Іванка ніколи не думала, що звук застібки на валізі може бути схожим на грім.
«Вжик» — і минуле залишилося всередині, під шаром вовняних кофт та старих джинсів.
Вона випрямила спину.
— Мамо, ти що, з глузду з’їхала?! — голос Романа, її тридцятирічного сина, розірвав тишу вітальні. — Куди ти зібралася? Ти бачила календар? У мого малого завтра день народження, гості будуть, куми прийдуть!
Іванка повільно обернулася.
Вона дивилася на сина так, ніби бачила його вперше.
У його погляді не було тривоги за її стан — лише обурення порушеним комфортом.
— Я їду до Трускавця, Романе. У мене квиток на вечірній поїзд.
— Який Трускавець?! — до кімнати забігла невістка, Оксана. На її обличчі застигла маска щирого жаху. — А хто буде голубці крутити? Хто торт перемаже? Я ж на роботі до пізнього вечора, а потім манікюр! Мамо, це не смішно!
— Мені теж не смішно, Оксано. Тобі тридцять два, Романові — тридцять п’ять. Думаю, ви впораєтеся з приготуванням їжі. Це не вища математика.
З кухні, човгаючи капцями, вийшла сваха, Ганна Степанівна. Вона вже встигла накрутити бігуді й тепер нагадувала дивну інопланетну істоту.
— Іванко, ти що собі дозволяєш? — стара примружила очі. — У мене сьогодні тиск піднявся, лікар має прийти. Хто йому двері відчинить? Хто йому чай запропонує? Ти зовсім про совість забула?
— Викличте таксі, Ганно Степанівно. Або нехай Роман зустріне. Телефон у вас у руках, кнопки натискати вмієте.
Сваха ахнула і театрально вхопилася за серце, опускаючись на стілець.
— Ромчику, ти чуєш? Твоя мати зовсім здичавіла! Вона мене геть не шанує!
Роман зробив крок до матері, його обличчя почервоніло від гніву.
— Ма, реально, ти що, в артистки подалася? Хто мені сорочку випрасує на завтра? Мені перед керівництвом виступати!
— Праска у коморі, синку. На розкладній дошці є інструкція, якщо ти за п’ятнадцять років життя в цьому домі забув, як вона виглядає.
— Ти що таке надумала?! — він майже кричав. — Ти розумієш, що ти руйнуєш сім’ю?!
Іванка клацнула замком валізи.
Цей звук був фінальною крапкою.
— Якраз тепер я все розумію. Я тридцять років була для вас невидимкою. Кухонним комбайном, пральною машиною, безкоштовною нянькою. Жоден із вас за цей рік не запитав, чи не болять у мене руки від сумок. Ви сприймали мою втому як належне. Досить.
— Гроші! — раптом вигукнула Ганна Степанівна. — У тебе ж немає грошей! Ти свою пенсію минулого місяця на мій ремонт віддала!
Іванка гірко посміхнулася.
— Пам’ятаєте старий холодильник, який ви змусили мене вивезти в гараж? Я його продала. І вашу стару швейну машинку «Зінгер», яка гнила на балконі — теж. До того ж, я три роки відкладала по кілька сотень із тих грошей, що ви давали «на господарство». Вважайте це моєю премією за шкідливість роботи.
Роман зблід.
— Ти обкрадала нас?
— Ні, я повертала собі борг за ненормований робочий день.
Вона взяла валізу. Та була важкою, але серце, навпаки, ставало легким, як пір’їнка.
— Прощавайте. Можливо, за два тижні побачимося. Якщо я захочу повернутися.
У ліфті Іванка притулилася лобом до холодного металу.
Її колотило. Це був не страх, а адреналін людини, яка щойно вистрибнула з літака, що падав.
Коли вона вийшла на вулицю, вечірнє повітря здалося їй солодким, як мед.
Вона замовила таксі.
Телефон у кишені почав вібрувати, наче скажений.
Роман. Скинула. Оксана. Заблокувала. Ганна Степанівна. Вимкнула звук.
Дорогою на вокзал вона дивилася у вікно.
Місто пролітало повз — сіре, звичне, наповнене чужими проблемами.
Вона згадала, як усе до цього дійшло.
Це не сталося за один день. Це була повільно.
Після того, як не стало чоловіка вона залишилася в квартирі сама, але Роман швидко вирішив: «Чого ж ти будеш сумувати, мамо? Давай ми до тебе переїдемо!».
Спочатку все було гарно.
Вечері разом, розмови.
Але потім Оксана пішла в декрет, і дім перетворився на конвеєр.
Іванка працювала в архіві, втомлювалася, але вдома на неї чекала друга зміна: гора посуду, дитячі пелюшки, вічно незадоволена невістка.
А рік тому Ганна Степанівна продала свою хату в селі і теж «тимчасово» оселилася в Іванкиній кімнаті.
— Тобі ж у залі на дивані зручніше, Іванко! Ти ж молода ще, а в мене ноги крутить!
Іванка терпіла. Вона звикла так жити.
Її так вчили: сім’я понад усе, терпи, мовчи, будь мудрою.
Але вчорашня подія стала останньою краплею.
Вона повернулася з лікарні, де проходила обстеження — серце почало не слухати геть.
Лікар виписав дорогі ліки. Зайшовши на кухню, вона побачила порожні каструлі й гору коробок від піци.
— Ой, мамо, ми тут вирішили свято влаштувати, — Оксана облизувала пальці. — Роман премію отримав, ми на радощах і на твою карту зайшли, бо на нашій ліміт вичерпався. Ти ж не проти?
Тоді Іванка нічого не сказала.
Вона просто пішла в залу, сіла на диван і дивилася на тріщину на стелі.
Вона зрозуміла: для цих людей вона — ресурс.
Не людина, не мати, не жінка.
Просто джерело комфорту та грошей.
Тієї ж ночі вона забронювала санаторій.
Найкращий номер, який могла собі дозволити.
Поїзд прибув до Трускавця вранці.
Туман огортав гори, а повітря пахло хвоєю та чимось невловимо гірким.
Іванка йшла пероном, і кожен крок віддавався в тілі дивною легкістю.
Вона оселилася в невеликому пансіонаті на околиці лісу. Номер був крихітним, але чистим.
На столі стояла ваза з сухими квітами. За вікном — величні смереки.
Іванка сіла на ліжко й заплакала.
Це були сльози, які вона збирала тридцять років.
Вони вимивали з душі присмак жиру від сковорідок, пил від килимів та нескінченні образи.
Протягом першого тижня вона майже не вмикала телефон.
Але одного вечора цікавість перемогла.
Вона побачила понад сто пропущених і десятки повідомлень у месенджерах.
«Мамо, де чисті шкарпетки онука?» (Це від Оксани).
«Іванко, я викликала швидку, вони сказали, що я здорова, але це через нерви! Повернися!» (Ганна Степанівна).
«Мамо, ми не знаємо, як платити за комуналку, пароль від твого банкінгу не підходить!» (Роман).
Іванка видалила всі повідомлення, не відповідаючи.
Вона пішла до бювету, випила води, а потім довго сиділа на лавці в парку, спостерігаючи за білками.
Вона почала помічати речі, на які раніше не мала часу.
Якого кольору небо перед заходом сонця.
Як смакує кава, коли її п’єш повільно, а не на бігу.
Як це — коли твоя сутність належить тільки тобі.
На восьмий день до неї підсів чоловік у парку.
Його звали Степан, він теж був тут на відпочинку.
— Ви виглядаєте так, ніби щойно вийшли на волю, пані, — сказав він, посміхаючись.
— Майже так і є, — відповіла Іванка.
Вони розмовляли про все на світі: про подорожі, про книги, про життя, яке вислизає крізь пальці.
Степан розповів, що втратив дружину п’ять років тому і тепер вчиться жити заново.
— Знаєте, Іванко, ми занадто часто віддаємо себе іншим, забуваючи, що порожня чаша нікого не напоїть, — сказав він на прощання.
Два тижні пролетіли, як один сон. Настав час повертатися.
Іванка їхала в поїзді назад, але це вже була інша жінка.
Вона більше не горбилася. Її погляд став спокійним і холодним, як гірська річка.
Вона відімкнула двері квартири своїм ключем.
У ніс ударив запах несвіжої їжі та пилу. У коридорі стояли чиїсь брудні кросівки.
— О, приїхала! — Роман вискочив із кухні. Його вигляд був жахливим: небритий, у м’ятій футболці. — Нарешті! Мамо, ти не уявляєш, що тут було! Дитина занедужала, Оксана з мамою розсварилася вщент, Ганна Степанівна демонстративно не їла нічого три дні! Йди швидше на кухню, там тарілок гора, і їсти зовсім немає чого!
Іванка поставила валізу.
Вона повільно зняла плащ і повісила його на вішак.
— Я не піду на кухню, Романе.
Син зупинився, кліпаючи очима.
— У сенсі? Ти ж повернулася!
— Я повернулася у свій дім. Але я не повернулася до своїх обов’язків прислуги. Слухайте мене уважно. Усі.
На шум вийшли Оксана та Ганна Степанівна.
Вони виглядали так, ніби пережили важкі часи.
— Значить так, — Іванка голос її звучав тихо, але в цій тиші була незламна сила. — Завтра Роман і Оксана шукають собі орендоване житло. У вас є тиждень на переїзд. Ганно Степанівно, ви повертаєтеся у свою рідну громаду, я дізналася — там є хороший пансіонат для літніх людей, або ви винаймаєте собі кімнату на ті гроші, що залишилися від продажу хати.
— Ти що, мамо?! — Роман мало не впав. — Це ж і наш дім теж!
— Ні, Романе. Цей дім належить мені. Я його заробила, я його вистраждала. Я дала вам старт, я допомогла з дитиною. Тепер настав час вам ставати дорослими.
— Ти нас виганяєш на вулицю?! — Оксана заридала.
— Ні, я виганяю вас у життя. За цей тиждень я не приготую жодної вечері. Я не виперу жодної шкарпетки. Якщо за сім днів ви не поїдете — я зміню замки.
У кімнаті запала тиша.
Навіть Ганна Степанівна не знайшла слів для чергового «нападу серця».
Минуло три місяці.
Іванка сиділа на балконі, п’ючи чай.
У квартирі було ідеально чисто, але це була чистота не від виснажливої праці, а від порядку, який вона підтримувала лише для себе.
Роман із сім’єю зняли квартиру неподалік.
Спочатку вони не дзвонили, ображені «жорстокістю» матері.
Але через місяць Роман прийшов сам. Приніс квіти.
— Знаєш, мамо. Оксана почала готувати. Виявляється, вона вміє. І я навчився користуватися пральною машинкою. Пробач нам. Ми справді сіли тобі на голову.
Іванка посміхнулася.
Вона не відчувала злоби. Вона відчувала мир.
Увечері задзвонив телефон.
— Алло, Іванко? Це Степан. Пам’ятаєте, ми говорили про каву у Львові? Моя пропозиція ще в силі.
— В силі, Степане. Я буду там у суботу.
Вона поклала телефон і подивилася на захід сонця. Він був неймовірного рожевого кольору.
Виявилося, що для того, щоб побачити красу світу, треба було просто перестати дивитися в каструлю.
Вона нарешті була вдома. У власному житті.
Мати вірно вчинила, що практично, вигнала власних дітей на вулицю у такий складний час і перестала їм допомагати, а вирішила, що житиме лише для себе?
Чи таке це правильно – діти мають жити окремо від батьків і тоді у всіх все буде добре і всіх все влаштовуватиме?
Фото ілюстративне.
