– Мамо, це ж всього навсього квартира, і вона і так пустує, а я – твоя рідна донька, – каже мені Світлана.
Я зараз живу в Німеччині, працюю, і змогла купити собі квартиру. Мені вже 65 років, і я розумію, що ще трохи, і треба буде повертатися додому, тому я і впорядкувала для себе житло, усвідомлюючи, що я в такій ситуації, що хоч і маю дочку, але мені доводиться розраховувати лише на себе.
– Тітко Катерино, це ваша справа, і вам вирішувати, але я б не радила вам віддавати свою квартиру Світлані, – каже мені Ніна, яка в свій час мене забрала до себе в Німеччину.
Ніна добре знає нашу ситуацію. В дитинстві вона була найкращою подругою моєї доньки і часто бувала у нас вдома. Дівчинку виховувала бабуся, бо її мами не стало.
Я любила Ніну як доньку, і радо приймала її у нас вдома. Якщо була змога, то я навіть купувала їй те саме, що і своїй дитині.
Мені теж було нелегко, бо Світлану я сама ростила. З чоловіком мені дуже не пощастило, він виявився нехорошою людиною, поганий характер мав, нікого не любив крім себе.
І лише згодом я усвідомила, що дочка перебрала ід батька його характер. Виросла Світлана пихатою, теж завжди думала лише про себе.
Але саме ця риса характеру дозволила їй вдало вийти заміж. Мій зять з багатої знатної родини.
Після заміжжя дочка стала мене соромитися. І до мене перестала ходити, і до себе, в свій шикарний будинок, який їм подарували батьки чоловіка, не кликала.
А все тому, що я була проста швачка. До мене сходилися люди з усього району, щоб я їм пошила сукню, сорочку чи навіть костюм.
Я хотіла і дочку свою цього навчити, та вона відмовлялася. Натомість Ніна завжди уважно дивилася за тим, як я працюю, і потім сама попросила мене, щоб я навчила її свого ремесла.
Це їй дуже допомогло в житті, бо вона виїхала в Німеччину і там відкрила свою власну справу – ательє по пошиттю одягу.
Я цього не знала, вона ж закінчила школу і подалася у світи. З моєю дочкою вони теж перестали дружити після шкільного випускного.
Все, начебто, через мене. Я обом дівчатам пошила випускні сукні. І моїй доньці здалося, що у її подруги сукня краща, ніж у неї. А моя Світлана хотіла всіх затьмарити, проте вийшло так, що всі звернули увагу не на неї, а на Ніну, хоча я переконана, що сукня тут ні до чого.
Заміжжя ще більше змінило мою доньку в гіршу сторону, і вона перестала і зі мною спілкуватися.
Якось на Великодні свята я сиділа сама вдома, і тут до мене заходить шикарна молода жінка. Я не відразу впізнала в ній Ніну. Вона приїхала будинок бабусі продавати і до мене зайшла.
Коли побачила, яка в мене ситуація, захотіла мені допомогти – запропонувала, щоб я їхала до неї в Німеччину і допомагала їй на роботі.
Я подумала, але погодилася, бо ж нічого не втрачала. За кілька років я заробила собі на квартиру.
Тим часом у моєї доньки справи завернули не в ту сторону. Її чоловік знайшов собі іншу, а Світлану залишив практично без нічого, бо все майно було записане на його батьків.
От тоді дочка про мене і згадала – проситься, щоб я її впустила в свою нову квартиру.
Я запропонувала, щоб вона пожила в нашій хаті, але вона не хоче в селі бути. Каже, що я мама, тому маю допомогти.
А яка ваша думка, чи винна я щось своїй доньці? Впустити її в свою квартиру чи нехай облаштовується в нашому будинку в селі, це все ж краще, ніж нічого. Чи я буду погана мама, якщо так вчиню?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
