Ключ повернувся в замку з легким, пружним клацанням — звук, якого він чекав п’ять років. Цей тихий клацаючий звук поставив крапку в нескінченних звітах, кредитах і паперовій тяганині. Андрій штовхнув двері й завмер. Пахло свіжою штукатуркою, новим деревом і тією особливою тишею, яка буває тільки у власних стінах. Його нова «трійка» була ще зовсім порожньою, але він уже бачив, де стоятиме робочий стіл, а де — велика книжкова полиця.
Він поставив на підлогу єдину коробку, яку привіз сьогодні: пляшка вина, три келихи та нарізка. Найбільше йому хотілося просто вмоститися на підлозі, випити за себе і помовчати. Але в нашому житті є борги, які не прописані в жодному договорі, і вони тиснуть сильніше за банківські. Він набрав номер матері.
Вони з’явилися за годину. Мати, Тамара Іванівна, принесла торт із кондитерської за рогом. Сестра Олена — чотири пакети з бюджетного супермаркету, де бовталися якісь закрутки та дешева ковбаса.
— Ну, показуй свої хороми, — замість вітання кинула мати, цілуючи його в щоку.
Вони пройшлися по кімнатах маршем. Мовчки. Їхні кроки лунко розліталися по порожньому простору. Андрій, увесь стиснувшись усередині, ловив кожну їхню реакцію.
— Вікна великі, — констатувала Олена, дивлячись у двір. — Але вигляд такий собі. На сусідню стіну. У нас у старій квартирі хоч на дерева дивишся. — Ванна роздільна, це плюс, — промовила Тамара Іванівна, постукуючи пальцями по трубах. — Але сама ванна коротка. Твій дід Микола сюди б точно не помістився.
Вони повернулися на кухню, де Андрій на коробці розставив частування. Розлив вино. Підняв келих.
— Ну, за новосілля. Дякую, що прийшли.
Вони цокнулися без усмішок. Мати трохи пригубила і відставила склянку вбік.
— Дорого обійшлося це все? — запитала вона, обводячи поглядом точкові світильники на стелі. — Мам, збирав довго. І кредит, звісно, куди ж без нього. — Кредит, — вона повторила це так, ніби він зізнався в чомусь ганебному. — На скільки років? — На двадцять.
Олена пирхнула, розглядаючи стіни, ніби вже щось приміряла.
— Двадцять років тягнути цю лямку, — сказала вона. — А в мене, між іншим, діти ростуть у тісній двокімнатній. Синові, який вже підліток, йому свій куток треба. А звідки він візьметься?
У повітрі повисло щось важке і липке. Андрій відчув, як його радість витікає крізь пальці. Він спробував змінити тему:
— Як там Максим? У школі як справи?
— Не в школі зараз справа, — відрізала Олена. — Справа в тому, що ти один у трьох кімнатах, а нас п’ятеро в тісноті. Якось це не по-людськи.
Андрій онімів. Він готувався до заздрощів, до холодності, але до такої відвертої претензії — ні.
Дзвінок у двері розірвав тишу. Це був дядько Петро, материн брат. Він зайшов із пляшкою коньяку, навіть не загорнутою в пакет.
— Запізнився, вибачайте, — буркнув він, тиснучи Андрію руку вологою долонею.
Він обійшов квартиру швидше за всіх, оцінюючи її як професійний оцінювач. Повернувся на кухню і налив собі коньяку в пластиковий стаканчик, який приніс із собою.
— Ну що, племіннику, вітаю. Оформив усе на себе? Чисто, без нюансів? — Так, дядьку Петре. Я єдиний власник. — На себе, значить… — протягнув той, роблячи ковток. — Це ти правильно зробив. Твердо. Дай п’ять.
Він ляснув Андрія по долоні й одразу, не змінюючи тону, продовжив:
— А тепер давай думати, як твою матір сюди прописати. Чи хоча б тимчасово оформити. Їй же зараз по лікарях бігати, а тут район кращий, пільги, поліклініка під боком. Вона в тебе вже не молода, здоров’я підводить. А ти тут один. Тобі ж і самому спокійніше буде, коли мама поруч?
Андрія наче холодною водою облили. Він глянув на матір. Вона не дивилася на нього, зосереджено витираючи неіснуючий пил з краю коробки.
— Мамо, ти що… хочеш переїхати? — тихо запитав він. — А що тут такого? — втрутилася Олена, і її голос став на тон вищим. — Вона тобі і їсти приготує, і прибере. Ти ж не одружений, тобі тільки на користь! А свою квартиру вона здаватиме — гроші будуть. Або мені віддасть, щоб дітям помогти. Все в родині залишиться, нічого чужим людям.
Дядько Петро кивнув, ніби почув геніальний бізнес-план.
— Олену теж, до речі, можна сюди приписати. Дітям твоїм, племіннику, школа яка тут за пропискою? Точно краща, ніж у їхньому районі. Рідним людям треба допомагати.
Андрій відступив на крок, притулившись спиною до холодної стіни. Вино в його келиху вже видихалося. Він дивився на трьох людей, що стояли посеред його порожньої квартири. Вони вже не були гостями. Це була рада директорів, яка прийшла розділити його власність ще до того, як він встиг тут переночувати.
— Я… я навіть не думав про таке, — щиро видавив він. — Ось тому й треба думати разом, — впевнено сказав дядько Петро. — Ти молодець, що квартиру купив. Перший крок вірний. Тепер треба зробити другий — убезпечити її для сім’ї. Щоб якась випадкова дружина потім половину не відсудила. Ти як одружишся — мама завжди випишеться, не переживай. Ми ж не звірі. Ми ж тобі тільки добра бажаємо.
Слова «добро», «сім’я», «спокій» звучали як важкі гасла. Андрій бачив у очах сестри жадібний блиск, у позі дядька — впевненість маніпулятора, а в мовчанні матері — повну згоду. Він зрозумів: свята не буде. Його радість вкрали.
— Давайте обговоримо це пізніше, — твердо сказав він. — Сьогодні просто вип’ємо за нове житло.
Настала тиша. Важка, мов крига. Олена перезирнулася з дядьком. Мати тяжко зітхнула, демонструючи образу за «зіпсовану» ініціативу.
— Ну, як знаєш, — зрештою сказав дядько Петро, допиваючи коньяк. — Ми ж не наполягаємо. Ми радимо. Подумай.
Вони побули ще пів години. Говорили про ціни на шпалери, про шкідливих сусідів, про здоров’я родичів. Але атмосфера свята зникла. Це була нарада на чужій території, яку вони вже вважали своєю.
Проводячи їх, Андрій знову почув клацання замку. Але тепер цей звук означав не крапку, а перший постріл. Він залишився сам у тиші, яка більше не здавалася затишною. Він оглянув свої стіни — свою фортецю. І вперше за багато років відчув не тепло до рідних, а холодний страх. Вони не пішли. Вони просто відступили, щоб підготуватися до наступної атаки. Починалася війна.
Минув тиждень. Сім днів, упродовж яких радість Андрія була повністю отруєна тривогою. Він привозив речі, але кожна дія супроводжувалася думкою: «Що вони скажуть?». Він здригався від кожного дзвінка у двері.
Дзвінок пролунав у неділю ввечері. Через вічко він побачив трьох: матір із підтиснутими губами, Олену з великими сумками та дядька Петра, який щось шукав у телефоні.
Він вдихнув і відчинив.
— Пусти, синку, треба поговорити серйозно, — сказала Тамара Іванівна, навіть не питаючи, чи він не зайнятий.
Олена мовчки пронесла сумки на кухню і почала діставати звідти контейнери з їжею: салати, запечене м’ясо, пляшки з компотом.
— Щоб не на порожній шлунок, — кинула вона.
Дядько Петро поплескав Андрія по плечу.
— Не кисни, зараз усе вирішимо по-людськи. Ти ж із сім’єю.
Вони розійшлися по квартирі як господарі. Мати сіла на єдиний табурет, Олена сперлася на підвіконня, а дядько Петро ходив вітальнею, ніби приміряючи, куди повісити картину.
— Ну, — почала мати. — Поговорили ми з Оленою та Петром. І прийшли до рішення. Щоб ти голову не ламав. — До якого рішення, мамо? — Щодо квартири, — перебила Олена. — Ситуація несправедлива. У тебе тут три кімнати на одного. А в мене двоє дітей в одній кімнаті! Ми з чоловіком взагалі на розкладному дивані спимо. Ти про племінників подумай! — Я… чим можу допомогти? — обережно запитав він. — Чим? — сплеснула руками сестра. — Та всім! Ти ж рідний! Треба переоформити частину квартири на маму. Вона старша, вона розсудить справедливо.
Дядько Петро зупинився навпроти Андрія.
— Технічно все просто. Ти даруєш частку матері. Це безпечно. Ти ж захочеш одружитися. Приведеш якусь хитромудру, вона через рік розлучиться і забере половину твоїх зусиль. А так — квартира захищена в сім’ї. Мама потім тобі її заповість. Це стратегія, розумієш?
Андрій дивився на них і не вірив. Його життя, його робота, його мрія — для них це було просто ігровим полем.
— Я нічого не буду дарувати, — сказав він, і його голос здався йому занадто тихим. — Я сам брав кредит. Я сам його плачу. Це моя квартира.
Настала тиша. Олена почервоніла.
— Твоя? А хто тебе ростив? Хто на ноги ставив? Мати! Вона тобі життя віддала, а ти про «моє-моє»? Егоїст!
Тамара Іванівна опустила очі й удала, що витирає сльозу. Це був професійний, вбивчий жест.
— Мені нічого не треба, синку, — тихо промовила вона. — Я просто хочу знати, що діти допомагають один одному. А ти… ти наче чужий став. «Моє», «не дам». Це не по-сімейному.
Її голос тремтів, і Андрія, як завжди, кольнуло почуття провини. Але за ним піднялася холодна злість.
— Мамо, я допомагаю. Завжди допомагав. Але це — моє житло. Я не буду його ділити. — Ну, якщо не даруєш, є інший варіант, — втрутився дядько Петро. — Прописуєш маму та Олену з дітьми. Формально. Щоб у них були кращі умови на папері. Мама може тут і не жити. А Олена з дітьми поживуть трохи, поки свої питання не вирішать. Тобі ж одному нудно. — Поживуть? — перепитав Андрій. — Ціла сім’я? На скільки це «трохи»? — Ну, рік-два! — вибухнула Олена. — Поки щось не знайдемо! Тобі племінників не шкода? Подивися, в яких умовах вони живуть!
Вона почала тицяти йому в обличчя телефон із фотографіями своєї захаращеної квартири.
— Я їм не ворог, Олено. Але я не хочу підселяти до себе чотирьох людей. Це моє життя. — А наше життя тебе не цікавить? — крикнула вона. — Ти своє отримав і в кущі!
Крик лунав по квартирі. Мати вже плакала по-справжньому.
— Досить, — сказав Андрій, і в його голосі з’явився метал. — Припиніть на мене тиснути. Відповідь — ні. Ні дарування, ні прописки, ні підселення. Крапка.
Дядько Петро розвів руками.
— Ось так, значить. Виріс «самородок». Свій інтерес вище за матір поставив. Ну що ж, Андрію. Запам’ятай цей день. Ти вибрав метри проти сім’ї. Юридично ти правий. А по-людськи… ти зробив велику помилку.
Він підвів матір під руку.
— Ходімо, сестро. Нам тут не раді.
Олена з ненавистю глянула на брата, згрібаючи сумки.
— Та й не треба! Думаєш, щастя в стінах? Один тут і залишишся, егоїст проклятий.
Вони пішли, грюкнувши дверима так, що всередині в Андрія все обірвалося. Він залишився один посеред вітальні. На коробці стояли недопиті склянки з компотом. Тиша тепер тиснула на вуха.
Він підійшов до вікна і побачив, як вони виходять із під’їзду. Олена щось активно кричала, розмахуючи руками. Мати йшла згорблена. Дядько Петро жестикулював, мабуть, уже придумуючи новий план.
Андрій притиснувся лобом до шибки. Він захистив свою територію. Але чому це відчувалося не як перемога, а як початок великої біди? Слова дядька про «вибір проти сім’ї» крутилися в голові.
Він вперше подумав: а що, як сім’я — це не ті, хто стоїть за тебе горою, а ті, хто першими намагаються скинути тебе з твоєї гори, щоб звільнити місце для себе?
Тиша була оглушливою. Він вилив компот у раковину — ця солодка рідина здавалася йому тепер отруйною. Перші два дні він чекав, що вони зателефонують, що усвідомлять свою неправоту. Але телефон мовчав.
На третій день він набрав матір. Вона скинула. Написав повідомлення — не відповіла. Це була тактика ігнорування.
На четвертий день він зайшов у соцмережі й побачив пост Олени. Там не було імен, але все було зрозуміло: «Дивно, як власність змінює людей. Колись ми були рідними, а тепер виявилося, що квартира дорожча за матір. Шкода, що родинний зв’язок не гарантує людяності». Під постом були десятки коментарів: «Тримайся!», «Які тепер діти пішли невдячні!».
Андрію було фізично зле. Його зробили монстром перед усіма знайомими.
На п’ятий день зателефонувала тітка:
— Андрійку, як же так? Кажуть, ти матір із нової квартири вигнав? Вона плаче, каже, знати її не хочеш.
— Тітко, це неправда! Я просто не захотів її прописувати й ділити житло.
— Ну, значить, квартира дорожча, — зітхнула та. — Жаль, я думала, ти інший. Мати в тебе одна.
Він сидів, стискаючи телефон. Вони оточували його, створюючи навколо нього зону відчуження.
Увечері подзвонив сусід знизу, пенсіонер:
— Андрію, вибач, тут жінка якась ходила, питала, чи ти не галасуєш, чи компанії не водиш. Казала, що родичка, переживає, щоб ти не «скотився». Я сказав, що ти спокійний, але вона так розпитувала… Дивно це.
Це вже було стеження. Спроба очорнити його навіть перед сусідами.
Сьомий день став піком. Прийшло смс від чоловіка Олени: «Терміново дзвони дружині. Матері погано. Ти людина чи хто?».
Андрій набрав Олену. Вона відповіла істеричним плачем. — Задоволений? Маму швидка забрала! Тиск за двісті, серце! Каже, бачити тебе не хоче. Якщо щось станеться — це на твоїй совісті! Вбивця! — У якій вона лікарні? — голос Андрія тремтів. — А тобі навіщо? Щоб ще гірше зробити? Не скажу!
Він опустився на підлогу. Світ поплив. Невже він справді довів матір? Провина накрила його з головою. Але десь глибоко прокинувся сумнів. Занадто вчасно це сталося. Занадто театрально.
Він зателефонував у довідкову швидкої допомоги району. Назвав прізвище та адресу матері. — Викликів за цією адресою за сьогодні не було, — відповів спокійний голос.
Андрій поклав телефон. Паніка зникла, залишивши по собі крижану порожнечу. Вони брехали про смерть і хвороби, щоб зламати його.
Він зрозумів: це не просто сварка. Це війна на знищення. Він сидів у темряві, дивлячись на вогні міста. Він відстояв свої стіни, але втратив ту сім’ю, яку, як йому здавалося, він мав. Але чи була вона в нього насправді?
Тиша в квартирі більше не була лякаючою. Вона була чистою. Він знав, що вони ще повернуться, змінять тактику, спробують зайти з іншого боку. Але тепер він був готовий. Він більше не був тим хлопчиком, яким можна було маніпулювати через «добро» та «борг». Він був власником свого життя. І цей ключ у кишені став значно важчим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
