Олені Сергіївні було вже майже сімдесят. Життя промайнуло, як сон, і тепер вона жила з донькою Лідою в одній двокімнатній квартирі. Ліда була її пізньою радістю: Олена народила її у сорок років, коли вже й не сподівалася – з особистим щастям у неї не склалося, то ж коли вже так вийшло, вона вирішила народити дитину для себе.

Донька виросла, здобула освіту, мала непогану роботу, але до 30-ти заміж так і не вийшла.

Жили вони разом – наче дві сусідки, тільки Ліда все більше дратувалася.

– Мамо, ти знову двері забула замкнути! – сварилася вона одного ранку. – А якби хтось зайшов?

– Та я ж… я пам’ятаю, що закривала, – виправдовувалась Олена Сергіївна, почуваючись винною.

– Пам’ятала… А потім забудеш чайник, газ, і що? Я більше не можу так, мені тісно з тобою, – все різкіше говорила Ліда.

Серце Олени стискалося від цих слів. Вона жила заради доньки, а тепер чула тільки докори. І ось одного дня Ліда прямо заявила:

– Тобі буде краще в будинку для літніх людей. Там і догляд, і компанія.

– Доню, не віддавай мене, будь ласка! – просила мати, хапаючи її за руки. – Я ж нічого поганого тобі не зробила…

Але Ліда була непохитна.

Так Олена Сергіївна опинилася у будинку для літніх людей. Спершу плакала ночами, довго дивилася у вікно, згадувала маленьку Лідочку, як та колись тулилася до неї. Боліло, що тепер вона непотрібна.

Але згодом жінка почала знайомитися з іншими мешканцями. Тут було багато покинутих, одиноких людей. Вони підтримували одне одного, розповідали історії, сміялися і плакали разом. І все ж у душі Олени жила гірка порожнеча.

І ось одного дня сталося диво.

До будинку під’їхав чорний джип. З нього вийшов молодий гарний чоловік у дорогому костюмі. Він упевнено зайшов усередину й сказав директорці:

– Я шукаю бабусю для своїх дітей.

Усі перезирнулися – дивна заява. А він почав розповідати:

– Мене звати Вадим. Я з дитячого будинку. Дружина теж сирота. Ми разом пробилися у житті: я відкрив бізнес, заробив грошей. Але її не стало… – його голос затремтів. – У мене залишилися двоє дітей. І я подумав: хто найкраще зможе дати їм тепло? Жінка, від якої відмовилися свої. Бо вона зрозуміє їхній біль.

Директорка здивувалася, але вирішила показати йому мешканців. Коли він побачив Олену Сергіївну, чомусь одразу зупинився.

– Ось вона, – сказав тихо.

– Я?.. – здивувалася жінка.

– Так. У вас очі теплі. Моїм дітям потрібна така бабуся.

Вадим забрав її до свого дому. Діти – десятирічний Сашко і семирічна Марічка – одразу потягнулися до Олени Сергіївни. Вона пекла їм пиріжки, в’язала шарфики, розповідала казки на ніч. І вперше за довгі роки відчула, що потрібна комусь по-справжньому.

Через кілька місяців у двері їхнього будинку постукали. То була Ліда.

– Мамо… я прийшла, – сказала, ковтаючи сльози. – Пробач. Я бачу, що ти добре влаштувалася. Може… пробачиш мене.

Говорила Ліда так зовсім не тому, що їй було шкода матері. Їй сподобався Вадим, а точніше – його статки, і Ліда собі подумала, що це її шанс на щастя.

Олена подивилася на неї довго й сумно. Вона любила свою доньку, але в її очах уже не було тієї беззахисності.

– Доню, – спокійно сказала вона, – у мене тепер нова сім’я. Я їм потрібна.

А Вадим, який почув розмову, лише додав:

– Ви відмовилися від матері, а тепер вам тут місця немає.

Ліда розгублено стояла біля воріт, але двері перед нею зачинилися.

Олена Сергіївна в той момент відчула, що доля несправедливо забрала в неї доньку, але натомість подарувала щось більше – справжню родину, де її серце нарешті знайшло спокій.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.