— Мамо, тобі ж скоро п’ятдесят років, як відзначати плануєш? У ресторані, мабуть? Зараз більшість великих ювілеїв святкують поза домом, це ж така дата!

— Ні, не в ресторані. Я хочу здійснити свою давню мрію. Ми з Ларисою, моєю подругою, полетимо у Єгипет і там удвох відсвяткуємо! Не хочу я жодних великих урочистостей та закладів! Я завжди мріяла побачити піраміди на власні очі, поплавати в Червоному морі.

— Який ще Єгипет? Мам, ти що? Із Ларисою? Та хто вона така? Ти що, нас не могла покликати? Ну ти й здивувала… Я вражена! У такому віці вона до Єгипту зібралася, та ще й на свій день народження!

— Лариса мені як сестра! Вона дуже мене підтримала, коли помер твій батько, ти ж сама пам’ятаєш, у якому стані я була. Ви після похорону поїхали, а я залишилася зовсім одна. Мені було дуже важко, не могла ні їсти, ні спати. Лариса мене підтримувала, допомагала мені, можна сказати, поставила на ноги.

І зараз вона завжди поряд, допоможе, коли треба, в гості ходимо одна до одної, в кіно, гуляємо. Тобі ж вічно ніколи, приїжджаєш, тільки коли дітей залишити потрібно…

Кажеш, вас покликати… А чи має кошти твій Антон? Чи не соромно йому бути без постійної роботи, поки ти розриваєшся між роботою, домом та садочком? Це ж здоровий чоловік, міг би давно знайти щось підходяще, а не сидіти вдома біля телевізора!

— Ну дякую, мамо… Лариса тобі дорожча за мене! А щодо Антона — це не твоя справа! Тобі він ніколи не подобався, зізнайся! А я його люблю, і двох синів народила! А те, що без роботи — так це тимчасово, знайде, не хвилюйся!

Могла б оплатити сама нам путівки, адже кошти в тебе є. Зарплата в тебе дуже пристойна, куди тобі одній стільки? Нам не допомагаєш фінансово, могла б і оплатити поїздку. Кому, як не єдиній дочці допомогти?

— Знаєш, Оксано, я заміж тебе не гнала за Антона. Бачила, що він не дуже активний у пошуках роботи та трохи легковажний. І якщо ти з ним, у вас сім’я, діти, то нехай він і старається для вас. А я хочу пожити для себе. І поїхати на відпочинок маю повне право.

А кошти на поїздку я відклала, ще й відпускні отримала, цілком вистачить на гарний готель п’ять зірок та на сувеніри. Вирішила ні в чому собі не відмовляти!

— Та вже, мамо, не чекала такої зневаги від тебе… Ми з Антоном розраховували, що ти в ресторані відзначатимеш, його батькам сказали, вони теж збираються. Що тепер їм сказати? Що сваха в Єгипет поїхала? Тобі має бути ніяково за свій вчинок! Ти всіх розчарувала!

— Хіба я обіцяла щось? Це ти сама вигадувала, як, з ким і де відзначатиму ювілей. А вирішувати це мені.

— Може, ти й Ларисі свій готель оплатила? Я не здивуюся! Чужа людина дорожча за дочку та онуків. Могла б мене з дітьми взяти, Владислав із Данилом жодного разу на морі ще не були, зате бабуся хлюпатиметься та засмагатиме…

— Хто ж винен, що ви на море не можете дітей звозити? Та й що це за відпочинок був би, маленьких дітей на піраміди тягнути в спеку?

— Ну й що, інші якось їздять із дітьми, і нічого! Не забувай, що ми твоя сім’я, і маємо разом відпочивати! Я, може, теж мріяла про Єгипет…

— Ми з батьком тебе добре повозили на море, і в хорошому таборі ти була, не скаржся. А тепер у тебе своя сім’я, чому я маю організовувати вам відпочинок? Я що, не маю права сама розпорядитися своєю відпусткою, своїм днем народження?

— Та роби, що хочеш! Ти стала такою зосередженою на собі, тільки про себе і думаєш! Батькові було б прикро за тебе!

Обурена Оксана вискочила з квартири матері.

Галина розплакалася. Їй було боляче і прикро чути ці закиди від дочки. І чоловіка покійного ще приплела, як можна…

Кілька років вона оплакувала чоловіка, тяжко переживала втрату. Чоловік Богдан помер раптово, інфаркт. Ніколи не скаржився на серце, був цілком здоровий чоловік.

Від самотності врятувала подруга Лариса та колеги на роботі. Донька приїжджала нечасто, більше телефонувала. Галина їздити до них не любила, бо Антон був завжди не дуже привітний до тещі.

Якось вона почула розмову доньки із чоловіком.

— Оксано, мама твоя надовго до нас?

— Не знаю, як вийде. Я попросила її приїхати, щоб із Владиславом посиділа, поки він хворіє. На роботі не люблять, коли я лікарняний беру, сам знаєш, не дай Бог звільнять, на що ми будемо жити?

— Вона їсть багато, самим не вистачає, м’ясо дороге зараз, нехай сама собі купує продукти…

— Ну, чого ти засмутився, об’їла прямо бідного… Що там із роботою, дізнавався? Є місце для тебе?

— Дізнавався. Пропонують щось не мого рівня. У мене диплом, взагалі…

— Та який диплом, іди вже куди беруть… Грошей немає вічно, моєї зарплати не вистачає, розумієш?

— Ну, завелася! У мами попроси, вона сама живе, куди їй витрачати?

— А може, ти у своїх батьків попросиш? У них магазин свій, дохід хороший, чому б не допомогти сім’ї сина?

— Та, у них у товар усе вкладено. І не буду я просити, ще чого, виглядати невдахою… До речі, нехай теща спече пирогів, у неї смачні виходять, не те що в тебе, занадто сухі. Нехай відпрацьовує свій обід…

Галину тоді обурила ця розмова, але виду вона не подала. Ще раз переконалася, якою незрілою людиною є її зять…

Галина вирішила зателефонувати до подруги, їй хотілося поділитися своєю розмовою з донькою.

— Галю, ну яке негарне ставлення з боку дочки, як можна матері таке говорити? Зробили з тебе якусь непотрібну стареньку в п’ятдесят років, якій нічого не потрібно вже, можна на лавочці сидіти і чекати кінця.

Не слухай її. У ній говорить незрілість. Жила з вами у повному комфорті, доки заміж не вийшла. А тепер шукає винних. І за твій рахунок хоче влаштувати своє життя.

Нехай чоловік її проявить ініціативу. А ми поїдемо з тобою та відпочинемо на славу, ти це заслужила! До речі, я такі капелюшки нам купила, будеш в захваті!

— Дякую, подруго… Щоб я без тебе робила?

Оксана не дзвонила Галині. Та теж. Після всього, що вона наговорила, не було бажання. У глибині душі Галина чекала, коли дочка зателефонує та вибачиться, але цього не сталося.

За два дні до дня народження Галина з подругою відлетіли на відпочинок. Ключі від квартири віддала сусідці, щоб поливала квіти.

Готель дуже сподобався, море, пляж, все викликало у жінок захоплення. Це була їхня перша подорож за кордон. Так хотілося поділитися радістю з дочкою, надіслати їй фото та відео моря, природи… Але не робила цього.

У день народження з ранку писали та дзвонили колеги з роботи, друзі. Але лише не донька. Галина весь час поглядала на телефон, чекаючи хоча б короткого повідомлення. Лариса помітила це.

— Галю, та, може, вона заклопотана, не могла ж вона забути…

— Звичайно, не могла… Принципово мовчить. Карає мене за те, що посміла поїхати на відпочинок без них, і взагалі, як я могла так вчинити, витратити гроші на себе кохану…

Ларисо, як так сталося? Так раділи з чоловіком, коли вона народилася, все для неї робили, купували гарний одяг, іграшки, себе обмежували, щоб у донечки було все найкраще.

Після школи до інституту влаштували, платили за навчання, поки вона цього Антона не зустріла і не завагітніла… Він переконав її покинути інститут, займатися сім’єю, потім народила другу дитину. Тепер працює одна за двох, а я винна у всіх їхніх негараздах. Чому так?

— Тому що звикла, що ви все вирішували, купували, балували. І коли це припинилося, з’явилася образа. На того, хто найбільше допомагав. Напевно, їй би хотілося, щоб ти віддавала їм зарплату, сиділа з їхніми дітьми та жила їхнім життям.

Але це неправильно, сама розумієш. Ось мій син живе сам із дружиною, заробляють, ще й мені допомагають. Путівку ось він сплатив, і його дружина була не проти, навпаки, раділа за мене.

А тут рідна єдина дочка і таке видає.

Раптом надійшло повідомлення, Галина відразу відкрила його. Від доньки! «З днем народження!» І все! Жодного слова про вибачення!

Ось це виховали вони донечку… Страшно подумати, що чекає на неї в старості…

Галина відповіла «Дякую!» на повідомлення. Зять та свати так і не привітали. Образилися, мабуть, що в ресторані не відзначила і їх не покликала.

«Ну й нехай! Я нікому нічого не винна!» — подумала Галина і пішла плавати у прозорій теплій воді Червоного моря.

Відпочинок вийшов дивовижний! Піраміди дуже вразили, погода була чудова. Галина купила гарні арабські хустки, парфуми, посуд на подарунки.

Приїхавши додому, вона вирішила зателефонувати доньці. Та відповіла не одразу.

— Алло, Оксано, привіт! Як ви там? Я вже вдома!

— Привіт! Як ми? А як ти гадаєш? Живі, здорові. Працюю. Усе, як завжди. Мені ніколи по курортах розважатися, та й нема за що… Ну як там піраміди, стоять?

— Стоять… Що буде з ними! Я подарунки привезла, заїдеш? Привозь онуків на вихідні, скучила вже…

— Мені ніколи! А дітей я до свекрухи відвезу, вона обіцяла їх у цирк зводити. Гаразд, мені треба йти.

Пролунали гудки. Невже тепер так і буде? Онуками вирішила покарати?

Ну і добре! Це її рішення. Галина не відчувала за собою провини і вибачатися не збиралася.

За тиждень Оксана приїхала до Галини вся у сльозах.

— Мене Антон залишив! Сказав, що це я винна, що так погано живемо, що немає грошей, що він не може знайти роботу! І що почувається пригніченим! Він не був готовий до такого сімейного життя!

Пішов до батьків. Але він сказав, що все можна виправити! У нього є ідея, як заробити гроші, і чималі! Він хоче купити вантажівку для перевезень та сам їздити на ній.

Але на це потрібні гроші. Його батьки обіцяли дати небагато. Але цього замало. Ти можеш допомогти… Продати цю двокімнатну квартиру та купити однокімнатну подешевше. Навіщо тобі дві кімнати?

Та й взагалі, ця квартира все одно мені дістанеться у спадок, тому маю право очікувати зараз фінансову підтримку нашої справи. І ти з житлом будеш, і ми з машиною. Антон почне добре заробляти та все налагодиться. Так що, мамо, моє сімейне щастя та благополуччя залежить від тебе… Що скажеш?

Галина була в шоці від почутого. Антон чудово придумав, нічого не скажеш! І Оксана, сліпо закохана жінка, вірить йому!

— Я нічого продавати не буду заради сумнівної витівки Антона! Не факт, що він почне заробляти на цьому, він не така людина. Це важка праця, а він не звик.

Я ще цілком активна, мені лише п’ятдесят років, не треба з мене робити стару, яка вже не потрібна нікому. Я, може, заміж ще вийду. І тридцять років проживу!

Квартиру цю я люблю, ми з Богданом були такі щасливі тут… І район гарний, і робота близько. Нізащо не продам, тим більше через Антона… Нехай кредит бере, підніме нарешті свою п’яту точку і почне розраховувати тільки на себе!

— Ну, дякую, мамо… Ти тільки про себе й думаєш! А ти не подумала, що в старості мені доведеться тебе доглядати? І ти думаєш, я з радістю це робитиму? Після того, що ти зробила?

Хіба батьки не повинні завжди підтримувати дітей?

— Не повинні, Оксано! Ви вже дорослі! У вас діти!

— Ну тоді і я тобі нічого не винна! Живи як хочеш, мені справи до тебе немає!

Оксана вийшла з квартири демонстративно голосно грюкнувши дверима. Ось і поспілкувалися.

Галина зрозуміла, що не зможе пробачити дочку за ці слова. Дуже сильно вона образила її. Ну, що ж, треба вчитися жити без неї та онуків, якщо так склалася ситуація…

За рік Галина зійшлася з чоловіком, який оселився у їхньому будинку, купивши там квартиру. Жили у неї, а його квартиру здавали квартирантам.

Їй було добре та спокійно з цією людиною. Він був добрий, спокійний, дбайливий.

Через кілька років Галина та дочка помирилися, але глибоких теплих стосунків між ними не було. Онуки знову почали приїжджати до бабусі в гості, чому вона була рада.

Антон знайшов роботу нарешті, але вона йому не подобалася, бо там треба було багато працювати, а він до цього не звик. Звільнився і знову в пошуку… Оксана продовжувала забезпечувати сім’ю сама.

Галина ні про що не шкодувала. Погодься вона, могла взагалі залишитися ні з чим, і не факт, що донька оцінила б це і не вимагала нових жертв від матері.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.