В той день за вікном цілий день йшов рясний дощ, пів дня Валентина Петрівна дивилася на краплинки, які поспіхом стікали по скельці.
Скло все було встелене краплинками та потічками, важко було розгледіти щось за вікном, ще й з її недобрим зором, але старенька пильно вдивлялася, адже робити більше не мала чого.
А потім Валентина дивилася, як двірничка прибирала подвір’я, відпочиваючи періодично на лавці.
Через дощ на вулиці було мало людей і дивитися того дня у вікно було не так цікаво.
– Мамо, ти б підвелася хоч трішки, допомогла мені щось зробити, або хоча б картоплю почистила, я все одна роблю, кручуся з ранку до вечора, прибираю, їсти усім готую а ти тут сидиш весь день і не поворухнешся, лише йдеш, коли до столу тебе кличуть.
Валентина Петрівна ледве підвелася, важко те давалося, попрямувала на кухню.
Повз неї пробігла маленька онучка, голосно крикнула, щоб бабуся відійшла в сторону і не заважала їй.
Валентина постояла в стороні, а потім рушила на кухню.
По дорозі зять її зупинив, запитав, що цікавого за пів дня вона побачила у вікні і голосно засміявся. Бабуся вдала вигляд, що посміхнулася, але на душі був лише смуток.
Сіла чистити картоплю і спогади самі її заполонили.
Чоловіка Валя, на жаль, втратила дуже рано, сама виховувала дітей.
В селі роботи багато, з ранку до вечора на роботі, а потім ще й город великий чекав на неї, господарка, на своє життя часу не було, заміж так і не вийшла більше.
А згодом вже забрала ще й стареньку маму до себе. А через рік її донька вийшла заміж, привела зятя додому.
В хатині сільській яблуку не було де впасти, але жили вони добре та спокійно, ладнали в усьому.
Зять відчував себе справжнім господарем, адже був одним чоловіком у домі і вважав, що його мають слухатися всі.
А потім не стало старенької мами, продали хату в селі, діти доклали гроші, купили квартиру у місті і всі перебралися туди.
Квартира у п’ятиповерхівці в місті, без ліфта, на п’ятому поверсі.
По східцях сама Валентина Петрівна спуститися не може, а діти й не намагалися з нею на вулицю вийти, так і сидить в своїй кімнаті з ранку до вечора щодня.
– Мамо, як ти чистиш картоплю, – почувся голос доньки. – Ну нічого не можеш допомогти, лушпиння залишилося, вічка не почищені. Йти собі, я сама все зроблю, без тебе.
Валентина підвелася і рушила в свою кімнату, очі вже були, як в тумані, дороги не бачила. Що вона вже може зробити цими пальцями, коли руки вже давно не слухають її?
Сіла старенька біля вікна, і в ньому нічого не було видно, очі ще довго були вологі.
Лише подумки промайнуло в голові: а моя рідна матуся так гарно старіла зі мною, вона біля мене щасливою була, мені б таку старість. Але таке воно життя!
Та чи вже щось змінить матір?
Фото ілюстративне.