Моя донька продала десять років мого життя за блискучу металеву бляшанку, яку її хлопець тепер ніжно називає «своєю ластівкою», а я називаю своєю найбільшою помилкою.

Коли я стояла посеред порожньої кімнати своєї квартири, де замість обіцяної іспанської плитки з-під ніг виривався пил десятилітньої давності, я зрозуміла: любов не купується пакунками з Італії, вона ними тільки закопується глибше в землю.

Все почалося не сьогодні і навіть не три роки тому, коли я нарешті виплатила останній внесок за цю «сталінку». Моя історія — це класика нашого життя: чоловік, який розчинився в тумані, як тільки доньці виповнилося п’ять, і я, молода та дурна, що притягла свою дитину назад у батьківську хату в селі. Там мене чекали не обійми, а щоденна «пилка». Моя мати, жінка загартована важкою працею і власним нещасливим шлюбом, не пропускала жодної нагоди, щоб нагадати мені про мою поразку. Кожен мій крок супроводжувався її коментарями про те, що я обрала ледаря, що я нездара і що дитина тепер буде рости «безбатченком».

Я терпіла. Терпіла рік, другий, третій. Працювала на трьох роботах, бігала між городом, поштою та підробітками в місцевій крамниці. А Наталя росла. Вона з дитинства навчилася користуватися цим напруженням у хаті. Коли бабуся сварила мене, Наталя підходила і тихим голосом просила нову ляльку чи гарну сукню. І я купувала. Купувала, щоб компенсувати їй відсутність батька, щоб закрити вуха від криків матері, щоб хоч на хвилину побачити її посмішку, яка здавалася мені прощенням за наше злиденне життя.

А потім прийшло усвідомлення: якщо я не поїду, ми згниємо в цьому селі. Я бачила, як мої ровесниці перетворюються на тіней самих себе, і не хотіла такої долі для Наталі. Італія здавалася мені не просто шансом на заробіток, а порталом у інший світ.

Пам’ятаю свій перший день там. Спека, від якої плавиться асфальт, і я, яка не знає жодного слова, крім «бонжорно», стою перед дверима квартири, де мені доведеться доглядати за прикутою до ліжка жінкою. Перші три роки я не жила — я існувала. Кожен зароблений цент я відкладала. Собі не купувала навіть зайвого яблука. Все — додому. Наталі.

Донька швидко звикла до пакунків. Спочатку це були цукерки та іграшки, потім — брендовий одяг, дорогі кросівки, смартфони останніх моделей. Кожного разу, коли ми розмовляли через екран телефону, вона починала з того, чого їй не вистачає. А потім додавала ту саму фразу, яка розривала мене на шматки: «Ти ж поїхала, ти мене покинула. Інші мами вдома, а я сама з бабусею». Це було її головною зброєю. Вона маніпулювала моєю провиною так віртуозно, що я була готова віддати останню сорочку, аби вона тільки не відчувала себе «кинутою».

Коли вона закінчила університет (який я теж оплатила до останньої копійки), я вирішила: досить орендованих кутків. Потрібен фундамент. Я знайшла квартиру. Це була гарна, стара хата з високими стелями. Вона потребувала капітального ремонту, але я бачила в ній майбутнє Наталі. Я думала: ось, тепер у неї буде свій дім, вона вийде заміж, народить дітей, і я зможу нарешті повернутися і спокійно жити поруч.

Рік тому я переказала їй велику суму. Це були гроші, які я збирала п’ять років. Я відмовляла собі у вихідних, я працювала по святкових днях, коли інші відпочивали, я підіймала важких пацієнтів, від чого тепер моя спина нагадує стару покручену вербу. Ці гроші мали перетворити обшарпану «сталінку» на сучасне житло.

Наталя надсилала мені фотографії. То стіс плитки в коридорі, то рулон шпалер, то якісь баночки з фарбою. «Мамо, тут усе так дорого, майстри беруть шалені гроші, але ми робимо на віки», — писала вона. Я раділа. Я вірила кожному її слову.

І ось — повернення. Я не попереджала про точний день, хотіла зробити сюрприз. Піднялася по сходах, серце билося десь у горлі. Відчиняю двері… і завмираю.

У носі крутить від старого запаху пилу та вогкості. Стіни, які мали бути поклеєні дорогими шпалерами, стоять обшарпані. На стелі — знайомі плями від старих протікань. Підлога скрипить під кожним моїм кроком. Нічого не змінилося. Абсолютно нічого. Лише посеред вітальні стоїть старий диван, на якому лежать речі Вадима.

Вадим. Хлопець, з яким Наталя зустрічається вже два роки. Вона розповідала про нього як про «перспективного менеджера», який от-от відкриє свою справу. Я бачила його лише на фото — усміхнений хлопець з модним годинником.

Я сіла на ту єдину табуретку, що залишилася на кухні, і просто дивилася у вікно. Мені не хотілося плакати, мені хотілося, щоб це був сон. Але за годину під вікном почувся звук двигуна — такий специфічний, дорогий звук. Я визирнула. До під’їзду підкотило біле блискуче авто. Таке, що в нашому місті зазвичай купують бізнесмени або ті, хто дуже хоче ними здаватися.

З машини вийшов Вадим у новеньких кросівках і Наталя. Вона була вдягнена в те, що я прислала їй останньою посилкою. Вони сміялися, щось обговорювали, і Вадим ніжно погладив кермо перед тим, як зачинити дверцята.

Коли вони зайшли в квартиру, Наталя спочатку зблідла. — Мамо? Ти чому не попередила? — Хотіла на ремонт подивитися, — сказала я, і мій голос здався мені чужим, сухим, наче старий пергамент. — Де плитка, Наталю? Де труби? Де все те, про що ти писала?

Вона опустила очі лише на секунду, а потім випросталася. В її погляді я побачила ту саму дитячу впертість, якою вона завжди мене ламала. — Мамо, ти не розумієш. Вадиму по роботі дуже потрібна була машина. Без неї він не міг рухатися далі. Це ж інвестиція! Ми вирішили, що ремонт почекає, ми ж молоді, можемо і так пожити. Зате тепер ми мобільні.

— Ми? — перепитала я. — А на кого оформлена машина?

У розмову втрутився Вадим. Він розплився в тій самій посмішці з фотографій, але в очах була холодна розсудливість. — На мене, Маріє Степанівно. Так було простіше з документами та страховкою. Але ви не хвилюйтеся, це наша спільна машина. Я ж тепер вас і на ринок відвезу, і на вокзал. Ми ж одна сім’я.

Одна сім’я. Ці слова вдарили мене сильніше за будь-яку образу. Людина, яку я бачу вдруге в житті, розповідає мені про сім’ю, стоячи на моїх грошах, загорнутих у чотири колеса.

— Це були гроші на житло для моєї доньки, — сказала я, звертаючись до Наталі. — Не на твої забаганки, Вадиме. Наталю, як ти могла? Я десять років не бачила сонця, щоб ти купила йому іграшку?

— Це не іграшка! — вигукнула Наталя, і в її голосі з’явилися істеричні нотки. — Ти знову за своє! Знову ти нас за копійку гризеш! Тобі шкода для свого майбутнього зятя? Ти хочеш, щоб він на тролейбусі їздив, як невдаха? Ти завжди була такою — тобі гроші важливіші за моє щастя!

Вона почала кричати про те, як я її «кинула», як вона страждала без мене, як ці гроші — це лише мала частина того, що я їй «винна» за її зіпсоване дитинство. Я слухала її і вперше бачила не свою маленьку донечку, а дорослу, жорстоку жінку, яка навчилася професійно висмоктувати життя з інших.

Вадим стояв поруч і нібито намагався її заспокоїти, але я бачила, як він задоволено поглядав на ключі від машини, що лежали на старому столі. Він виграв. Він отримав усе, не вклавши нічого.

Вечір минув у важкій мовчанці. Вони поїхали «у справах», а я залишилася в розбитій квартирі. Я дивилася на свої руки — шкіра на них стала грубою, з темними плямами, нігті ніколи не були ідеальними, бо робота «баданте» — це не про манікюр. Це про бруд, про старість, про чужий біль. А в цей час мої гроші возили чужого хлопця по місту.

Я почала рахувати. Якщо вони розійдуться завтра — а вони розійдуться, я це відчуваю шкірою, бо Вадим такий самий, як батько Наталі — він просто сяде в машину і поїде. І жоден суд не допоможе, бо машина оформлена на нього. А Наталя залишиться тут, у цих обдертих стінах. І знову дзвонитиме мені в Італію: «Мамо, допоможи, мамо, ми все втратили».

Найстрашніше було те, що я зрозуміла свою провину. Не ту, про яку вона кричала, а справжню. Я виховала людину, яка не знає ціни праці. Я сама створила цього монстра, який тепер пожирає мій спокій. Я так хотіла, щоб вона не знала моїх труднощів, що позбавила її совісті.

Наступного ранку я зібрала речі. Наталя ще спала, а Вадим уже крутився біля своєї «ластівки» надворі, витираючи пил з капота. Я вийшла з під’їзду, і він мені весело махнув рукою: — Кудись підвезти, Маріє Степанівно?

— Ні, Вадиме. Я сама дійду.

Я пішла до центру, сіла в парку на лавку. Навколо ходили люди, життя кипіло. Хтось поспішав на роботу, хтось гуляв з дітьми. А я думала про свій квиток назад. У мене була бронь на автобус через три дні. Там, в Італії, мене чекала ще одна старенька синьйора, ще одна кімната, ще один цикл безкінечного терпіння.

Але в голові раптом щось клацнуло. А що, як я не поїду? Що, як я зупинюся саме зараз?

Грошей на ремонт у мене більше не було. Все, що залишилося — невелика заначка на зворотний шлях. Я дістала телефон і видалила номер перевізника.

Наталя зателефонувала через годину. — Ти де? Ми хотіли поїхати за місто, на шашлики, на новій машині. — Я не поїду, Наталю. І ти більше не отримаєш від мене ні цента. — Що? Ти знову починаєш? Мамо, не бери на понт, ти ж знаєш, що без твоїх грошей ми не витягнемо ремонт. — А ви і так його не робите, — спокійно відповіла я. — Продавайте машину. Повертайте гроші на місце. — Це неможливо! — вискнула вона. — Вадим сказав, що машина вже впала в ціні, як тільки виїхала з салону. Ми втратимо багато грошей! — Тоді живіть у тому, що є. А я йду на роботу тут.

Я влаштувалася в місцеву лікарню санітаркою. Зарплата — копійки порівняно з італійською, але мені вистачало на хліб і на те, щоб зняти маленьку кімнатку в іншому районі. Я не дала Наталі своєї адреси.

Перший місяць вона дзвонила щодня. Спочатку були прокльони, потім — сльози, потім — маніпуляції провиною. Вадим навіть намагався мене знайти, приїжджав до моєї матері в село. Але мати, яка хоч і була гостра на язик, раптом стала на мій бік. — Досить з неї жили тягнути, — сказала вона внучці. — Хочеш машину — йди працюй.

Минуло пів року. Вадим таки пішов. Він поїхав на тій самій білій машині, залишивши Наталю з боргами за комуналку в порожній квартирі. Вона прийшла до мене на роботу — замурзана, без дорогого манікюру, з очима, повними справжніх, а не театральних сліз.

— Мамо, він усе забрав. Він сказав, що я йому більше не цікава, бо в мене немає грошей. Що мені робити?

Я дивилася на неї і не відчувала жалю. Була лише якась дивна, тиха втома. — Те, що робила я все життя, Наталю. Іди працюй. Квартира у тебе є, дах над головою є. Потихеньку, по одній кімнаті, зробиш той ремонт сама. Або не зробиш. Це вже твоє життя.

Я не повернулася в ту квартиру. Я залишилася у своїй орендованій кімнаті, де було лише ліжко, стіл і мої фіалки на підвіконні. Вперше за багато років мені не треба було нікому нічого переказувати. Вперше я купувала собі фрукти не тому, що вони дешеві, а тому, що вони смачні.

Наталя зараз працює в супермаркеті. Вона все ще ображена, вона все ще вважає, що я «жорстока мати», але вона почала сама платити за світло і воду.

А я іноді дивлюся на свої старі фотографії з Італії. На них я завжди втомлена, зі стиснутими губами. Тепер я інша. Моя спина все ще болить, але на душі стало легко. Бо я нарешті зрозуміла: справжня любов до дитини — це не давати їй усе, що вона просить, а вчасно зупинити свою руку, навіть якщо серце від цього не на місці.

Машина Вадима, мабуть, уже десь іржавіє або возить нову «інвесторку». А моє життя тільки починається. Без пакунків, без провини і без ілюзій. Тільки я, мій спокій і право на власну втому, яку мені більше не треба виправдовувати перед кимось іншим.

Я більше ніколи не буду працювати на чужі забаганки. Я маю лише одне життя, і воно надто дороге, щоб міняти його на залізо, навіть якщо це залізо блищить так само яскраво, як очі моєї доньки, коли вона бачить чергову дорогу іграшку.

Хотіла б я знати це раніше? Можливо. Але тоді б я не була тією жінкою, якою є сьогодні. Жінкою, яка нарешті вдома. Не в квартирі з іспанською плиткою, а в злагоді з собою.

А Наталя… Вона ще молода. Може, колись вона зрозуміє, що стіни — це просто цегла, а машина — просто транспорт. А мама — це не банкомат, а людина, у якої теж колись були мрії, що не встигли здійснитися через її вічне «треба дитині».

Тепер моє «треба» належить мені. І це найкращий ремонт, який я коли-небудь робила у своєму житті.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.