Наталія Дмитрівна стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири на Подолі.
Старовинні стіни будинку, здавалося, дихали разом із нею.
Вона тримала в долоні зв’язку ключів — важку, надійну, з металевим кільцем, яке за сорок років стало зовсім тонким.
Позаду неї, у просторій вітальні з високими стелями, повітря було буквально наелектризоване напругою.
— Мамо, ти просто не хочеш бачити очевидного! — Голос Вікторії, її молодшої доньки, був гучним і різким, він не пасував до цього спокійного інтер’єру. — Тобі важко тут одній. Ти постійно скаржишся на тиск, на те, що коліна турбують, а сама чіпляєшся за цей музейний експонат! Я вже знайшла брокера, він каже, що квартира в такому районі — це золота жила.
Наталія Дмитрівна не оберталася.
Вона дивилася на верхівки каштанів.
— Віко, мила, цей «експонат» — мій дім. Тут твій батько колись вішав ці полиці, тут ти зробила перші кроки. Кожен цвях у цій стіні знає мою історію.
— Історія не нагодує тебе в старості! — Вікторія підійшла ближче, її кроки по старому паркету звучали як блискавки. — Ми з Павлом і дітьми живемо у двокімнатній хрущовці, де стіни картонні! Нашим хлопцям по дванадцять років, вони сплять на одному двоярусному ліжку! Ти хоч розумієш, що продаж цієї квартири вирішить усі наші проблеми? Ми купимо дві нормальні квартири в новобудовах! Одну нам, одну тобі.
Наталія Дмитрівна повільно повернулася.
Її обличчя було спокійним, але в очах читалася глибока втома.
— Вирішить ваші проблеми, Віко. А мої? Моя проблема — це не відсутність новобудови з ліфтом. Моя проблема — це відчуття, що мене хочуть списати, як старий інвентар.
У цей момент з кухні вийшов Павло, зять.
Він тримав у руках роздруківку з оголошеннями, його очі бігали по рядках із цифрами.
— Наталіє Дмитрівно, ну давайте бути реалістами, — він поправив окуляри. — Я вже все прорахував. Ринок зараз на піку. За такий метраж на Подолі ми отримаємо суму, про яку навіть мріяти не могли. Документи можна оформити за два тижні. Юрист у мене знайомий, зробить усе чисто.
— Павло, я ж просила не втручатися, — тихо сказала жінка. — Це розмова між мною та моєю дитиною.
— Мамо, Павло — голова нашої родини! — Вікторія стала поруч із чоловіком. — І він правий. Ми не можемо чекати, поки ця будівля остаточно аварійною стане. Це вкладення, розумієш? Капітал.
Наталія Дмитрівна опустилася в улюблене крісло.
Вона згадала, як у дев’яностих вони з чоловіком економили на всьому, щоб вивчити Вікторію, як вона сама шила доньці сукні на випускний, бо купити було ні за що.
— Капітал, — промовила вона. — Значить, тепер я — це капітал, який треба вигідно реалізувати? Віко, ти пам’ятаєш, як ти плакала, коли ми хотіли продати твою стару піаніно? Ти казала, що в ньому живе душа музики. А в цьому домі музика жила сорок років.
— Мамо, не порівнюй дитячі іграшки з нерухомістю! — Вікторія нервово смикнула плечем. — Світ змінився. Зараз ніхто не тримається за стіни. Важливо, щоб було зручно. Ти переїдеш до нас, будеш з онуками. У нас буде велика кухня, будеш пекти свої фірмові пироги.
— В гостях на власній кухні? — Наталія Дмитрівна гірко посміхнулася. — Ні, Віко. Я знаю, як це буває. Спочатку «приїжджай до нас», а потім «мамо, не заважай, у нас гості».
Павло знову втрутився.
— Ми вже придивилися варіант у передмісті для вас. Тихий район, охорона, поруч озеро. Вам там буде спокійно. А за решту грошей ми закриємо іпотеку і розширимося. Це ж справедливо!
— Справедливо? — Жінка підвелася, і в її погляді з’явився той самий сталевий блиск, який допомагав їй колись керувати відділом у проектному інституті. — Справедливо було б, якби ти, Павло, заробив на свою квартиру сам, а не заглядав у кишеню тещі.
Вікторія ахнула, закривши рота рукою.
— Мамо! Як ти можеш?! Павло працює на двох роботах!
— Я бачу, як він працює, — відрізала Наталія Дмитрівна. — Однією рукою працює, а іншою — мої квадратні метри рахує. Але я вам дещо не сказала.
Подружжя завмерло.
У кімнаті стало так тихо, що було чути цокання старого годинника на стіні.
— Я вже пообіцяла цю квартиру Сергію, — вимовила жінка, дивлячись прямо в очі доньці.
— Сергію?! — Вікторія ледь не впала. — Моєму брату?! Мамо, ти при своєму розумі? Він десять років живе в Празі! Він приїжджає раз на три роки на два дні! Він там будує кар’єру, у нього все добре! Навіщо йому ці стіни?
— Сергій дзвонить мені щовечора, — спокійно продовжувала Наталія Дмитрівна. — Він знає, що я втомилася. І він запропонував мені інший варіант. Він приїжджає наступного місяця. Назовсім.
Павло почервонів від люті.
— Назовсім? З Праги в цей хаос? Не смішіть мене! Він просто хоче відхопити шматок пирога, поки ми тут за вами доглядаємо!
— «Доглядаєте»? — Наталія Дмитрівна підійшла до шафи і дістала невелику скриньку. — За останні півроку ви приїхали тричі. І кожен раз розмова закінчувалася ріелторами. Сергій же оплатив мені лікування на очах минулого року. Сергій надсилає кошти на ліки щомісяця. А ви привозите мені цукерки, які мені не можна, і просите підписати довіреність.
Вікторія почала плакати — це була її перевірена зброя з дитинства.
— Мамо, ти нас ненавидиш! Ти завжди любила Сергійка більше! Він — «успішний син», а ми — «невдахи», які залишилися поруч!
— Ти не поруч, Віко. Ти просто чекаєш у черзі за спадком, — Наталія Дмитрівна відкрила скриньку і дістала звідти свіжий документ. — Ось. Це договір довічного утримання. Але не з вами. І не з Сергієм.
Павло вихопив папір. Його очі розширилися.
— Благодійний фонд? Ти віддаєш квартиру фонду?!
— Ні, — Наталія Дмитрівна забрала документ. — Я продаю цю квартиру. Але не за вашим планом. Я вже домовилася про продаж невеликій ІТ-компанії, яка хоче зробити тут офіс-хаб. Сума — величезна.
— І де ці гроші?! — Вікторія перестала плакати, її очі миттєво висохли.
— Гроші вже розділені. Половина — на рахунок Сергія, бо він відкриває тут реабілітаційний центр. Це була його ідея, і я її підтримала. Він повертається не для того, щоб жити зі мною, а щоб працювати тут.
— А нам?! — вигукнув Павло. — Нам що, нічого?!
— Чому ж, — жінка дістала ще один конверт. — Ось. Тут сума, якої вистачить на перший внесок для вашої нової квартири. Але не на Подолі. На Виноградарі чи Троєщині. Те, на що ви насправді заробили своєю «турботою».
Вікторія дивилася на матір так, ніби бачила її вперше.
— Ти все розпланувала за нашою спиною?
— Так само, як ви планували моє переселення в «затишну кімнату біля озера», — кивнула Наталія Дмитрівна. — Я купила собі невеликий котедж у Карпатах. Там повітря, там гори, і там мене чекає спокій. А Сергій буде приїжджати до мене на вихідні.
— Мамо, ти не можеш так вчинити! Ми — твоя родина! — Вікторія знову спробувала обійняти матір, але та м’яко відсторонилася.
— Родина — це не про квадратні метри, Віко. Родина — це коли ти питаєш «Як ти себе почуваєш?», а не «Коли прийде маклер?».
Через два тижні квартира на Подолі була порожньою.
Наталія Дмитрівна стояла на порозі з однією невеликою валізою. Решта речей уже була відправлена.
Павло і Вікторія не прийшли її проводжати.
Вони забрали гроші, сердито грюкнувши дверима на прощання.
Але жінці не було боляче. Навпаки, вона відчувала неймовірне полегшення.
На під’їзді зупинилося таксі.
З машини вийшов високий чоловік із сонячною посмішкою — Сергій.
— Ну що, мамо? Готова до гірського повітря? — він обійняв її так міцно, що всі тривоги останніх місяців просто розчинилися.
— Готова, сину. Більш ніж готова.
Вони сіли в машину. Наталія Дмитрівна востаннє подивилася на вікна свого старого помешкання.
Вона не плакала. Вона знала, що стіни — це лише стіни.
А справжній дім — це там, де тебе люблять не за те, що в тебе є, а за те, ким ти є.
Авто рушило.
Попереду був довгий шлях до Львова, а потім — у саме серце Карпат.
Туди, де не було черг за спадком, де не рахували чужі гроші, і де сонце вставало над смереками, обіцяючи новий, чистий день.
Але чи правильно мати вчинила? Хіба не краще їй було жити з рідною донькою? Хто ж краще догляне маму, як не рідна донька?
Фото ілюстративне.
