Київське небо над Позняками затягнуло важкими грудневими хмарами, крізь які ледь пробивалося світло вуличних ліхтарів.
У квартирі на чотирнадцятому поверсі панувала звична передноворічна метушня.
Пані Наталя, жінка зі втомленими, але лагідними очима, стояла біля плити вже п’яту годину поспіль.
Повітря було густим від пари та ароматів: варилася картопля на салати, у духовці доходила запечена підчеревина, а на пательні шкварчала засмажка.
— Мамо! Ти картоплю на салат уже почистила? — Іван влетів на кухню, на ходу розв’язуючи краватку. — Гості будуть за годину, а в нас ще кінь не валявся! Треба ж іще стіл розкласти, і стільці від сусідів принести!
Наталя не обернулася.
Вона повільно помішувала ложкою у великій каструлі, дивлячись на відображення вогників гірлянди у шибці вікна.
На столі лежав великий пакет із продуктами, які щойно привезла кур’єрська служба.
— Іване, а ти взагалі пам’ятаєш, яке сьогодні число? — тихо запитала вона, не припиняючи свого заняття.
— Тридцять перше, мамо! Новий рік на носі, а ти якісь загадки загадуєш! — Він енергійно відчинив дверцята холодильника. — Де ігристе? Я ж просив охолодити те, що Ліда любить, щоб вона не нервувала!
— У пакеті під столом. Сину, ти хоча б на мить зупинися. Послухай мене.
— Ой, мамо, потім, все потім! — він підхопив пляшки й рушив до вітальні, ледь не зачепивши плечем одвірок. — Лідо, ти стіл накрила?
Дружина Івана, Ліда, визирнула з коридору, тримаючи в руках розкішну червону сукню:
— Майже! Тільки прикраси на стіл розставлю. Наталю Миколаївно, ви мандарини помили? І той соус із журавлини до м’яса не забули приготувати?
Пані Наталя взяла зі столу помаранчевий плід, повільно зняла з нього шкірку й відчула різкий, терпкий аромат цитруса.
Шістдесят чотири.
Рівно шістдесят чотири рази її власне свято, її особиста дата, розчинялася в цьому загальному галасі, наче крапля води в морі.
— Мамо! — Іван знову з’явився на порозі, цього разу з телефоном у руці. — Ти чого застигла? Олів’є саме себе не наріже, давай швидше, бо друзі вже пишуть, що виїжджають!
— Знаєш, Іване, я сьогодні нічого різати не буду.
Син зупинився як укопаний. Він вперше за весь вечір справді сфокусував погляд на матері.
— Ти що, мамо? Голова болить? Може, тиск підскочив через цю спеку на кухні?
— Ні. Просто мені сьогодні виповнилося шістдесят чотири. Саме сьогодні. Тридцять першого грудня.
У кухні запала важка тиша.
Було чути лише, як ритмічно цокає старий годинник над дверима.
Ліда завмерла в коридорі, так і не застібнувши блискавку на сукні.
— Ой, Наталю Миколаївно. Вибачте. Зовсім вилетіло з голови. Ну ви ж розумієте: звіти на роботі, подарунки дітям, черги в магазинах. Весь цей новорічний переполох.
— Розумію. Шістдесят чотири роки поспіль я все це розумію.
— Ну, годі вам, мамо, чого ви щоки надули, наче дівчинка? — Він спробував розрадити її, але вона м’яко відсторонилася. — Завтра відзначимо ваш день народження! Спокійно, без натовпу, по-домашньому.
— Завтра? — Наталя сумно посміхнулася. — Іване, завтра перше січня. Ти будеш спати до вечора, потім ми доїдатимемо вчорашні страви, а потім ви поїдете до тещі на гостину. Я цей сценарій знаю напам’ять, слово в слово.
— Мамо, ви що, вирішили нам усім зіпсувати Новий рік через цю формальність?
Наталя повільно розв’язала вузол фартуха і повісила його на гачок біля мийки.
Це був жест, сповнений такої рішучості, якої Іван ніколи раніше не бачив у своєї тихої матері.
— Я нічого не псую. Просто я більше не збираюся бути кухаркою на чужому святі у свій власний день народження.
Іван розгублено подивився на дружину.
Ліда підійшла ближче, поправляючи волосся.
— Наталю Миколаївно, ну ми справді не мали на меті вас образити. Може, ми зараз замовимо якийсь торт із кондитерської? Знаєте, такий, з іменинним написом?
— Торт? — Наталя витягла з передпокою свою сумочку. — Лідо, люба, ти хоч раз за всі ці роки бачила, щоб мені дарували справжній торт саме тридцять першого грудня?
— Ну. — невістка зніяковіла. — Мабуть, ні. Зазвичай же солодке на Новий рік є.
— Отож. Натомість я кожного року печу три види випічки. Одну — для вас, одну — для гостей на завтра, і ще одну — про всяк випадок. Ви навіть не помічаєте, скільки праці я вкладаю в те, щоб ваші свята були ідеальними, поки моє власне просто зникає.
Іван нервово засміявся, намагаючись зняти напругу:
— Мамо, ну що ви таке кажете? Ми ж сім’я, ми вас любимо!
— Сім’я, — повторила Наталя. — Іване, а ти пам’ятаєш, скільки разів я просила хоча б раз відсвяткувати мої іменини окремо? Хоча б за тиждень до цього? Чи через тиждень після?
— Ну мамо, це ж нелогічно! Хто прийде на день народження, коли навколо ялинки, ігристе і всі готуються до головної ночі року?
— Значить, нелогічно, — Наталя кивнула. — А мені шістдесят чотири роки було «логічно» стояти біля плити, поки всі навколо бажали одне одному щастя в Новому році, зовсім забуваючи, що я стою поруч і в мене теж свято? Особисте свято людини, а не функціональної одиниці на кухні?
Ліда спробувала взяти ситуацію під контроль:
— Наталю Миколаївно, давайте ми хоч зараз щось придумаємо.
— Не треба. Я просто піду прогуляюся. Купіть собі готові страви в супермаркеті, зараз вони непогані.
— Ти що, серйозно?! — Іван підвищив голос. — Гості прийдуть за сорок хвилин! Ти хочеш мене виставити на посміховисько? Що я їм скажу? Що мати пішла гуляти в розпал готування?
Наталя спокійно одягла пальто і пов’язала теплий шарф:
— Ні, Іване. Я просто хочу, щоб хоча б раз у житті тридцять перше грудня було моїм днем. А не днем, коли я обслуговую чужі веселощі.
— Мамо, стій! — Іван заступив вихід. — Куди ти підеш? Надворі хуртовина, вітер з ніг збиває!
— Пройдуся. Подивлюся на святкове місто. Можливо, зазирну в кав’ярню біля дому, якщо вона ще відчинена.
— В кав’ярню?! Сама? У власний день народження? Це ж безглуздо!
— А що в цьому безглуздого? — Жінка спокійно застебнула останній гудзик. — Принаймні там мені офіціант посміхнеться і скаже «вітаю», коли принесе каву.
Ліда раптом схлипнула й швидко пішла до вітальні.
Іван розгублено подивився їй услід, а потім знову на матір:
— Ну от, тепер ще й Ліда в сльозах! Задоволена?
— Я задоволена? — Наталя зупинилася біля дверей. — Іване, я тридцять років пропрацювала бухгалтером у великій компанії. Знаєш, що мені дарували на роботі?
— Ну, квіти, напевно.
— Нічого. Бо тридцять першого грудня в офісі вже нікого немає. Усі розбігаються по домівках ще до обіду. — Вона відчинила двері. — А я завжди поверталася додому і починала готувати. Для тебе, для твого батька, для гостей. Для всіх, окрім себе.
— Мамо, припини це! — Він спробував взяти її за руку, але вона м’яко, але рішуче забрала її. — Ти зараз ведеш себе як вередлива дитина!
— Вередлива дитина? — Наталя подивилася синові прямо в очі. — А знаєш, скільки разів за все життя мені співали «Многая літа» саме як іменинниці, а не як частині новорічного привітання?
Він мовчав, розглядаючи візерунки на паркеті.
— П’ять разів, Іване. П’ять разів за шістдесят чотири роки. Коли я була зовсім маленькою. А потім почалося оце твоє: «Ой, давай об’єднаємо! Так же зручніше!» Зручніше для кого, сину? Хто саме отримував вигоду з того, що мій день просто викреслили з пам’яті?
— Мамо, ну.
Раптом із кімнати вибігла Ліда.
У руках вона тримала невеликий згорток, загорнутий у сріблястий папір.
— Наталю Миколаївно, почекайте! Ось. Це вам. Я хотіла завтра зранку віддати, сюрприз зробити, але бачу, що краще зараз.
Наталя взяла згорток.
Всередині була вишукана шовкова хустка — тепла, дорога і дуже красива.
— Лідо, це.
— Я ще в листопаді її замовила, — невістка витерла очі хустинкою. — Спеціально для вашого свята. Іван сказав, що подаруємо завтра, щоб не плутати з Новим роком, але я зараз зрозуміла. Ми завжди так робимо. Ми завжди ставимо вас у чергу після ялинки.
Іван стояв мовчки, його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Мамо, пробач мені, — нарешті прошепотів він. — Я справді. Боже, який же я егоїст.
У цей момент у двері наполегливо подзвонили.
Наталя здригнулася — вона була впевнена, що це вже перші друзі Івана.
Вона відчинила. На порозі стояла її сестра Світлана, яка жила у Львові, з величезним оберемком білих квітів.
— З днем народження, Наталко! — Світлана влетіла в коридор, заносячи запах морозної свіжості. — Ледве встигла! Потяг запізнився, на дорогах колапс, але я не могла пропустити твої шістдесят чотири!
— Світлано? Ти ж казала, що цього року святкуєш вдома з онуками. — Наталя була в шоці.
— Казала, щоб ти нічого не запідозрила! — Світлана поставила квіти у вазу й міцно обійняла сестру. — Хіба я могла дозволити, щоб ти знову весь цей день простояла біля каструль?
За нею до квартири зайшла давня подруга Наталі, пані Олена, а потім — сусідка, з якою вони ділилися рецептами ще з молодості.
— Що тут відбувається? — прошепотіла Наталя, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.
Світлана розсміялася:
— Ти думала, ми забули? Наталко, я Івану три тижні мізки виносила через месенджери!
Іван раптом зніяковів ще більше:
— Тітка Світлана все організувала. Я справді хотів зробити тобі справжній подарунок цього року. Ми домовилися, що всі наші друзі приїдуть пізніше, а спочатку — тільки твої люди. Лише твоє свято.
— Але ти ж кричав про салати.
— Я нерозумний, мамо. — Він опустив голову. — Я вирішив, що якщо буду поводитися як зазвичай, то сюрприз буде несподіванішим. Хотів «підіграти» звичній ситуації, а в результаті просто довів тебе до відчаю своєю грубістю. Я так нервував, щоб ніхто не проговорився, що сам перетворився на монстра.
Ліда кивнула:
— Ми готувалися дуже ретельно! Вечерю замовила Світлана з ресторану, вона вже в дорозі, тому вам справді не треба було нічого готувати!
— А я думала. — Наталі перехопило дихання. — Господи, я ж вам такого наговорила.
— Ти сказала те, що ми заслужили почути, Наталко, — Світлана обняла її за плечі. — Я Івана по телефону так висварила, що він два дні заїкався. Кажу: якщо мати шістдесят чотири роки терпіла, зробіть хоч раз усе по-людськи! Без оцього «суміщення» свят!
Близько восьмої вечора всі сіли за великий стіл.
На ньому не було тих страв, які Наталя збиралася готувати сама.
Натомість ресторанна доставка привезла вишукані закуски, а Світлана дістала фірмовий львівський сирник.
Світлана запалила свічки на святковому пирозі.
Вони яскраво палахкотіли, відбиваючись у очах Наталі.
— Загадуй бажання, сестричко!
Наталя заплющила очі.
Вона не хотіла нічого матеріального.
Вона просто загадала, щоб це відчуття важливості власного життя ніколи не зникало.
Вона задула свічки, і кімнату заповнив тонкий запах свята.
— Ну що, справдилося? — Олена підморгнула. — Тоді перший тост — тільки за іменинницю!
— За маму! — Іван підняв свій келих. — За жінку, яку я ледь не втратив через свої нерозумні вчинки. Мамо, пробач мені ще раз. Я обіцяю, що тепер тридцять перше грудня — це день Наталі Миколаївни. А Новий рік ну, він зачекає до півночі.
Всі засміялися, і атмосфера в квартирі нарешті стала легкою.
Наталя відчула, як багаторічний вузол у її душі нарешті розв’язався.
— За Наталку! — Світлана цокнулася келихом. — Яка стільки років була берегинею для всіх, що нарешті дозволила нам побути берегинями для неї!
Ліда розливала чай:
— Наталю Миколаївно, а давайте тепер щороку так? Тридцятого ми святкуємо ваш день по-особливому, а тридцять першого вже разом готуємося до півночі?
Наталя подивилася на сина. Він винувато посміхався, і в його очах була справжня теплота:
— Мамо, я клянусь. Жодного «об’єднання» свят більше ніколи. Твій день — це свята справа.
— І готувати ми тебе більше не змусимо силоміць! — додала Світлана. — Будемо замовляти або самі щось вигадаємо.
Наталя розсміялася:
— Ну, це ви вже занадто! Мої фірмові крученики ніхто не замінить!
— Приготуєш, — Світлана махнула рукою. — Але тільки тоді, коли захочеш сама. І не в свій день народження!
Годинник пробив північ, але в цій квартирі вперше за багато років Новий рік не був головним героєм.
Він прийшов тихо, на фоні, коли найважливіші слова вже були сказані.
Світлана заспівала улюблену пісню Наталі, і всі підхопили.
Голоси звучали гармонійно, створюючи те затишне середовище, якого пані Наталя так прагнула всі ці роки.
Іван нахилився до матері:
— Мам, ти плачеш? Знову я щось не те сказав?
— Ні, синку. Це від щастя. Від того, що я нарешті почута.
Він поцілував її в руку:
— З днем народження, матусю. З твоїм справжнім, великим днем.
Наталя тримала його за руку й відчувала спокій.
Вперше за шістдесят чотири роки тридцять перше грудня було для неї не днем кухонного господарства, а днем любові та поваги.
Вона дивилася на своїх близьких і розуміла: іноді потрібно зняти фартух і просто піти, щоб світ навколо нарешті розгледів у тобі не просто маму чи бабусю, а живу, цінну і прекрасну людину.
Новий рік почався.
Але для Наталі Миколаївни це був не просто новий календарний лист, а початок життя, де її ім’я було написане на першому місці.
Але чи мала так поводитися мама? Невже весь світ дітей має обертатися навколо її дня народження? Чи не егоїстично це?
Чи таки мама має бути на першому місці в її день, адже вона так багато готова віддати для своїх рідних, і хоче особливого тепла лише для себе у свято своє?
Фото ілюстративне.
