Зимовий вечір у Хмельницькому видався напрочуд вітряним.
Сніг колючими голками бився у вікно кухні, де панувала задуха від пари та ароматів спецій.
Тамара, жінка з втомленими, але ще іскристими очима, стояла біля столу вже кілька годин.
Перед нею вишикувалася ціла черга страв: домашні голубці, які вона крутила з особливою ретельністю, запечена підчеревина та три види складних салатів.
Вона готувала так, ніби від якості цієї вечері залежало щось доленосне.
Хоча насправді вона просто звикла бути «найкращою мамою та бабусею», чий стіл завжди мав бути зразковим.
Телефон на підвіконні різко задзвонив.
Тамара витерла руки об фартух і з надією схопила слухавку.
— Мамо, ну ти ж у нас мудра жінка, зрозумієш? — Голос старшого сина, Олексія, звучав квапливо. — Тут у батьків моєї Олександри плани змінилися. Вони запросили нас у ресторан, там буде вся їхня родина, бізнес-партнери. Ти ж знаєш, як це важливо для моєї кар’єри.
Тамара відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.
— Олексію, але ж ми домовлялися. Я вже і качку замаринувала, і Леся з дітьми мала бути. Я ж чекаю вас усіх.
— Мам, ну не перетворюй це на драму. Ти ж не дитина, щоб ображатися через вечерю. Сходиш до сусідки, до своєї пані Ніни, або просто подивишся якийсь святковий концерт. Телевізор же працює? Один раз не приїдемо — світ не розвалиться.
— Світ не розвалиться, — тихо повторила Тамара. — Але качка сама себе не з’їсть, Олексію.
— Ой, мамо, ну роздаси сусідам. Давай, не кисни. Наступного року точно будемо. Все, па-па, бо нас уже таксі чекає!
Короткі гудки прозвучали в тиші кухні як вирок.
Тамара повільно опустилася на табурет.
Перед нею стояли миски з нарізаними інгредієнтами для олів’є.
Вона купувала все найкраще: і ту дорогу шинку, і банку ніжного горошку, яку берегла саме для цього вечора.
— Наступного року, — гірко всміхнулася вона.
Вона чула це щоразу.
Олексій завжди мав «важливіші обставини», «бізнес-зустрічі» чи «статусні заходи».
Він соромився її простої квартири чи її звички загортати дітям з собою пиріжки?
Вона не знала.
Але відчувала, що з кожним роком стає для нього просто зручним пунктом у списку обов’язків, який можна легко викреслити.
Тамара механічно почала змішувати салат.
Руки рухалися самі собою, відточеними за десятиліття рухами.
Вона додала майонез, поперчила. Смак був ідеальним — саме таким, як любив Олексій. Тільки от Олексія не було.
Телефон знову завібрував. Можливо, передумав? Можливо, серце підказало?
— Алло, синку?
— Мам, це Микола, — голос молодшого сина був винуватим. — Слухай, тут така справа. Леся занедужала. Каже, що недобре себе почуває. Ми не хочемо тебе заражати, та й дітей тягати по такому морозу з недужою мамою — не найкраща ідея. Ти ж не образишся?
Тамара закрила очі.
Вона знала цю «недугу» Лесі.
Щоразу, коли Лесі не хотілося їхати на інший кінець міста, у неї раптово починало «першити в горлі».
— Звичайно, Миколо. Лікуйтеся. Здоров’я — це найголовніше.
Вона поклала трубку і подивилася на годинник.
Вісім вечора.
Чотири години до Нового року.
Повна квартира їжі, наряджена ялинка, випрасувана святкова скатертина — і нікого.
Вперше за все її життя вона залишилася абсолютно самотньою в цей вечір.
Вона згадала, як тридцять років тому, коли чоловік ще був живий, вони тулилися в маленькій кімнаті гуртожитку.
Тоді грошей не було навіть на ігристе, але була така радість, від якої хотілося співати.
Вона працювала на заводі, потім у школі, тягнула двох синів після того, як не стало чоловіка, відмовляла собі в новому пальті, аби в них були кросівки «як у всіх».
А тепер вона стала «бабусею з телевізором».
Тією, до якої можна не приїхати, бо «світ не розвалиться».
Тамара підійшла до дзеркала в коридорі.
На неї дивилася жінка в гарній блузі, яку вона купила спеціально для цього вечора.
Волосся було охайно вкладене. Вона виглядала чудово, але для кого?
— Ну що, Тамаро, — сказала вона своєму відображенню. — Будемо дивитися концерт?
Вона вже майже потягнулася до пульта, як раптом у двері постукали. Це був не дзвінок, а тихий, делікатний стукіт.
На порозі стояла Ніна, сусідка зверху.
Вона завжди здавалася Тамарі занадто суворою — колишня вчителька математики, яка завжди ходила з прямою спиною і ніколи не просила про допомогу.
— Тамаро Іванівно, вибачте за пізній візит. Я бачила, як ваші сини так і не приїхали. Точніше, я бачила порожній двір.
Тамара відчула, як щоки спалахнули соромом.
— Ой, пані Ніно, у них обставини. Хвороби, робота.
— Облиште ці казки, — Ніна м’яко перебила її і зайшла в коридор. У руках вона тримала невеликий кошик. — Мої теж «захворіли». Один у Карпатах, інша — на Мальдівах. «Мамо, ми тобі скинемо гроші на картку, купи собі щось смачненьке». Наче я гроші їсти буду.
Жінки перезирнулися. В очах кожної відбилася та сама гіркота, яку вони так ретельно приховували за виправданнями для дітей.
— У мене є пляшка смачної наливки, яку мені подарував колишній учень, — продовжила Ніна. — І я спекла свій фірмовий медовик. Але їсти його наодинці — це все одно що розв’язувати рівняння з нулем у залишку. Порожнеча.
Тамара раптом відчула, як важкий камінь, що тиснув на груди весь вечір, почав танути.
— А в мене качка, пані Ніно. І голубці. І салатів на цілу футбольну команду. Заходьте!
За годину кухня Тамари змінилася.
Замість гнітючої тиші тут лунав сміх і тихі розмови.
Виявилося, що Ніна в молодості мріяла бути актрисою, а Тамара колись писала вірші, які нікому не показувала.
Вони відкрили наливку, розклали страви на найкращий посуд.
— Знаєте, Тамаро, — сказала Ніна, піднімаючи келих. — Ми з вами все життя готували для когось. Чекали на когось. Підлаштовувалися під чиїсь графіки. А сьогодні — ми готуємо для себе. І виявилося, що ми — чудова компанія.
Близько одинадцятої вечора телефон Тамари знову ожив.
Олексій.
На задньому фоні було чути гучну музику, крики та дзвін скла.
— Мамо! Ну що ти там? Не сумуєш? Бачиш, я знайшов хвилинку зателефонувати. Як там твій олів’є? Чи ти уже весь з’їла під серіал?
Тамара подивилася на Ніну, яка в цей момент витончено смакувала качину ніжку.
Вона відчула несподіваний приплив сміливості.
— Знаєш, Олексію, я зовсім не дивлюся серіал. Ми тут із Ніною влаштували справжню вечірку. У нас на столі такі делікатеси, яких у вашому ресторані точно немає. І знаєш що? Мені вперше за багато років так весело, що я навіть забула про твій дзвінок.
Пауза на тому кінці була такою довгою, що Тамара подумала, чи не зник зв’язок.
— З пані Ніною? Математичкою? Мамо, ти серйозно? А як же ми? Ми хотіли завтра заскочити, забрати твої голубці та качку.
— Завтра я буду зайнята, синку, — спокійно відповіла Тамара. — Ми з Ніною йдемо в кіно, а потім у нас запланована прогулянка парком. А голубців уже немає. Ми вирішили, що найкраще — це насолоджуватися ними зараз, а не чекати, поки вони зачерствіють у холодильнику.
— Але мамо.
— Щасливого Нового року, Олексію! Веселися там.
Вона поклала трубку.
Серце калатало, як у першокласниці, яка щойно зробила щось заборонене.
— Браво, Тамаро! — Ніна аплодувала. — Це було ідеальне розв’язання задачі!
Через десять хвилин задзвонив Микола.
— Мам, Лесі стало краще, вона каже, може ми завтра на обід.
— Миколко, любий, — Тамара вже не відчувала провини. — Завтра в мене день для себе. Приїжджайте через тиждень. Або через два. Тільки обов’язково попереджайте, бо в мене тепер дуже насичений графік.
Вони зустріли Новий рік під звуки сміху.
Це були вогні її власного свята.
Вони з Ніною домовилися, що відтепер щонеділі будуть ходити на каву або в театр.
Вранці Тамара прокинулася не з почуттям втоми від нескінченного готування, а з легкістю.
Вона підійшла до вікна. Місто спало, вкрите свіжим снігом.
Вона зрозуміла одну важливу річ: її любов до дітей нікуди не зникла, але вона більше не була ланцюгом, який тримав її в очікуванні біля плити.
Вона навчилася поважати власну присутність у цьому світі.
Коли в обід Олексій все ж таки приїхав без попередження і побачив матір, яка збиралася на прогулянку в новому елегантному шарфі, він вперше за багато років не став давати їй вказівок.
Він просто мовчки дивився на неї, і в його погляді вперше промайнула повага до жінки, яка нарешті згадала, що вона — особистість.
— Мамо, ти якась інша, — пробурмотів він.
— Я просто вільна, синку, — посміхнулася Тамара. — А свобода — це найкраща приправа до життя.
Вона вийшла з під’їзду, де на неї вже чекала Ніна.
Попереду був цілий день, повний маленьких радостей, і Тамара знала: цей рік буде найкращим. Бо вона нарешті перестала бути невидимкою.
Вона вирішила, що від тепер буде жити лише для себе, а діти, як хочуть так і живуть і запрошувати до себе ніколи не буде і стіл накривати, щоб гнувся, втомлюючись, як колись не буде також.
Хай приїжджають коли хочуть, вона завжди їх чаєм і печивом пригостить, по-сучасному, як вони того хотіли завжди.
А хіба мати має жити лише для дітей та онуків? Хіба постійно потрібно накривати для них стіл, щоб він аж гнувся, бо мати їх любить, але вдячності немає?
Фото ілюстративне.
