Листопадовий вечір у київській квартирі дихав важкою напругою.
Марія стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як перші сніжинки тануть на холодному склі.
За її спиною розгорталася справжня буря, яку спровокувала всього одна спокійно вимовлена фраза.
— Мамо, ти що, з глузду з’їхала?! Продати дачу під Києвом?! — Олена підхопилася зі стільця так різко, що чашка з недопитим чаєм гучно дзвякнула об блюдце.
Марія Григорівна повільно витерла руки об кухонний рушник, ретельно розправила його і поклала на спинку стільця.
Її погляд був прямим і напрочуд мирним.
— Я не з’їхала з глузду, Оленко. Я прийняла рішення. Остаточне.
— Як це — прийняла рішення?! — долучився до розмови Віктор, відриваючись від перегляду новин у планшеті. — Машо, ти взагалі усвідомлюєш, що кажеш? Це ж родинне гніздо! Ми там кожну цеглину знаємо!
— Саме тому ця нерухомість належить мені, — Марія присіла за стіл, не відводячи очей від чоловіка. — Це спадок моїх батьків. Вони будували її для мене.
— Ну так, для тебе! А ми хто — перехожі? — Олена підійшла впритул до матері, її очі палали щирим обуренням. — Ми там кожне літо проводили! Твій онук Денис там фактично перші кроки зробив, дихав свіжим повітрям!
— Денис виріс, Оленко. Йому вже двадцять, і останні три роки він не з’являвся на дачі навіть на день народження, — тихо зауважила Марія. — А ти, доню, востаннє приїжджала туди минулого серпня на шашлики, і то — залишила після гостей гору немитого посуду.
— І що з того?! Це наша спільна історія!
— Ні, люба. Це моє життя, яке я більше не хочу витрачати на обслуговування цієї «історії».
Віктор гучно видихнув і відклав планшет.
Його обличчя набрякло від роздратування.
— Маріє Григорівно, ти сьогодні явно не в гуморі. Які ще фантазії? Кому ти збираєшся її продавати в такий час?
— Я вже знайшла покупців, — Марія дістала з кишені фартуха акуратно складений папірець. — Дала оголошення два тижні тому. Молода пара, айтівці, хочуть жити ближче до природи. Запропонували дуже гарну суму в доларах.
— Два тижні?! — Олена вихопила папірець. — Ти два тижні за нашими спинами готувала угоду і нам ні слова?!
— А навіщо було казати? Щоб слухати ці крики раніше?
— Ми не кричимо! — вигукнув Віктор і тут же осікся під спокійним поглядом дружини.
Марія налила собі чаю, наче нічого не сталося.
Олена мешкала по кухні, бгаючи в кулаку роздруківку оголошення.
— Мамо, ну це ж абсурд! Ти ж там стільки душі залишила! Твої троянди, сортова малина, ота затишна альтанка, яку ми разом фарбували десять років тому.
— Саме так — я залишила. Я копала, я садила, я обрізала кущі, поки спина не починала нити. А ви приїжджали двічі за сезон, з’їдали все свіже з грядок, відпочивали в тіні й їхали в місто, лишаючи мене одну з бур’янами.
— Так ми працюємо! — вигукнула Олена. — У нас бізнес, діти, графік! Нам немає коли порпатися в землі!
— Зате у вас завжди є час на пікніки, — Марія відпила чай. — Поки я з п’ятої ранку бігаю зі шлангом, щоб ваші улюблені помідори не зів’яли.
Віктор нахмурився і почав нервово барабанити пальцями по столу.
— Машо, ну припустимо, продаси ти її. І що далі? Де ми будемо відпочивати влітку? Денис хотів друзів туди возити.
— Де забажаєте, там і відпочивайте. Орендуйте котедж у Карпатах, з’їздіть у санаторій. Зрештою, Вікторе, у тебе є машина — вози родину в гарні місця.
— А ти? — підозріло примружилася донька. — Ти куди подінеш ці гроші?
— А я вже пригледіла собі невеликий будиночок під Вінницею. У мальовничому селі, біля самого лісу. Маленька ділянка, лише для квітів. Буду там жити.
— Як це — жити?! — Віктор ледь не похлинувся повітрям. — Одна?! Сама в селі?!
— Сама. Для себе, нарешті.
На кухні запала тиша. Було чути лише, як на плиті ледь чутно сичить чайник.
Марія підвелася, вимкнула газ і перемішала овочеве рагу дерев’яною лопаткою.
— Мамо, — Олена підійшла зі спини, її голос раптово став єлейним і м’яким. — Ну ти чого? Може, ми тебе чимось образили? Ми ж не хотіли. Просто закрутилися.
— Я не ображена, Оленко. Я просто виснажена. Мені майже шістдесят. Якщо я не почну жити для себе зараз, то коли? Коли ноги перестануть ходити?
— Та живи як хочеш, хто тобі забороняє! — Віктор розвів руками. — Але навіщо такий радикальний крок? Навіщо позбуватися капітальної нерухомості?
— Тому що дача для мене — це не відпочинок. Це нескінченна праця. Полити, підстригти, підфарбувати, приготувати на всіх, помити за всіма. А потім ви всі застрибуєте в машину, а я залишаюся одна закривати банки з компотами до другої ночі.
— То не закривай! — запропонувала Олена. — Ми купимо все в супермаркеті, якщо тобі так важко!
Марія розсміялася. Це був гіркий, втомлений сміх людини, яка зрозуміла істину занадто пізно.
— От саме це ви і зробите — купите в магазині. А я буду сидіти на своїй новій веранді, вирощувати сортові іриси й читати книги. Ті самі, що лежали на полиці двадцять років, бо мені було «не на часі».
— Ти це серйозно? — Віктор дивився на дружину так, ніби вона заговорила невідомою мовою. — Ти реально готова покинути родину і поїхати в якусь глушину?
— Я нікого не кидаю. Ви — дорослі, самодостатні люди. У Олени своя квартира, своя родина. Тобі, Вікторе, шістдесят три. Пора навчитися користуватися мікрохвильовкою без моєї підказки.
— Одна вона буде! — Олена сплеснула руками. — Мамо, це ж небезпечно! А якщо ти захворієш? Хто тобі склянку води подасть?
Марія поставила пательню на стіл з таким гуркотом, що всі здригнулися.
— Небезпечно?! Я, яка тридцять років тягнула на собі ваш побут, роботу, ремонти й дачу, не впораюся з життям у власному домі?! Та я, доню, можу все: і дрова нарубати, і піч розпалити, і кран полагодити! А от чи зможеш ти бодай тиждень прожити, не замовляючи доставку їжі та не скидаючи мені брудну білизну Дениса «на прання, бо у вас пралка краща»?
Олена густо почервоніла.
— До чого тут це? Ми про твою безпеку дбаємо!
— От і подбали. Рішення прийнято. Завтра йду до нотаріуса оформляти договір купівлі-продажу.
Пізніше того вечора Марія Григорівна сиділа у своїй кімнаті, перегортаючи старий альбом.
Ось вона, тридцятирічна, у легкому сарафані, стоїть біля новенького паркану дачі.
Батьки тоді були такі горді — подарували їй цей клаптик землі на ювілей.
Здавалося, що це і є справжнє щастя, мрія, яку треба плекати.
— Бабусю, ти як? — Денис просунув голову в двері. Він щойно прийшов і, судячи з обличчя, вже отримав порцію «новин» від матері.
— Фотографії дивлюся, Дениску.
Онук присів на край ліжка, зазирнув у альбом.
— Ого, яка ти тут молода! І дід ще такий міцний.
— Ми всі були іншими, — Марія провела пальцем по вицвілому знімку. — Це перше літо на дачі. Пам’ятаю, ми з твоїм дідом Віктором кожні вихідні туди мчали. Він террасу будував, я клумби розбивала. Думала: ось воно, наше гніздечко, тут будуть рости наші діти й онуки.
— Ну так і було, — Денис знизав плечима. — Скільки там тусовок було, днів народження.
— Тусовок, — Марія сумно посміхнулася. — Ти пам’ятаєш хоча б одне свято, коли я не стояла весь день біля плити? Коли я не мила гори тарілок, поки ви всі співали пісні біля вогнища?
— Ну, бабусю, ми ж допомагали!
— Допомагали, — Марія закрила альбом. — Винести стільці на вулицю — це, по-вашому, допомога. А хто вставав о четвертій ранку, щоб замаринувати м’ясо, напекти пирогів і накрити стіл на двадцять осіб? Хто потім три дні прибирав будинок після ваших «свят»?
Денис замовк, розглядаючи візерунок на килимі.
— А коли ти народився, — продовжувала Марія, — дача стала для мене філіалом дитячого садка. Олена привозила тебе щоп’ятниці: «Мамо, побудь з малим, нам з Віталиком треба відпочити». І я знову — кашки, прогулянки, прання, поки всі інші «відпочивали».
— У мами була важка робота, вона втомлювалася.
— А я? Я була залізною? — Марія підвелася і підійшла до вікна. — Я теж працювала повний день. Приходила додому — і починалася друга зміна: готування, прибирання, уроки. А на вихідних — третя зміна на дачі. Бо огірки самі не виростуть.
— Так ніхто ж не вимагав від тебе тих огірків! Могла б і не садити!
Марія обернулася. Подивилася на онука довгим, пронизливим поглядом.
— Знаєш, Денисе, ти правий. Ніхто не змушував. Я сама накинула на себе це ярмо. Бо вірила, що так треба для сім’ї, що це мій обов’язок — годувати всіх натуральним, створювати затишок. А тепер я зрозуміла: я тридцять років була обслуговуючим персоналом. Час звільнитися.
— Але ми ж не вороги тобі! Ми любимо тебе!
— Любите, — кивнула вона. — Але любов ваша якась споживацька. Поки я зручна і виконую всі забаганки — ви мене любите. А як тільки я захотіла мати власний простір і час — я одразу стала «егоїсткою» і «ненормальною».
— Це не так, просто це несподівано.
— Коли усвідомите, що я — теж людина зі своїми мріями, тоді й поговоримо, — Марія взяла в руки в’язання. — А зараз іди, я хочу побути в тиші.
Наступного дня Марія Григорівна повернулася з роботи й побачила вдома справжню «сімейну раду».
За столом сиділи Віктор, Олена та Денис із якоюсь дівчиною — Марія згадала, що це його наречена, Софія.
Вигляди у всіх були такі, ніби вони зібралися на поминки.
— О, збори в повному складі, — Марія зняла плащ і пройшла на кухню. — Чай питимете чи одразу почнемо судилище?
— Мамо, це правда? — Денис підвівся. — Ти реально підписала попередній договір?
— Реальніше не буває, синку.
— Але як же так?! — вигукнула Софія. — Ми ж з Денисом планували там весілля в липні! Вже навіть виїзну церемонію пригледіли на газоні біля альпійської гірки!
Марія повільно повернулася до дівчини.
— Весілля? На моїй дачі? А хтось спромігся запитати мене, чи хочу я приймати шістдесят людей на своїй ділянці?
— Маріє Григорівно, ну ми думали, ви будете тільки раді, — пролепетала Софія. — Там же так красиво, ваші квіти.
— Тобто я повинна забезпечити вам майданчик, підготувати територію, а потім, напевно, ще й допомогти з кухнею та прибиранням? — Марія поставила чайник. — Денисе, ти пам’ятаєш, як минулого року «допоміг» мені, коли приїхав з компанією? Я тиждень вигрібала сміття з твоїх улюблених клумб.
— Я просто забув прибрати, ми поспішали.
— Зручно забувати, коли знаєш, що бабуся все виправить. Цього разу, дорогі мої, шукайте ресторан.
Віктор відсунув чашку і виступив вперед.
— Машо, давай без емоцій. Ми тут порадилися і вирішили — дачу ми не продаємо. Ми з Оленою готові переоформити документи на дітей. Нехай це буде їхня власність, а ти зможеш приїжджати туди як гостя.
— Ви вирішили? — Марія ледь не випустила ложку. — Хто вам дав право розпоряджатися моїм майном?
— Ми — родина! — Олена грюкнула долонею по столу. — Такі стратегічні питання вирішуються колективно!
— Колективно, кажеш? — Марія налила собі чаю. — А коли ви минулого літа приїхали всі разом на три тижні, ви зі мною радилися? Я одна на шістьох готувала сніданки, обіди й вечері, прала вашу постіль і мила підлогу. Де була ваша «колективність», коли треба було почистити картоплю чи винести сміття?
— Ну, мамо, ми ж відпочивати приїхали, — Денис розвів руками. — Ти сама казала: «Приїжджайте, дітки».
— Я казала «на вихідні»! А ви влаштували мені пансіонат на повне утримання! Кожен день — нові претензії: то борщ не такий густий, то вареників захотілося, то рушники не досить м’які! А я як найнята прислуга!
— Тебе ніхто не примушував, — буркнув Віктор.
— Оце і є ключова фраза! — голос Марії злетів до високих нот. — Ніхто не примушував! Я сама була настільки дурною, що тридцять років намагалася бути ідеальною для вас усіх! Думала, оціните, подякуєте. А ви навіть «дякую» через зуби цідили!
— Мамо, ну не перебільшуй, — Олена схлипнула. — Ми ж цінуємо все, правда.
— Цінуєте так, що згадуєте про мене, коли треба Дениса підкинути чи солінь на зиму взяти. А я потім до жовтня одна на тій дачі, закриваю сотні банок, щоб ви взимку «натуральне» їли!
— Та не закривайте ті банки! — Софія вставила свої п’ять копійок. — Зараз у «Сільпо» все можна купити!
Марія подивилася на майбутню невістку так, що та аж зщулилася.
— Все можна купити. А я, виходить, нерозумна, що тридцять років спину гнула на тому городі? Щоб ви їли свіже, без нітратів, щоб Денис ріс здоровим?
— Бабусю, ну заспокойся, — Денис спробував обійняти її, але вона відсторонилася.
— Не треба мене заспокоювати. Я абсолютно спокійна. Я просто нарешті купую собі свободу.
— А ми що — зникли для тебе? — Віктор встав, його обличчя набрякло. — Ми для тебе тепер тягар?
— Ви — живі й здорові. І прекрасно впораєтеся без моїх щоденних послуг. У Олени чоловік з руками, у Дениса — наречена «сучасна». А ти, Вітю, в свої роки вже міг би навчитися бодай яєчню собі підсмажити, не кличучи мене з іншої кімнати.
— Маріє Григорівно, ви це серйозно? — Софія округлила очі. — Ви реально готові кинути родину заради якогось будиночка в селі?
— Я нікого не кидаю. Я просто змінюю адресу проживання. Приїжджайте в гості, якщо знайдете час у своєму щільному графіку.
— У гості?! — вигукнула Олена. — До рідної матері в гості?!
— А що тут такого? Ви ж раніше на дачу до мене в гості приїжджали. Щоправда, більше їсти й смітити, ніж спілкуватися.
Минув тиждень. Марія Григорівна завершила всі справи з продажем.
Гроші вже лежали на рахунку, а попереду була поїздка до нотаріуса для купівлі того самого будиночка під Вінницею.
В суботу вранці вона збирала сумку, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла її сестра, Галина, з дуже похмурим обличчям.
— Ти що коїш, Машо? — вона пройшла до вітальні, навіть не роздягаючись. — Олена мені все виплакала в слухавку. Ти що, на старість розум втратила?
— Доброго ранку, Галю. Сідай, чаю наллю.
— Який чай! — Галина кинула сумку на диван. — Ти руйнуєш сім’ю! Продаєш батьківську спадщину!
— Свою власність продаю, — спокійно поправила Марія. — Батьки залишили дачу мені, бо знали, хто про неї дбатиме.
— І що з того?! Це ж пам’ять! Як ти можеш так легко з нею прощатися?!
Марія поставила чашку перед сестрою.
— Пам’ять — вона в душі. А дача — це каміння, дошки й шість соток, які вимагають рабської праці з ранку до ночі.
— Та всі так живуть! — Галина ковтнула чаю. — Думаєш, мені на моїх сотках легко? Я теж копаю, саджу, спину гну!
— Різниця в тому, Галю, що тобі Петро допомагає. І діти твої приїжджають, щоб разом картоплю копати. А в мене хто допомагав? Віктор за тридцять років жодної ямки не викопав — каже, у нього проблеми зі спиною і «статус не дозволяє».
— Так він же в тебе великий начальник був!
— І я працювала! Причому на відповідальній посаді. Тільки чомусь після роботи я бігла готувати вечерю і прати, а він лягав на диван «відпочивати від стресу». А на вихідних — марш на дачу, де я знову в ролі рабині Ізаури!
Галина уважно подивилася на сестру.
— Машо, у тебе що — криза віку? Ти якась зовсім інша стала. Колюча.
Марія розсміялася — цього разу дзвінко і майже весело.
— Криза. Зручно так думати, правда? Жінка захотіла пожити для себе — значить, у неї «криза» або «проблеми якісь». А те, що я тридцять років була в ролі безкоштовної домогосподарки й садівника — це норма.
— Ну а як інакше! Ми всі так живемо! Ти що, особлива?
— Ні, Галю, я не особлива. Я просто прозріла. І я вирішила змінити своє життя, поки в мене ще є сили насолодитися тишею.
У цей момент двері знову відчинилися. Увійшли Віктор, Олена та Денис.
Марія зітхнула — «сімейна рада», дубль два.
— Мамо, ми тут подумали, — почав Денис. — Може, тобі просто треба в санаторій? Поїдь у Трускавець, підлікуйся, відпочинь від нас. Ми самі на дачі приберемо в травні.
— Мені не треба «підлікуватися». Мені треба жити в своє задоволення. Я вже продала дачу, назад не вернеш нічого і це добре.
— Так живи! — Віктор розвів руками. — Хто тобі заважає тут, у Києві?
— Ви заважаєте. Всі ви.
— Та як ми заважаємо?! — образилася Олена. — Ми ж навіть бачимося не щодня!
— Саме так. Бачимося рідко, але кожна зустріч — це мій обов’язок вас обслужити. Нагодувати, вислухати ниття про роботу, допомогти грошима чи порадою. А коли мені була потрібна допомога — де ви були?
— Бабусю, ну це несправедливо! — вигукнув Денис. — Я ж тобі телевізор на дачу привозив!
— Чотири роки тому. І то я сама його купила, а ти просто завіз його по дорозі на гулянку до друзів.
— Ну бо часу не було! Навчання, сесія!
— У всіх справи, Денисе. Тільки мої справи чомусь завжди були на останньому місці, коли вам щось було треба від мене.
Галина втрутилася:
— Машо, ти хоч розумієш, що робиш? Старість же на порозі! Хто тобі в тому селі допоможе, якщо серце прихопить?
— А хто мені зараз допомагає? — Марія встала і почала ходити по кімнаті. — Коли я минулої зими лежала недужа, хто до мене приїхав бодай бульйону привезти? Олена сказала: «Мамо, у мене звітний період, не можу». Денис: «Ба, я на тренуванні». Віктор взагалі в іншому місті на конференції був. Я сама собі ліки купувала через доставку і ледь до кухні доповзала, щоб чаю зробити.
— Ну ти ж впоралася, — пробурмотіла Олена, відводячи погляд.
— Впоралася! Бо іншого виходу не було! А тепер я хочу жити так, щоб мати вибір. Хочу прокинутися вранці й вирішити: буду сьогодні в квітнику порпатися чи піду до лісу гуляти. Хочу не підлаштовувати свої плани під те, чи приїдете ви на вихідні знову «відпочивати».
— Та ми й не приїдемо більше! — Віктор грюкнув кулаком по столу. — Раз ми тобі такий тягар!
— Ви мені не тягар. Тягар — це моє життя, де немає місця для мене самої.
— Егоїстка ти, Маріє, — Галина похитала головою. — Не чекала я від тебе такої черствості.
— Егоїстка, — Марія сумно посміхнулася. — Тридцять років на родину — це героїзм, а рік для себе — це черствість. Цікава логіка у вас, рідні мої.
— Мамо, ну будь ласка, — Олена підійшла і взяла її за руку. — Не продавай дачу. Ми змінимося, чесно! Будемо допомагати, прибирати, самі все садити будемо!
Марія подивилася доньці в очі. Скільки разів вона чула ці обіцянки? Десять? П’ятдесят?
— Оленко, пам’ятаєш, як минулої весни ти клялася, що допоможеш мені пофарбувати паркан? Де ти була три вихідні поспіль, поки я сама з пензликом на сонці стояла?
— Я ж пояснювала! У Віталіка був аврал, ми мусили йому допомагати з документами!
— У вас завжди аврали, коли треба щось робити руками. А коли треба шашлики їсти — аврали зникають.
— Маріє, ти мене чуєш? — Віктор підійшов впритул. — Я категорично забороняю продавати дачу!
Марія повільно повернулася до чоловіка. Її погляд був сталевим.
— Забороняєш? Ти мені забороняєш розпоряджатися моїм власним майном?
— Так! Я — голова цієї родини, і моє слово останнє!
— Голова родини, — кивнула вона. — Який за тридцять років не прийняв жодного побутового рішення. Який навіть лампочку не може вкрутити, бо «втомився на роботі». Голова родини, який живе на всьому готовому.
— Не смій так зі мною говорити!
— А то що? Підеш від мене? — Марія зробила крок вперед. — Іди. Подивимося, скільки ти протягнеш без моїх сніданків і випрасуваних сорочок. Тиждень? Чи здасися вже на третій день?
У вітальні запала дзвінка, майже фізично відчутна тиша.
— Значить так, — Марія взяла ключі зі столика. — Я їду на зустріч. Увечері повернуся, і щоб цього балагану тут більше не було. Моє рішення не обговорюється. Воно остаточне.
Вона вийшла, залишивши за спиною приголомшену родину, яка вперше за багато років зіткнулася з реальною силою її волі.
Минуло два місяці.
Марія Григорівна стояла на веранді свого нового будинку під Вінницею.
Будинок був саме таким, про який вона мріяла — компактний, теплий, з великими вікнами та дерев’яною підлогою, що пахла сосною.
Навколо — невеликий садок, де замість нескінченних грядок з картоплею тепер красувалися кущі гортензій та рідкісних троянд.
Хвіртка рипнула. Марія обернулася.
На порозі стояли Віктор та Олена. Обоє виглядали якимись прибитими й розгубленими.
— Заходьте, раз приїхали, — Марія зняла садові рукавички.
Вони пройшли у двір, озираючись навколо з неприхованою цікавістю.
Денис виліз із машини слідом, тримаючи в руках важкі пакети.
— Мамо, ми тобі продуктів привезли, — він поставив пакети на лаву біля входу. — Думали, тут у вас із магазинами біда, глушина ж.
— Дякую, синку, але в нас у селі чудовий магазин. І фермери щоранку свіже молоко та сир привозять. А до райцентру — двадцять хвилин на автобусі.
Настала незручна пауза.
— Гарний будиночок, — Віктор кашлянув, розглядаючи фасад. — Добротний.
— Я ретельно обирала. Попередні господарі — вчителі на пенсії, дуже дбайливо до всього ставилися.
Олена ходила по ділянці, розглядаючи квіти.
— Мамо, як тут гарно. Які іриси!
— Давно мріяла їх розвести. Раніше ж не було часу — то помідори пасинкувати, то жуків труїти.
— Мамо, а як ти тут сама? — Денис присів на край веранди. — Тобі не нудно? Не страшно вночі?
— Ні, Дениску. Тут дихається інакше. Сусіди — чудові люди. Вчора от пані Надія з сусідньої хати принесла мені домашнього пирога з маком. Ми з нею вечорами чай п’ємо, розмовляємо про життя. Вона теж колишня вчителька.
— А чим ти займаєшся цілими днями? — запитала Олена.
— Багато чим — Марія посміхнулася. — Квітами займаюся. Книги читаю — уявіть, я вже п’ять томів прочитала за цей час! Ходжу в місцевий клуб, там ми організували гурток вишивки. Минулого тижня їздили на екскурсію в Бушу, там неймовірна енергетика.
Віктор дивився на дружину як на інопланетянку.
Вона була в простому лляному сарафані, з розпущеним волоссям, на щоках грав здоровий румянець.
Вона виглядала на десять років молодшою і неймовірно щасливою.
— Машо, а може, — він зам’явся. — Може, ти все-таки повернешся? Мені без тебе важко. Квартира якась холодна, порожня. Пилюка всюди, я не знаю, де що лежить.
Марія повільно похитала головою.
— Ні, Вітю. Мені тут добре. Вперше за довгі десятиліття я відчуваю, що я живу своє життя, а не чуже.
— Але ми ж — одна сім’я! — Олена знову почала хлипати.
— Ми залишилися сім’єю, Оленко. Тільки тепер я не ваша обслуга, а ваша мати, яку можна просто приїхати й провідати. Приїжджайте, коли захочете, я завжди рада. Але попереджайте заздалегідь.
— Мамо, ти хоч не ображаєшся на нас за той скандал? — тихо запитав Денис.
Марія підійшла до онука і погладила його по щоці.
— Не ображаюся, мій хороший. Я просто зрозуміла, що кожна людина має право на своє «щастя», навіть якщо воно не вписується в плани інших. Я бажаю вам знайти свій шлях і навчитися цінувати тих, хто поруч, не як ресурс, а як особистість.
— А якщо нам допомога знадобиться? — Олена подивилася з надією.
— Приїжджайте, обговоримо. Тільки врахуйте: я більше не буду «черговою бабусею» для ваших майбутніх дітей 24/7. І якщо приїдете на вихідні — готувати будете самі. У мене тут демократія.
Віктор хмикнув.
— Сувора ти стала, Маріє Григорівно.
— Не сувора. Просто я навчилася говорити «ні» всьому, що краде мою радість.
Вони ще трохи посиділи на веранді, попили чаю з медом. Потім почали збиратися в дорогу.
— Ти точно не передумаєш? — востаннє запитав Віктор біля машини.
— Точно.
Він кивнув, сів за кермо. Коли машина зникла за поворотом, Марія повернулася до своїх троянд.
Сонце повільно сідало за ліс, фарбуючи небо в неймовірні відтінки золота та фіолету.
Десь неподалік співав соловей. Пахло скошеною травою і вечірньою прохолодою.
Марія підняла обличчя до неба і заплющила очі. Вона відчувала, як кожна клітинка її наповнюється спокоєм.
— Мій дім, — тихо промовила вона вголос. — Нарешті — мій власний світ.
І вона посміхнулася — щиро, глибоко, як людина, яка нарешті знайшла дорогу до самої себе.
Ця розповідь — про те, що ніколи не пізно скинути тягар чужих очікувань.
Іноді для того, щоб зберегти родину, треба спочатку врятувати себе.
А ви як вважаєте: чи вірно вчинила мати, коли її зовсім перестали цінувати і вона втомилася бути прислугою для всіх?
Чи на старості років потрібно жити з сім’єю, а не тікати від рідкних кудись, де лише ти сама будеш щасливою?
Фото ілюстративне.
