І ти справді думала, що вона має хоч краплю совісті, чи просто від любові до дітей геть розум втратила, що готова була віддати останнє, аби тільки вони були задоволені?
Це питання Катерина Василівна ставила собі щоразу, коли дивилася на чистий екран телефону. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення за два тижні. А раніше ж дзвонили щодня. Щоправда, розмови завжди починалися з того, що щось зламалося, закінчилися гроші або треба терміново оплатити якийсь черговий внесок.
Вона сиділа на своїй старій кухні, де кожен куточок пахнув спогадами про чоловіка, про молоде життя, про те, як вони разом зводили цей дім. Стіни тут бачили все: і перший сміх Олени, і тихі вечори за чаєм. Але тепер ці стіни тиснули. Будинок став занадто великим для однієї жінки.
— Мамо, ти мусиш мені допомогти, — голос доньки в слухавці звучав не як прохання, а як вимога.
— Пробач, доню, але я тобі нічого не винна.
Ці слова повисли в повітрі, мов важкі краплі дощу перед грозою. Катерина Василівна стиснула в руці телефонну трубку так, що побіліли кісточки пальців. На тому кінці дроту запала така тиша, що було чути лише власне серцебиття.
— Що означає «нічого не винна»? — голос Олени здригнувся від обурення. — Ти ж моя мати! Ми ж розраховували на тебе!
Катерина Василівна заплющила очі і глибоко зітхнула. За вікном кружляло жовте листя. Осінь розфарбовувала світ у свої улюблені кольори, ніби намагаючись приховати непривабливу правду життя за золотою завісою. Їй було шістдесят три, але зараз вона почувалася на всі сто.
— Оленко, послухай… — почала вона, намагаючись зберегти спокій.
— Ні, це ти послухай! — перебила дочка. — Ти продаєш будинок, який ви з татом будували все життя. ВСЕ ЖИТТЯ, мам! І навіть не порадилася зі мною! Ти розумієш, що це фактично мій будинок теж?
Катерина Василівна повільно опустилася в старе крісло — те саме, де колись сидів її Павло, читаючи газети вечорами. Три роки минуло, як його не стало, а вона все ще відчувала його присутність у кожній половиці, що пам’ятала його кроки. Павло завжди казав: «Катю, як мене не буде, живи так, як хочеш ти. Не як діти, не як сусіди, а як ти».
— А навіщо мені з тобою радитись, дочко? — тихо спитала вона. — Це мій дім. Був наш із батьком, тепер — мій. Я його доглядаю, я плачу за опалення, я вигрібаю сніг взимку. Мені вже важко.
— Але ж ти розумієш, що це спадок! Моє та Яночкіне майбутнє! — у голосі Олени брязкотіли сльози. — А тепер ти просто… просто все руйнуєш! І заради чого? Щоб купити собі квартиру в місті? Та ти там зів’янеш у чотирьох стінах!
«Як же ти не розумієш?» — подумала Катерина Василівна, дивлячись на фотографію чоловіка на стіні. Павло посміхався їй звідти — такий молодий, яким був тридцять років тому, коли вони тільки замішували перший бетон на фундамент.
— Олено, дівчинко моя, — почала вона м’яко, — мені тяжко одній у такому великому будинку. Я тут… я тут задихаюсь від спогадів і самотності. Я хочу бути ближче до людей, до парку, до аптеки, врешті-решт.
— Тож переїжджай до нас! Ми ж звали!
Катерина Василівна гірко посміхнулася. Так, звали. Раз чи два, для пристойності, за недільним обідом. А потім починалися нескінченні натяки на те, як тісно їм учотирьох у квартирі, як не вистачає коштів на нову машину для Влада, як росте онука і їй потрібна окрема кімната — саме та, яку могли б виділити бабусі. Вона розуміла: її кличуть не як маму, а як безкоштовну няньку, кухарку і людину, яка додасть свою пенсію до загального казана.
— Ні, Оленко. Я вже вирішила. Продаю будинок, купую невелику квартиру. А на решту — поїду в гори. Хочу подивитися на вершини, про які ми з батьком мріяли сорок років, але завжди відкладали. То будівництво, то твій інститут, то твоє весілля…
— І що з рештою грошей? — у голосі доньки з’явилися металеві нотки. Жодного слова про мрію матері. Тільки про те, що залишиться після покупки житла.
Ось воно. Катерина Василівна відчула, як стислося серце. Невже тільки про це й думає її дитина? Коли вона встигла стати такою прагматичною?
— Решта грошей — це мій страховий фонд, — твердо сказала вона. — І мій відпочинок.
— Мам, ну не роби вигляду, що не розумієш! — вибухнула Олена. — Владу потрібна нова машина для роботи. Стара постійно в ремонті, він більше витрачає, ніж заробляє. Ми думали брати позику під шалені відсотки, але якщо ти продаєш будинок…
— То що? — Катерина Василівна випросталась у кріслі. — Домовляй.
— Ти могла б допомогти! Ось що! Ти ж однаково одна, тобі багато не треба. Навіщо тобі ті гори? Що ти там не бачила? Камені та ялинки? А у нас сім’я, дитина росте, нам жити треба зараз!
Кожне слово било, мов камінь. Катерина Василівна дивилася у вікно на листя і відчувала, як усередині росте щось нове. Можливо, це була образа, а може — довгоочікуване визволення від почуття провини, яке вона несла роками.
— Знаєш, Олено, — сказала вона несподівано твердим голосом, — ти маєш рацію. Я одна. І саме тому я нарешті можу подумати про себе. Вперше за сорок років. Все життя я жила для інших. А тепер я хочу пожити для тієї Каті, яка колись любила танцювати і мріяла побачити світ.
— Що?! Та як ти можеш бути такою егоїсткою? Подорожувати вона зібралася! В такому віці вдома треба сидіти, онуків чекати, а не по курортах їздити!
Катерина Василівна здригнулася від грубості, але голос не здригнувся:
— Так, доню. Тепер я буду егоїсткою. Бо ваша «любов» занадто дорого мені коштує.
Звук кинутої трубки різанув по вухах. Катерина Василівна повільно поклала телефон. По щоках текли сльози, але на губах грала легка, майже непомітна посмішка. Вона зробила це. Вона сказала «ні».
Нова квартира зустріла Катерину Василівну запахом свіжої побілки та дивною тишею. Це була не та гнітюча тиша старого будинку, де кожен кут нагадував про втрату Павла. Це була тиша порожнього аркуша. Світла оселя на четвертому поверсі з великим балконом здалася їй справжнім раєм.
— Ну що, Катю, як воно на новому місці? — пролунав дзвінкий голос сусідки Зої, яка зазирнула «на п’ять хвилин» з пирогом.
Зоя була жінкою енергійною. Вона теж була сама, але ніколи не скаржилася.
— Та потихеньку, Зою, — усміхнулася Катерина Василівна. — Речей взяла мінімум. Тільки те, що справді дороге серцю. Решту роздала сусідам у селі.
— І правильно! Нащо тягнути старий мотлох у нове життя? А донька що? Приїжджала на новосілля?
Катерина Василівна завмерла з чайником у руках.
— Не приїжджає Оленка. Образилася. Каже, що я зрадила інтереси сім’ї.
Зоя поставила пиріг на стіл і вперла руки в боки:
— Отакої! А в чому зрада? У тому, що ти не віддала їм кошти, які твій чоловік важкою працею заробляв? Катю, послухай мене. Діти — це гості в нашому домі. Ми їх виростили, дали освіту, випустили в світ. Далі вони мають самі будувати свої мости.
— Я це розумію, Зою. Але ж серце болить. Вона мені написала: «Яночка плаче, каже, що бабуся нас більше не любить, бо не хоче допомогти татові». Уявляєш, як це читати?
— Це маніпуляція, чиста вода! — Зоя махнула рукою. — Знаєш, що нам треба? Нам треба тебе «вигуляти». Досить сидіти і плакати над повідомленнями. У нас тут у районному центрі культури є гурт. Танці для тих, хто молодий душею. «Вечірній вальс» називається. Ходімо зі мною в середу?
— Та ти що! — сплеснула руками Катерина Василівна. — Які танці? Я вже забула, як воно — на підборах стояти.
— А ми не на підборах, ми в зручних туфлях! Там такі кавалери, Катю! Всі підтягнуті, ввічливі. І головне — ніхто не питає про твою пенсію чи борги.
Катерина Василівна хотіла відмовитися, але раптом упіймала своє відображення у дзеркалі в коридорі. Вона побачила жінку в темній, безформній кофті, з міцно стиснутими губами. Невже це вона? Де поділася та дівчина, яка колись кружляла на сільських весіллях так, що хлопці задивлялися?
— А знаєш що? — рішуче сказала вона. — Ходімо! І знаєш, я завтра піду і куплю собі нову сукню. Не чорну, не сіру, а якусь… синю, як небо в горах.
— Оце я розумію! — Зоя засяяла. — І зачіску зробимо. Час уже знімати цей «похоронний» пучок на потилиці.
У середу Катерина Василівна вперше за багато років відчула мандраж у животі. Вона одягла ту саму синю сукню, трохи підфарбувала губи і вийшла з дому. Будинок культури зустрів її музикою, яка лунала з великої зали.
— Не бійся, я поруч, — шепнула Зоя, підштовхуючи її до дверей.
У залі було затишно. Чоловік десять жінок і кілька чоловіків якраз повторювали кроки вальсу. Керував усім Ігор Степанович — сивий, статний чоловік з неймовірно добрими очима.
— О, нове обличчя! — він щиро посміхнувся, підходячи до Катерини Василівни. — Ласкаво просимо до нашої компанії. Я Ігор. Не бійтеся, ми тут всі «професіонали» зі стажем у сімдесят років.
Він подав їй руку. Катерина Василівна невпевнено вклала свою долоню в його. Почала грати музика. Раз-два-три, раз-два-три… Спершу вона збивалася, перепрошувала, червоніла. Але Ігор Степанович тримав її впевнено і м’яко.
— Просто слухайте музику, Катерино. Не думайте про ноги. Думайте про те, як ви летите, — тихо сказав він.
І вона справді полетіла. В якийсь момент проблеми з Оленою, незадоволений зять Влад, нескінченні розмови про гроші — все це відійшло на другий план. Була тільки музика і це неймовірне відчуття власного тіла, яке виявилося ще цілком здатним на грацію.
Після заняття вони всі разом пішли пити чай у маленьку кав’ярню поруч. Ігор Степанович розповідав про свої поїздки в Карпати, про те, як важливо хоча б раз на рік дихати тим повітрям.
— Знаєте, Катерино, я щоосені їду в гори. Там небо ближче. Там розумієш, що всі наші міські клопоти — то дрібниці, — розповідав він, підливаючи їй чаю.
— Я теж планую поїхати, — зізналася вона. — Це була наша з чоловіком мрія. Тепер хочу здійснити її за двох.
— Це правильно. Це дуже по-людськи. Якщо хочете, я можу порадити одне затишне місце, де не галасно і дуже гарно.
Катерина Василівна поверталася додому пізно. Вона йшла парком і відчувала, як легкий вітерець бавиться з її новим коротким волоссям (Зоя таки вмовила її зайти до перукарні). Біля під’їзду вона побачила знайому машину.
Влад і Олена стояли біля лавочки.
— О, з’явилася! — вигукнув Влад замість вітання. — Мамо, ми тебе дві години чекаємо. Ти де була? Сусіди кажуть, бачили тебе з якимось чоловіком. Ти що, зовсім сором втратила? Батько ще й три роки як у землі, а ти вже…
Катерина Василівна зупинилася. Вона подивилася на зятя, потім на доньку. Олена відвела очі.
— Я була на заняттях з танців, — спокійно відповіла вона. — І я не зобов’язана звітувати перед вами, де я проводжу свій час.
— На танцях? — Олена нарешті подивилася на матір. — Мам, ти на себе в дзеркало дивилася? Які танці? Люди сміятися будуть! Ти б краще про онуку подумала. Ми тут прийшли по-хорошому поговорити. Нам справді важко. Ми знайшли машину, господар готовий почекати тиждень. Нам би тільки ту частину, що у тебе залишилася… Ми все віддамо, чесно! Через рік, може через два…
Катерина Василівна відчула, як всередині здіймається хвиля холодної ясності.
— Значить так, — сказала вона, і її голос прозвучав наче крига. — Про гроші ми більше не говоримо. Я вже все вирішила. Квитки в гори куплені. Готель оплачений. Решта коштів лежить на рахунку, який забезпечить мені спокійну старість, щоб я не мусила просити у вас на ліки, коли вони мені знадобляться.
— Та як ти можеш! — закричав Влад. — Ми ж для сім’ї стараємося!
— Для якої сім’ї, Владе? Для твоєї зручності? — Катерина Василівна підійшла ближче. — Ти здоровий чоловік. У тебе є руки, ноги, голова. Працюй. Бери додаткові зміни. Шукай кращу роботу. Чому ти вирішив, що літня жінка має оплачувати твій комфорт ціною свого останнього шансу на радість?
— Мамо, ти змінилася, — тихо сказала Олена. — Ти стала холодною.
— Ні, люба. Я просто нарешті стала дорослою. І вам пора.
Вона пройшла повз них, відкрила двері під’їзду і не озирнулася. Серце калатало, але це був не страх. Це був драйв.
Через тиждень Катерина Василівна вже стояла на пероні. У неї була невелика, але стильна валіза, зручні кросівки та рюкзак. Зоя прийшла її проводжати.
— Давай, подруго! Дихай за нас усіх! — Зоя міцно обійняла її.
Потяг мчав на захід. За вікном миготіли ліси, поля, маленькі станції. Катерина Василівна дивилася на своє відображення у вікні вагону і не впізнавала ту втомлену жінку, якою була ще місяць тому.
Гори зустріли її туманом, що повільно сповзав з вершин, і неймовірним запахом мокрої хвої. Вона оселилася в невеликому дерев’яному готелі, де вранці на стіл подавали гарячий банош та чай з лісових ягід.
Тут ніхто не знав, що вона — «бабуся, яка мусить допомагати». Тут вона була просто пані Катериною. Вона годинами гуляла стежками, піднімалася на невеликі пагорби, сиділа біля гірської річки і слухала, як вода перекочує камінці.
Одного разу, сидячи на терасі з книжкою, вона почула:
— Катерино Василівно? Невже це ви?
Вона підняла очі. Перед нею стояв Ігор Степанович у повному туристичному спорядженні.
— Ігорю? Ви теж тут? — вона щиро зраділа.
— Я ж казав, що осінь у горах — це святе. Ви виглядаєте неймовірно. Гори вам личать.
Вони почали гуляти разом. Ігор виявився чудовим співрозмовником. Він не скаржився на здоров’я чи на дітей (хоча теж мав сина, з яким були непрості стосунки). Він говорив про книги, про історію цих місць, про те, як важливо встигнути побачити красу навколо.
— Знаєте, Ігорю, — зізналася вона одного вечора, коли вони сиділи біля багаття, — я все життя думала, що щастя — це коли діти задоволені. Коли вони ситі, взуті, коли у них все добре. І тільки тепер я зрозуміла: якщо я сама не щаслива, я нікого не можу зробити щасливим. Я просто стаю ресурсом, який рано чи пізно вичерпається.
— Це золоті слова, — кивнув він. — Ми часто плутаємо любов із жертовністю. А жертовність нікому не приносить користі. Вона лише породжує егоїзм у тих, заради кого ми жертвуємо.
Коли Катерина Василівна повернулася додому, вона відчула, що в неї виросли крила. Її квартира більше не здавалася порожньою — вона була затишною. Вона розставила на полицях сувеніри з гір: камінці незвичної форми, пучки сухої лаванди.
Дзвінок у двері був несподіваним. На порозі стояла Олена. Але без Влада. Вона виглядала втомленою, під очима були темні кола.
— Можна? — тихо спитала вона.
Катерина Василівна мовчки відступила, пропускаючи доньку. Вони сіли на кухні.
— Мам, я бачила твої фото у Фейсбуці… Зоя виставила, — Олена дивилася в свою чашку. — Ти там така… інша. Ти там посміхаєшся так, як на весільних фото з татом.
— Я там була щаслива, Оленко.
— Я хотіла вибачитися, — дочка підняла очі, і в них блиснули сльози. — Ми з Владом дуже посварилися. Він знову почав вимагати, щоб я на тебе тиснула. Каже, що ти «заховала» гроші. А я… я раптом побачила нас зі сторони. Ми як ті галки, що налетіли на одне дерево і намагаються обірвати всі плоди, не думаючи, чи дерево виживе.
Катерина Василівна відчула, як тепла хвиля розливається у грудях. Вона підійшла і обійняла доньку.
— Дякую, що сказала це, дитино.
— Влад взяв додаткову роботу. Буде працювати вечорами на доставці. Ми вирішили, що самі будемо збирати на свої потреби. Може, це буде довше, але… так чесніше.
— Оленко, я завжди допоможу, якщо станеться щось справді серйозне. Але я більше не буду купувати вам комфорт за рахунок свого життя. Це важливо і для мене, і для вас.
Минуло пів року. Життя Катерини Василівни наповнилося подіями, про які вона раніше й не мріяла. Два рази на тиждень — танці. Раз на тиждень — посиденьки з Зоєю. Вечорами — довгі розмови по телефону з Ігорем.
Олена з Яночкою почали заходити в гості просто так. Без прохань. Онука тепер з гордістю розповідала подружкам, що її бабуся — «зірка танцполу». Влад став стриманішим, але в його очах з’явилася повага. Він побачив у тещі не джерело грошей, а особистість.
Одного вечора, коли в залі Будинку культури знову зазвучав вальс, Ігор Степанович, кружляючи з Катериною Василівною, прошепотів:
— А знаєте, Катерино, навесні ми могли б поїхати не просто в гори, а трохи далі. Туди, де море зустрічається зі скелями. Що ви на це скажете?
Катерина Василівна засміялася, і цей сміх був легким, як пелюстка вишні.
— Скажу, що я обов’язково поїду. Тільки мені треба купити нову капелюшок.
Вона зрозуміла одну дуже важливу річ: життя не закінчується з пенсією. Воно не закінчується, коли діти виростають. Воно триває доти, доки ти дозволяєш музиці звучати у своїй душі.
Ця історія — не про гроші. І не про будинок. Вона про право кожної людини, незалежно від віку, сказати: «Я є. Я маю значення. Мої мрії важливі».
І знаєте що? Коли ви починаєте поважати себе, світ навколо теж починає вас поважати. Навіть якщо спершу це викликає бурю і нерозуміння. Бо справжня любов — це не коли від тебе відкушують по шматочку, а коли радіють, що ти цілісна і щаслива людина.
Катерина Василівна знову закружляла в танці, і синя сукня розлетілася широким колом, нагадуючи про те, що попереду ще багато доріг, багато вершин і багато чудових вальсів.
А Олена, яка того вечора випадково заглянула в залу, щоб забрати маму на вечерю, зупинилася в дверях. Вона дивилася на матір і вперше за багато років відчула не заздрість чи розрахунок, а справжню гордість.
— Танцюй, мамо, — тихо прошепотіла вона. — Танцюй за нас усіх.
Адже іноді найцінніший спадок, який ми можемо залишити дітям — це приклад того, як бути щасливим попри все.
Чи не про це ми всі мріємо? Знайти свою музику і не боятися танцювати під неї, навіть якщо хтось каже, що вже пізно. Ніколи не пізно бути собою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
