Мамо, ти мене зрадила! — ці слова я почула від доньки й не могла повірити власним вухам.
Зрада?
Я, яка носила її дев’ять місяців, яка залишилась одна після того, як не стало чоловіка, яка тягнула все на собі й допомагала, чим могла.
І тепер моє єдине бажання — не бути самотньою — стало для Лізи, моєї єдиної доньки, справжньою зрадою?
Ввечері я сиділа на кухні, п’ючи чай, і дивилася на фотографію в рамці.
На ній були я, моя донька, Ліза, і її чоловік, Олексій.
Це фото було зроблене на їхньому весіллі, і ми всі були такі щасливі.
Ліза вийшла заміж в іншому місті, і рік тому подарувала мені онука, Артема.
Я завжди була з нею як подруга. Ми ділилися секретами, радилися одна з одною, і я завжди була поруч.
Сім років тому не стало чоловіка, батька Лізи.
Це було важко, але я знайшла в собі сили жити далі.
Мені ще немає 50 років, і я відчувала, що я ще молода жінка, яка має право на своє жіноче щастя.
Я зустріла чоловіка, Олега.
Ми багато спілкувалися, здавалося стали спорідненими душами. Згодом ми стали жити разом.
Перший час, влітку, коли я була у відпустці, я постійно їздила до Лізи.
Я допомагала їй, чим тільки могла: готувала їсти, прибирала, гуляла з онуком.
І, коли я зустріла своє власне щастя, то думала, що вона буде щаслива і за мене. Але я помилялася.
Одного разу, коли я була у неї в гостях, ми сиділи на кухні, і вона запитала:
— Мамо, а хто цей чоловік, з яким ти живеш?
— Це Олег, моя споріднена душа, — відповіла я. — Ми з ним живемо разом.
— Я не хочу, щоб він жив у тебе, — сказала вона.
— Чому? — запитала я.
— Я не знаю, — відповіла вона. — Просто не хочу. Я хочу, щоб ти жила сама, мені здається, що він зайва людина в твоєму житті, мені він чомусь не подобається здається, що він недобрий.
Я не знала, що відповісти. Я була здивована, розгублена і розчарована водночас, адже я ніколи не думала, що донька не стане на мій бік, не подумає про мене, як це постійно все життя бути одній. У неї є своя сім’я, вона мене не розуміє, живе собі щасливе життя і хоче, щоб я сама вдома сиділа, бо, бачте, вона гадає, що так буде краще для мене лише.
І якось поступово вона розгнівалася на мене, стала звинувачувати, що я не допомагаю виховувати онука.
— Ти мене покинула! — казала вона по телефону. — Ти мене зрадила!
— Лізо, — відповідала я. — Я ж допомагала тобі! Я ж приїжджала!
— Ти приїжджала, — казала вона, — але ти мене не розумієш. Тобі легко говорити, ти ж не сидиш 24 години з дитиною.
Я сама була мамою, і розумію, що їй дуже важко.
Але я не могла зрозуміти, чому вона так реагує.
Раніше донька мені нічого подібного не говорила, не докоряла ніколи, але коли в моєму житті з’явився Олег – її наче підмінили.
Я ж маю право на своє життя. Я ж маю право на своє особисте щастя.
З кожним днем гірше і гірше, зараз і їздити мені до них заборонила.
Ні фото, ні відео онука не присилає. Якесь замкнуте коло.
Я телефонувала їй, але вона не відповідала. Я писала їй, але вона не відповідала.
Я не знала, що робити. Я не знала, як мені з нею поговорити.
Я не знала, як мені пояснити, що я її люблю, що я її не покинула, але теж хочу бути щасливою.
Якось я вирішила поговорити з її чоловіком, Олексієм.
— Олексію, — сказала я. — Що сталося? Чому Ліза на мене так злиться?
— Я не знаю, — відповів він. — Я не можу її зрозуміти.
— Ти ж бачиш, що я її люблю, — сказала я. — Ти ж бачиш, що я її не покинула.
— Я бачу, — відповів він. — Але вона думає інакше.
Я не могла знайти вихід. Я не могла зрозуміти, що відбувається.
Я сиділа вдома, і мені було дуже важко. Я сумувала за онуком, за Лізою, за нашими стосунками.
Вона хоче, щоб я жила сама і всю себе присвячувала її сім’ї і дитині.
— Мамо, — казала вона. — Ти повинна бути поруч, я звикла, що завжди можу розраховувати на тебе, бо мені важко одній.
— Я ж поруч, — відповідала я. — Я ж телефоную тобі.
— Ти повинна бути поруч, — казала вона, — але ти не поруч. Ти з іншим чоловіком вже створила сім’ю.
Я не могла знайти слів.
Я не могла зрозуміти, чому вона так відноситися стала до мене. Я не могла зрозуміти, чому вона так ображається на мене, адже я щаслива була б, якби не докори власної доньки.
Я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені бути. Я не розумію, чому донька так реагує.
Я ж теж ще молода жінка і маю право на своє жіноче щастя.
Чи є хтось, у кого була подібна ситуація? Що мені робити?
Як мені знайти вихід з цього замкнутого кола?
Як мені пояснити дочці, що я її люблю, але я маю право на своє життя?
Я хочу запитати у вас, люди, чи правильно я вчинила, що знайшла собі чоловіка? Чи я дійсно винна, що не хочу бути самотньою?
Я сиджу в темній кухні, дивлюся на фотографію, де ми всі щасливі, і в думках розмовляю з нею.
“Лізо, доню, я тебе люблю. Я не вибирала між тобою й Олегом. Я просто вибрала щасливе для себе життя. Я хочу бути поряд, але не як тінь у твоєму домі, а як мама, яка має право на радість”.
Може, колись вона це зрозуміє. Чи справді материнське щастя для дітей вимірюється самотністю?
Чи я маю право на своє жіноче щастя, навіть, якщо донька відвернеться від мене? Але чому?
Фото ілюстративне.
