За вікном електрички миготіли пагорби Тоскани, але Ганна їх не бачила. Перед очима, наче заїжджена кіноплівка, прокручувалися події останнього місяця в Україні. Вона дивилася на свої руки — натруджені, з вузлуватими суглобами та сухою шкірою, яка ніяк не могла звикнути до антисептиків. Ці руки десять років мили італійську підлогу, доглядали чужих людей, готували пасту, яку вона сама терпіти не могла, і щомісяця акуратно рахували купюри, щоб відправити їх туди, де, як вона вірила, на неї чекав «дім».

Все почалося десять років тому. Ганні було п’ятдесят — вік, коли в Україні на жінку часто дивляться як на відпрацьований ресурс. Роботу в їхньому невеликому містечку знайти було неможливо, а напівзруйнований будинок, що залишився від батьків, вимагав негайного порятунку. Дах протікав, пічне опалення ледь жевріло, а стіни вкривалися пліснявою.

Але найголовніше — була донька Олена. Ганна виховувала її сама. Вона хотіла для неї долі “панночки”: щоб не знала злиднів, щоб мала найкращу освіту, щоб весілля було гучним, а хата — як картинка в журналі.

— Поїду, Оленко, — казала вона тоді, збираючи стару валізу. — Кілька років потерпимо, зате зробимо ремонт, на ноги тебе поставлю.

«Кілька років» непомітно перетворилися на десятиліття. Ганна стала «заробітчанкою». Вона навчилася економити на всьому: купувала продукти за знижками, роками носила одну й ту саму куртку, відмовляла собі в зайвій філіжанці кави. Кожна зекономлена двадцятка євро летіла додому.

Результати були приголомшливі. За ці роки старий батьківський дім перетворився на двоповерховий особняк. Ганна наймала найкращих майстрів. З Італії вона передавала все: від дизайнерської плитки для ванної до вишуканих гардин і кухонної техніки. Вона знала назву кожного гвинтика в тій хаті, хоча бачила все лише на екрані телефона.

— Мамо, ти тільки подивися, яка кухня! — щебетала Олена у відеодзвінках. — Ти приїдеш — і будеш тут справжньою королевою. Це ж твій дім!

Ганна посміхалася у відповідь, втомлено притуляючись до стіни в чужій кімнатці в Римі, і вірила. Вона вибудувала в голові ідеальну картинку старіння: вона повертається, пече пироги на тій самій кухні, бавить онуків, а зять і донька з повагою запрошують її до столу.

Два роки тому Олена вийшла заміж за Максима. Ганна, звісно, повністю оплатила весілля. Максим прийшов у дім Ганни, маючи лише стару іномарку та кілька сумок із речами. Ганна не нарікала. “Головне, щоб дитина була щаслива”, — думала вона і продовжувала слати майже всю зарплату молодим. На меблі, на відпочинок, на “просто так, щоб ви не бідували”.

Цьогорічне Різдво мало стати особливим. Ганна вирішила, що це — генеральна репетиція її повернення. Вона накупила подарунків: Максиму — дорогий годинник, Олені — золоті прикраси, до хати — розкішну італійську скатертину.

Вона в’їхала в рідне місто на таксі. Серце калатало. Ось він — її замок. Гарний, сучасний, обгороджений кованим парканом. Але щойно вона переступила поріг, щось пішло не так.

Олена зустріла її стримано. Обійми були швидкими, наче формальними. — Ой, мамо, ти так багато всього привезла, куди ми це ставити будемо? У нас же все підібрано за стилем, — це була перша фраза, яка вколола Ганну.

Вона списала все на втому доньки. Але справжній удар стався наступного ранку.

З дороги Ганна відчувала себе розбитою. Вона пішла в ту саму ідеальну ванну, яку сама ж колись планувала до сантиметра. Насолоджуючись гарячою водою, вона відчувала полегшення. Вийшовши, Ганна відкрила вбудовану шафу, взяла пухнастий синій рушник і почала витирати волосся.

Раптом двері прочинилися, і в проміжку з’явилося обличчя Олени. Її очі розширилися від обурення.

— Мамо! Ну що ти робиш? — голос доньки був різким і неприємним. — Що, доню? — Ганна застигла. — Це ж рушник Максима! Це його персональний набір, йому батьки подарували на іменини. Ти чому не спитала? Ти що, не бачиш, що він там висить окремо?

Ганна відчула, як краплі води на її спині миттєво стали холодними. — Оленко, я… я просто взяла перший ліпший. Я не думала, що це проблема. — В тому-то й справа, що ти не думаєш! Ти тут не одна живеш. Треба поважати чужі межі та речі. Це вже наш дім, у нас тут свої правила.

Ганна мовчки простягнула мокрий рушник доньці. Вона стояла в халаті посеред ванної кімнати, за яку заплатила тисячі євро, і почувалася злочинницею, яку впіймали на крадіжці. У власній хаті, де кожна цеглина була оплачена її здоров’ям, вона мала питати дозволу витертися рушником.

Наступні два тижні стали для Ганни справжнім пеклом. Вона раптом помітила, що стала “елементом, який заважає”.

Коли вона намагалася приготувати обід за своїм рецептом, Максим кривився: “Ми таку засмажку не їмо, Олено, перероби”. Коли вона хотіла ввечері посидіти у вітальні перед телевізором, донька заходила і казала: “Мамо, ми хотіли фільм подивитися вдвох, може, ти підеш до себе? Ти ж з дороги, тобі треба відпочивати”.

“До себе” — це була невеличка кімнатка на першому поверсі, яку Олена називала “гостьовою”. Там було холодно, бо економили на опаленні, і там не було навіть її старих фотографій — Олена сказала, що вони “псують інтер’єр”.

Одного вечора Ганна випадково почула розмову на кухні. — Довго вона ще буде? — питав Максим пошепки. — Мені незручно, я не можу в одних трусах до холодильника вийти. — Та ще тиждень, потерпи, — відповідала Олена. — Вона ж гроші привезла, треба до літа на терасу назбирати. Ти ж хочеш нову плитку на подвір’я?

Ганна сиділа в темряві своєї кімнати, і сльози самі котилися по щоках. Вона не була матір’ю. Вона була функцією. Вона була безвідсотковим кредитом, який іноді приїжджає в гості й створює незручності своєю присутні присутністю.

Вона поїхала раніше. Сказала, що “синьйора зателефонувала, треба терміново вийти на роботу”. Олена навіть не надто вмовляла залишитися. Навпаки — почала список того, що треба передати наступною посилкою.

— Мамо, там у центрі відкрився магазин з італійською сантехнікою, але ціни — космос. Може, ти там подивишся змішувачі на кухню? Максим хоче професійний, з гнучким шлангом.

Ганна подивилася на доньку. У ту хвилину вона вперше за десять років побачила не свою “маленьку Оленку”, а дорослу, ситу і егоїстичну жінку, яка звикла споживати її життя.

— Я подивлюся, Олено. Я на все подивлюся, — тихо відповіла Ганна.

Вона виїхала з дому з легким багажем, але з важким серцем. Уже в дорозі до кордону вона прийняла рішення, яке ще місяць тому здавалося б їй зрадою.

Повернувшись до Італії, Ганна не пішла купувати змішувач. Вона пішла в банк.

Тепер вона знову працює. Але щось змінилося в її погляді. Вона більше не купує найдешевші макарони. Вона купила собі гарні парфуми й зручні кросівки — вперше за десятиліття.

Олена дзвонить часто. — Мамо, ти чого гроші не скинула в понеділок? Ми вже з майстрами домовилися за плитку. Мамо, ти чуєш?

— Чую, Олено, — спокійно відповідає Ганна. — Але грошей не буде. — Як не буде? Щось сталося? Тебе звільнили? — Ні, я працюю. Але я вирішила, що мені теж треба десь жити.

Голос Олени на тому кінці стає істеричним. — Ти про що? У тебе є дім! Ми ж тебе чекаємо! Максим каже, що ми можемо навіть другий поверх звільнити для тебе пізніше…

— Ні, Оленко. У мене немає дому. У мене є інвестиційний проект, у якому мені не дозволяють взяти рушник. Тому тепер я буду збирати на власну квартиру. Маленьку, однокімнатну, десь на іншому кінці міста. Щоб коли я захочу попити чаю з “не тієї чашки”, мені ніхто не робив зауважень.

— Ти егоїстка! — крикнула Олена і кинула слухавку.

Ганна поклала телефон на стіл. Їй було боляче? Так. Але разом із болем прийшло дивне відчуття свободи.

Їй шістдесят. У неї болить спина від років праці, ноги набрякають до вечора, а нічні зміни даються все важче. Але тепер вона працює на себе. Вона рахує кожен євро не для того, щоб зять Максим мав плитку на терасі, а для того, щоб у неї був свій куток, де вона буде господаркою.

Чи вона погана мати? Ганна часто думає про це вечорами. Вона дала доньці все: освіту, весілля, розкішний дім. Вона виконала свій борг і навіть перевиконала його. Тепер настав час повернути борг самій собі.

Вона знає, що донька ще довго буде ображатися. Вона знає, що її будуть звинувачувати в “жорстокості”. Але Ганна також знає: любов, яка тримається лише на грошових переказах — це не любов. Це контракт. І вона щойно розірвала його в односторонньому порядку.

Тепер, коли вона заходить у душ у своїй скромній кімнатці, яку орендує в Італії, вона бере свій рушник. Він не такий пухнастий, як той синій у її особняку, але він пахне свободою. І це — найдорожчий аромат у її житті.

Історія Ганни — це нагадування всім, хто віддає себе без залишку. Любити дітей — це природно. Допомагати їм — благородно. Але забувати про власну гідність і безпечну старість — це помилка, за яку доводиться платити самотністю у власному домі.

Ганна знайшла в собі сили змінити сюжет. Вона зрозуміла, що бути “королевою на кухні” можна лише тоді, коли ця кухня належить тобі не лише за паперами, а й за правом поваги.

Попереду в неї ще кілька років важкої праці в Італії. Але тепер вона має мету. І ця мета — не золоті крани для доньки, а власний ключ від власних дверей, за якими ніхто і ніколи не скаже їй: «Це не твій рушник».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.