– Мамо, ти коли приїдеш? Нам гроші потрібні, – каже мені син по телефону.
– Дарино, цього разу ти маєш про себе подумати, – радить мені моя подруга Світлана, яка за 20 років нашої дружби вже добре знає мою ситуацію. – Тих грошей, що у тебе є, якраз вистачить на однокімнатну квартиру, більшого тобі одній і не треба.
Я збиралася у вересні їхати додому у відпустку, але передумала, вирішила взяти паузу, щоб зрозуміти, як я хочу жити далі, бо до тепер майже 20 років я на собі тягнула сім’ї двох своїх дорослих синів.
Та з часом я переконалася, що це не дуже вдячна справа, і останніх кілька років я вже складала гроші для себе. А щоб сини в мене їх не просили, як завжди, я їм сказала, що маю певний план, на реалізацію якого потрібні гроші, і додала, що їм усім це буде вигідно.
Сини мої відразу розмріялися, що я їм по машині хочу купити, бо по квартирі вони обоє вже від мене отримали. Навіть називали мені марки, про які вони мріють. Старший син хотів завжди BMW, а молодший Mercedes-Benz.
Я не стала їх розчаровувати раніше призначеного часу. А навіщо? Нехай думають що хочуть, адже вони вже показали своє справжнє ставлення до мене.
Три роки тому я приїхала додому у відпустку, все було як завжди, я мала пробути вдома три тижні і назад. Та мої плани дещо змінилися, бо я захворіла і була змушена лягти в лікарню.
Сини мої на той час вже були одружені, і жили в тих квартирах, які я їм купила. Я ж жила в своєму будинку в селі, який залишався без належного ремонту, тому що я всі гроші своїм синам віддавала постійно в надії, що вони мене в біді, якщо що, не залишать.
Але за два тижні, поки я була в лікарні, ніхто до мене не навідався – ні сини, ні невістки. Вони постійно мені по телефону говорили, що дуже зайняті, і казали, що в мене є гроші, тому я все собі сама куплю.
– Жіночко, у вас що, дітей немає, чому вам ніхто не допомагає? – якось спитав мене лікар.
– Немає, – кажу. Я збрехала, бо сказати правду, що у мене є діти, але вони про маму забули, я посоромилася.
Коли я виписалася з лікарні, потрібно було, щоб хтось мене забрав до себе, адже в мене в хаті і вода, і всі зручності були на вулиці, і мені після лікарні було важко щоразу надвір ходити.
Сини стали сперечатися між собою, до кого з них я маю йти жити, і кому з них я більше дала. В підсумку мене не забрав ніхто. Я заплатила сусідці і вона до мене приходила та допомагала, бо ж я елементарно навіть води з криниці в хату не могла принести.
Коли мені стало краще, я повернулася назад в Італію, але все те, що відбувалося вдома, мене дуже змінило. Я вирішила, що сини від мене більше нічого не отримають.
До речі, вони навіть не зрозуміли, що зробили щось не так і що я образилася. Спочатку їм було дивно, що я гроші не даю, та потім думка про машини, яку вони самі собі і придумали, бо особисто я їм нічого такого не казала, гріла їхню душу і вони терпляче чекали, коли ж я, як Миколай, приїду і буду подарунки роздавати.
Зараз старший син знайшов гарну машину, за яку треба уже гроші сплатити, от він і наполягає на тому, щоб я приїхала.
Та подруга мене застерігає, що якщо я знову віддам гроші дітям – то це буде найбезглуздіший вчинок з моєї сторони.
– Купуй собі квартиру, навіть не думай! – каже вона.
На наступний місяць я таки збираюся додому. Дітям про свій приїзд нічого казати не буду. Спочатку куплю собі квартиру, оформлю її на себе, а потім і синам покажуся. Заодно і подивлюся, чи потрібна я їм без грошей.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
