Я не можу точно сказати, коли саме це сталося, але після того, як чоловіка не стало, я почала помічати, як змінюється моє відношення щодо вихідних та свят.
Здавалося, що раніше я любила суботи та неділі, любила вихідні дні, які могла провести в колі близьких мені людей — це був час для сім’ї, для спільних прогулянок, для домашніх обідів, коли ми всі разом могли просто бути разом.
Свята мені завжди також приносили радість — зустрічі, подарунки, посиденьки щирі за столом. Я завжди багато готувала різних смачних страв, адже добре знаю хто що з моїх рідних любить. І, хоча я дуже втомлювалася у ці дні, але це мені приносило радість і приємні емоції. Я була втомлена, але щаслива.
Але тепер все це стало зовсім іншим. Тепер ці дні, замість того щоб приносити мені радість, здаються важкими й сумними.
– Мамо, ти чого така сумна щоразу, коли я до тебе приходжу? – спитала дочка, коли приїхала до мене якось у вихідний день.
Вона помітила, як я сиджу, розглядаючи старі фотографії на столі, де ми разом святкували Різдво чи Новий рік. Я не відповіла їй одразу, бо важко було підібрати слова, мені важко було пояснити, що в мене на душі, щоб вона мене дійсно зрозуміла.
– Так, просто, – я зітхнула, адже це все, що я могла сказати їй у відповідь. – Не знаю, як це пояснити. Ніби все так, як має бути, але чогось не вистачає.
Дочка сиділа поруч, і я відчувала, як її погляд на мені змінюється. Вона звикла, що мама завжди сильна і незалежна, і, можливо, це стало для неї великою несподіванкою, адже я вперше їй поскаржилася на щось.
Я чудово розумію, що це не зовсім те, чого вона очікує від мене, але мені важко вже тримати все це в душі, просто дуже хотілося, в цей момент, з кимось поговорити і відкрити душу.
– Все змінилося в нашій родині після того, як твій батько пішов. Щось змінилося в мені і в вас, мої діти, – сказала я її голосом сумним.
Після того, як Івана не стало, діти ще якось горнулися до мене. Спочатку дочки приїжджали, підтримували мене, приділяли більше уваги, намагалися створити ілюзію того, що я не одна, що все ще нормально.
Я бачила, як вони стараються, і мені було приємно, що у важкі моменти вони поряд зі мною. Але з часом все почало змінюватися і не в кращу сторону, на жаль.
Доньки стали зайняті своїми справами, своїми сім’ями, і поїздки до мене стали рідшими. Я намагалася не ображатися на них, але все одно на душі було дуже важко.
Одного разу я запитала старшу дочку:
– Чому ти більше не приїжджаєш так часто до мене, як приїжджала колись?
Вона подивилася на мене здивовано і я побачила в її очах невелике розгублення.
– Мамо, ти ж самостійна, доросла людина, у тебе все гаразд. Ти не потребуєш, щоб я постійно була поруч. У тебе своє життя, а в мене – своє, – відповіла вона.
Я подумала, що це, мабуть, справедливо. Я ж сама завжди була такою – сильною, незалежною, не дозволяла їм відчувати, що я можу потребувати їхньої допомоги. Тоді вони були ще маленькими, я їх виховувала так – завжди все краще їм, мовляв, ви мої дорогенькі, а мені нічого не потрібно, у мене й так все є.
– Так, ти права, напевно. Я не маю права вимагати, щоб ви були тут постійно біля мене, – сказала я тоді, намагаючись приховати свою образу. Але це було важко. Сумно.
З часом стало ще важче. Вихідні і святкові дні для мене перетворилися на справжнє випробування. Тепер я не могла чітко розрізняти, коли це просто вихідний, а коли свято. Вони всі здавалися однаковими – порожніми і безбарвними.
Поруч мене люди чекали вихідних днів, щоб побути з рідними, раділи, коли приходили свята, готували різні смачні страви, купували одне одному подарунки, а мене це лише засмучувало. Нелегко мені зізнатися в тому, що мене, дійсно, засмучувало щастя інших людей.
Замість того щоб чекати свята, я намагалася просто пережити їх, хотіла, щоб вони швидше минули, бо всі ці дні нагадували мені, що чоловіка більше немає і мені немає з ким проводити цей час. І того тепла, і того відчуття родини, що було колись, теж уже не було.
Одного разу, коли я сиділа на кухні і готувала обід, дочка, яка приїхала на вихідні, запитала:
– Мамо, ти чого так на мене ображена?
Я здивувалася.
– Я? Ображена? – мовила я. – Ні, звісно. Але просто, – я знову не знала, як це сказати, адже мені здавалося, що вони зовсім не розуміють мене.
Вона здогадалася, бо відразу додала:
– Можливо, тобі важко. Але ти ж завжди казала, що ми повинні бути самостійними. Я намагаюся бути з тобою, коли можу, але ти ж не хочеш, щоб я весь час була поруч, адже у мене своя є сім’я. Я розумію, мамо.
Я слухала її і відчувала, як важко мені від цих слів. Хоча розуміла в душі, що вона права.
Я виховувала своїх доньок самостійними, не привчала до того, щоб залежати від мене. Я була сильною, бо думала, що так буде краще для всіх. Я ж не хотіла, щоб мої діти переживали за мене, щоб вони носили на собі мої проблеми. Тому я завжди була самодостатньою.
Але зараз мені здається, що я просто забула дати їм шанс допомогти. Я ніколи не показувала, що мені важко, бо не хотіла, щоб вони відчували себе винними чи обтяженими. Але тепер я розумію, що це була моя помилка. Я не дозволила їм бути зо мною, коли це було потрібно.
– Я не ображаюсь на тебе, доню. Просто важко зараз дуже мені, – відповіла я, намагаючись не показати своєї слабкості. – Все змінилося, і я не знаю, як з цим жити.
Вона не сказала нічого більше, просто обняла мене, і я відчула, що Олеся дійсно мене розуміла.
Донька ж теж має свої проблеми, свою родину. І я це розумію. Але інколи хочеться, щоб діти були трохи ближче, щоб вони розуміли, що для мене важливий не лише їхній успіх і щастя, а й те, щоб я не залишалася в самоті.
Я довго думала над тим, чому мені так сумно і боляче. Чи не є це результатом того, що я виростила їх такими незалежними, що тепер вони не потребують мене так, як раніше?
Але з іншого боку, я знаю, що так повинно бути. Вони повинні жити своїм життям. Я не можу тримати їх біля себе постійно.
Може, це просто етап мого життя, через який я маю пройти. І все ж таки, сумно. Я не можу сказати, що це правильно чи неправильно, але це – моє життя зараз.
Може, це природно, що все змінюється, але мені все одно важко з цими змінами.
А на початку грудня я набрала своїх доньок і попросила заздалегідь нічого не планувати на Різдво, просила, щоб вони цей день провели зі мною, я їх запросила для себе і сказала, що приготую святкову вечерю, хочу, щоб ми провели цей вечір, як колись, адже й так зараз зрідка бачимося.
Доньки подякували, але кожна сказала, що не зможе прийти, бо у них вже є давно свої плани, обіцяли до мене прийти після Різдва.
Зараз усі тільки й говорять про різдвяний вечір, очікують рідних людей, готуються, а мені воно вже й не миле. Я взагалі нічого готувати не хочу для себе однієї і не буду.
Вони обіцяють, що наступного Різдва до мене приїдуть, але я вважаю, що наступного Різдва може й не бути. Батьки не молодіють, якщо кличуть дітей і просять приїхати, можливо вони щось відчувають.
Чи це так у всіх людей? Чи я просто така? Мабуть, це частина дорослішання – і для дітей, і для мене. І, хоч як важко від цього, треба звикати. Чи інші діти до батьків спішать на свята? Можливо це я така мати, що так виховала своїх дітей?
Фото ілюстративне.
