мовчала, дивлячись у вікно, але я бачила — вона вже святкувала перемогу. Вважала майбутні гроші. Будувала плани.

Вдома я замкнулася у ванній, включила воду і, притулившись чолом до прохолодного дзеркала, спробувала упорядкувати думки, що розбігалися. Війна – це не лише наступ. Це й захист, і контрнаступ. Мені терміново потрібен був свій адвокат. Не для нападу, а для кваліфікованої оборони, щоб відбити їхній шантаж.

Вийшовши, я побачила, що Оксанка розмовляє телефоном. Почувши мене, вона понизила голос, але я все ж таки розібрала ключові слова: «…так, тату, усе гаразд. Домовилися. Вона погодилася. Звісно, після вересня. Я ж казала, що вона не витримає». Вона розмовляла з Дмитром. Доповідала успіхи.

Я пройшла до своєї кімнати, зачинила двері та набрала номер, знайдений ще минулого тижня у відгуках на форумі юристів. Михайло Kovalenko, спеціалізація – спадкове та сімейне право. Голос у нього виявився спокійним, глибоким, без панського відтінку, як у того, Петренка.

— Катерино, я вас уважно слухаю.

Я коротко, намагаючись не збиватися і не йти в емоції, виклала ситуацію. Заповіт. Дочка, яка бажає його оскаржити на підставі «недієздатності» спадкодавця. Погрози колишнього чоловіка судовими позовами та витратами. І, найголовніше, лист покійного.

— У вас на руках є сам заповіт і оригінал листа? — Уточнив Kovalenko.

— Так. І лист, який пояснює причини такого рішення.

— Чи є у вас чи у вас на прикметі медичні документи, що підтверджують дієздатність заповідача, Петра Опанасовича, на момент складання заповіту? Нас цікавить висновок психіатра, невролога. Це головний аргумент для оскарження, згідно зі статтею 1257 Цивільного кодексу України.

Я згадала акуратні папки, які Дідусь Петро зберігав у своєму письмовому столі. Він був педантичним, стежив за здоров’ям, регулярно проходив диспансеризацію у клініці на Подолі.

— Думаю, так. Вони мають бути у його квартирі на Печерську.

— Це чудово. Якщо є висновки лікарів, особливо за той період, коли було складено заповіт, їхні шанси прагнуть нуля. Підстав для посмертної судово-психіатричної експертизи вони не мають, якщо не нададуть вагомих доказів. Головне — ви не повинні піддаватися тиску і нічого нікому не підписувати до моменту офіційного отримання Свідоцтва про право на спадщину.

Він говорив упевнено, докладно, роз’яснюючи кожен крок у рамках українського правового поля. І ця впевненість передалася мені. Я не одна. Я маю професіонала, який буде на моїй стороні. Ми домовилися про зустріч наступного дня для підписання договору та підготовки стратегії захисту.

Вийшовши з кімнати, я застала Оксану за складанням якогось списку на кухонному столі.

— Це що? — Запитала я.

— Та так… думки вголос, — вона швидко прикрила список долонею, але я встигла розгледіти: «ріелтор (продаж)», «оцінка вартості», «ремонт під ключ», «адвокат (план Б)».

Вона ще не вірила мені. І правильно робила.

Вечір пройшов у натягнутому, неприродному спокої. Оксанка намагалася бути милою, розповідала кумедні випадки з життя в Торонто, але за цією фальшивою привітністю прозирав холодний розрахунок. Вона відпрацьовувала своє, як їй здавалося, майбутнє багатство. А я мовчала, збираючи сили для завтрашнього дня. Для головної битви за свою гідність.

Наступного ранку я сказала Оксані, що їду до подруги допомагати з переїздом на Лівий берег. Не збрехала, а просто опустила деталь, що після переїзду в мене зустріч із адвокатом. Квартира Петра Опанасовича була замкнена, ключі, згідно з нотаріальним розпорядженням, зберігалися в мене. Я пройшла по порожніх, залитих ранковим сонцем кімнатах, і серце стиснулося від туги. Тут усе ще пахло ним, його улюбленим тютюном, старим папером. На письмовому столі в кабінеті, під кришталевою прес-пап’є, лежали ті самі папки. Я швидко знайшла те, що шукала: результати останньої диспансеризації за рік до смерті, висновок терапевта, невролога. Стояли всі печатки, підписи, штампи київської міської поліклініки. Діагнози — вікові, але ні слова про психічні відхилення. «Практично здоровий для свого віку. Свідомість ясна». Я сфотографувала всі ключові сторінки та відправила скан-копії Михайлу Коваленку.

Зустріч із ним проходила у його скромному, але акуратному офісі в одному з арбатських провулків. Він переглянув документи, кивнув головою, підтверджуючи свій початковий висновок.

— Чудово, Катерино. Підстав для позову, який задовольнить український суд, вони, по суті, не мають. У них лише емоційні претензії. Будемо відповідати на їхні погрози спокоєм та доказами. Головне – не піддаватися на провокації.

— А якщо вони таки подадуть до суду? До 1 вересня залишилося два тижні.

— Тоді ми виграємо. І, з великою ймовірністю, стягнемо з них судові витрати — усі ваші витрати на адвоката. Думаю, це остудить їхній запал назавжди. А якщо вони будуть далі тиснути, можемо подати зустрічний позов про відшкодування моральної шкоди за шантаж і тиск.

Я вийшла від нього з почуттям, що нарешті стою на твердій землі, а не ув’язую в болоті їхніх інтриг та шантажу. Це почуття тривало рівно до того моменту, поки я не відчинила двері своєї квартири.

У передпокої, поруч із Оксанкою, стояв Дмитро. Мій колишній чоловік. Він був у дорогому, імпортному костюмі, пахло дорогим парфумом, і він дивився на мене з тією ж поблажливою усмішкою, що й десять років тому, коли оголошував, що йде до іншої, «більш перспективної» жінки.

— Катю, привіт. Зайшли по-сусідськи, — сказав він, хоча жив у новобудові на Оболоні.

— Що тобі треба, Дмитре? — Я зняла куртку, намагаючись робити це повільно, щоби руки не тремтіли.

— Ми з Оксаною тут поговорили, — він обійняв дочку за плечі, демонструючи їхню єдність. — І зрозуміли, що ти, можливо, не зовсім розумієш фінансову серйозність ситуації. Ми не хочемо тебе лякати, але…

— Але ви лякатимете, — закінчила я за нього і пройшла на кухню. Вони пішли за мною, як два слідчі.

— Катю, будь розумницею, — Дмитро сів навпроти мене, поклав на стіл ключі від якоїсь іномарки, ніби це був хабар. — Навіщо тобі цей головний біль, суди? Оформиш Свідоцтво, зробиш Дарування Оксані, і всі будуть щасливі. Вона залишиться в Києві, буде поряд із тобою. Хіба це ти завжди хотіла? Бути поряд із єдиною донькою? Ми дамо тобі п’ять відсотків від продажу квартири. Це твій гонорар за догляд за батьком.

О, який низький, який брудний удар. Він знав, що я сумувала за дочкою, що мріяла про її повернення з чужини. І він використав це як останній козир, як шантаж донькою. П’ять відсотків. Плата за людяність.

— Я хотіла, щоб дочка була поряд зі мною, а не моєю квартирою, Дмитре. І мій зв’язок із Дідусем Петром не має ціни, він був заснований на любові, а не на угоді.

— Мам, ну що за дурниці! — Заступила Оксанка. — Це ж одне й те саме! Тобі ці гроші вже не потрібні, а мені вони дають можливість жити в Україні!

Для неї – так. Для неї любов, сім’я та матеріальні блага були нерозривно злиті в один холодний метал. Не можеш дати грошей чи житла — отже, не любиш.

— Ні, Оксано, не те саме, — я подивилася на них обох. — І знаєте, що я вам скажу? Я проконсультувалася із адвокатом. Своїм. І він каже, що ваші шанси оскаржити заповіт дорівнюють нулю. Петро Опанасович мав усі медичні документи, що підтверджували його повну дієздатність на момент складання документа. І ми маємо його лист, де він пояснює, чому обрав мене, а не вас.

Дмитро перестав усміхатися. Його обличчя стало кам’яним. Ключі від машини на столі тепер здавалися смішними і жалюгідними.

— Ти що, серйозно? Наймаєш адвокатів проти власної дочки?

— Проти тих, хто йде на мене війною і називає мене «чужою»! — Мій голос зірвався, але я взяла себе в руки. — Ви прийшли до мене не як сім’я. Ви прийшли як корпоративні рейдери. Із погрозами, із шантажем. Ти, — я тицьнула пальцем на Дмитра, — назвав мене «чужою». А ти, — я перевела погляд на Оксану, — ладна була подати на мене до суду. Тож не треба тут про сім’ю.

Оксанка зблідла. Дмитро повільно підвівся.

— Значить так? Війна? Ти обрала війну?

— Війна, — тихо підтвердила я. — І я буду боротися за своє право на спадок, яке мені залишив Петро Опанасович за мою людяність.

Він щось пробурмотів собі під ніс, різко розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки. Оксанка постояла мить, дивлячись на мене з неприхованою ненавистю, і кинулася за ним. Я лишилася сама. Тремтяча, з сухим горлом і серцем, що шалено стукає, але… перемогла. У цьому першому, найголовнішому раунді.

Наступні два тижні, що залишилися до офіційного вступу у спадок, пройшли у зловісній тиші. Оксанка ночувала вдома, але ми майже не розмовляли, обмінюючись лише черствими фразами. Я знала – вони щось задумують. Дмитро дзвонив ще раз, намагався тиснути на жалість, але з іншого боку: «Оксана у розпачі, у неї депресія, ти губиш власну дитину, вона повернеться до Канади, і ти її більше не побачиш!». Я вішала слухавку.

Нарешті настав той день, який я чекала півроку. Перше вересня. Дата отримання Свідоцтва про право на спадщину. Я, одягнена у свою найкращу, хоч і недорогу сукню, дісталася нотаріальної контори на Ярославовому Валу. Лідія Володимирівна, сувора, але справедлива жінка, не змінюючись в обличчі, підготувала фінальні документи. Я підписувала їх, відчуваючи, як рука тремтить, але не від сумнівів, а від нервової перенапруги. Усе. Тепер це моє. Офіційно.

І тут двері до кабінету з шумом відчинилися. На порозі стояли Оксанка та Дмитро. І з ними той самий адвокат Петренко, який тримав у руках товсту папку.

— Зупиніться! — Крикнула Оксанка, звертаючись до нотаріуса. — Вона не має права! Ми подаємо позов!

Нотаріус повільно звела на неї очі, як на неслухняну дитину.

— Пані, а хто ви така? І на яких підставах ви вимагаєте зупинити законну нотаріальну дію?

— Я внучка спадкодавця, Оксано Дмитрівно! І я вимагаю провести судово-психіатричну експертизу заповіту! На момент підписання він був недієздатний!

— На яких підставах ви стверджуєте про недієздатність? — Спокійно, але владно запитала Лідія Володимирівна. — У мене є всі документи, що підтверджують належну форму заповіту.

— Він був старий! Маніпуляції! Вона його обробила! — Випалила Оксанка, її голос зривався на істерику.

Я не витримала, але це була холодна, розрахункова реакція. Я дістала з сумки акуратну папку та поклала її на стіл нотаріусу.

— Ось, Лідіє Володимирівно. Медичні висновки покійного Петра Опанасовича за останні три роки. Результати комплексної диспансеризації, висновок невролога та терапевта. Усі печатки, підписи, штампи. Жодних ознак неосудності чи психічних відхилень. Свідомість ясна. Це на випадок, якщо ваші клієнти все ж таки подадуть позов.

Адвокат Петренко взяв папку, швидко перегорнув. Його обличчя нічого не виражало, але я побачила, як він ледь помітно похитав головою Дмитру. Мовляв, справа швах. Юридично ми програли.

— Це ще нічого не доводить! — не вгамувалася Оксанка, її очі були сповнені сліз люті. — Він міг бути під тиском! Вона його обробила!

— Докази тиску, шантажу, чи інших незаконних дій маєте? — Нотаріус підняла брову. — Відео, аудіозаписи, свідки? Це кримінальна справа.

— Я… ми знайдемо! — Дмитро спробував її підтримати, але його голос уже не мав тієї впевненості.

У кабінеті повисла тяжка, нищівна пауза. Всі дивилися на Оксанку — жалюгідну, розгнівану, яка програвала свою битву за гроші.

— Катерино, — тихо промовила нотаріус, ставлячи останню печатку. — Усі документи підписано. Ви — законна власниця нерухомості на Печерську. Свідоцтво про право на спадщину оформлено. Вітаю.

Щось в Оксані надламалося. Вона не закричала, не розплакалася. Вона просто… здулася. Її плечі обвисли, погляд погас, наче згасла остання надія.

— Вітаю, мамо, — прошепотіла вона, і в цих словах був крига. — Ти отримала своє. Насолоджуйся. Це мій останній візит.

Вона вийшла з кабінету, не дивлячись на мене. Дмитро, кинувши на мене погляд, сповнений ненависті та поразки, пішов за нею. Адвокат Петренко мовчки зібрав свої папери і вийшов, не сказавши жодного слова.

Війна була виграна. Квартира моя. Але, стоячи на київській вулиці, тримаючи в руках заповітні документи, я не відчувала ні радості, ні урочистостей. Тільки величезну, всепоглинаючу втому і порожнечу в серці, розміром із мою втрачену доньку. Я виграла бетонні стіни та правову боротьбу, але програла те, що було моїм справжнім домом і родиною — стосунки з єдиною дитиною. І цей програш був гіршим за будь-яку перемогу, але я зберегла свою гідність і пам’ять про людину, яка цінувала людяність вище за кровні зв’язки. Це був спадок, який не вимірювався квадратними метрами.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.