– Мамо, то що ви з батьком вирішили? Я вже можу переїжджати у вашу квартиру? – вже вкотре питає мене Ліза. Донька зустрічається з хлопцем, заміж збирається, але як і у більшості молодих сімей має проблеми із житлом.
А у нас з чоловіком є невелика двокімнатна квартира, яку ми придбали коли мали таку можливість, і зробили ми це не для дітей, а для того, щоб себе в старості підстрахувати і в дітей нічого не просити.
Ми з чоловіком ніколи не жили аж надто багато. Одружилися і не мали нічого. Потім стали в Хмельницький на базар їздити, купували там речі оптом, а потім в себе в містечку на ринку продавали.
Спочатку у нас була одна точка, потім ми ще кілька відкрили. Стали трохи заробляти, але то були дуже важкі заробітки. Машини своєї ми не мали, то чого лише нам вартувало взимку в холодному автобусі їхати по товар, а потім ще його продавати.
Мої діти виросли без мене, бо я завжди була на роботі, а дітей ростила моя мама, за що я їй дуже вдячна.
Ми з чоловіком розуміли, що цей бізнес не вічний, і що рано чи пізно він перестане приносити прибутки, тому ми жили скромно, а гроші відкладали.
Так і сталося, почали відкриватися магазини великі і маленькі, і торгівля на ринку зійшла на нуль. Зараз ми маємо одну точку, і цього вистачає нам на продукти.
Добре, що в кращі часи ми з чоловіком купили квартиру, зробили там ремонт і вже багато років здаємо її в оренду і маємо з того прибуток. Нехай не надто великі гроші, але все ж, це краще ніж нічого. І в дітей не треба нічого просити.
Я завжди думала, що діти з розумінням ставляться до цієї ситуації, та виявилося, що ні. Дочка останнім часом просто телефон мені обірвала, щоб я поговорила з чоловіком, адже рішення про квартиру приймає він як глава сімейства.
З цією розмовою підходити до чоловіка я не поспішаю з кількох причин. По-перше, у нього зараз є певні проблеми із здоров’ям і нам потрібні гроші.
А по-друге, у нас крім дочки є ще син, і це буде не зовсім чесно і правильно виглядати, якщо ми доньці квартиру віддамо, а сину нічого.
Ми взагалі як планували – у нас є дві квартири: в одній ми живемо, а іншу здаємо. І з часом ми мали б дати по одній нашим дітям. А поки-що ми їх попередили, щоб на нас в цьому плані не розраховували і самі шукали якісь варіанти.
Син поїхав у столицю вчитися, там працює уже і знімає квартиру. Начебто, його все влаштовує, адже він неодружений, і грошей йому на оренду вистачає. З часом, я сподіваюся, син зможе сам придбати собі житло.
Дочка теж вже працює, і теж орендує квартиру, але в нашому містечку. Коли вона вирішила заміж виходити, то сподівалася, що ми змінимо свою думку і самі запропонуємо їм в’їжджати в ту нашу другу квартиру.
Та я пояснила доньці, що так ми втрачаємо занадто багато, ті гроші, які ми отримуємо з оренди, нам суттєво допомагають, адже зараз на ринку ми багато не заробляємо, а жити за щось треба.
– Мамо, ти ще молода, в силі, могла б і за кордон на заробітки поїхати. Чого тобі тут сидіти? – заявила мені донька.
– А батька вашого я на кого лишу? – питаю.
– Інші жінки якось лишають… І собі заробляють, і дітям допомагають… А ти вчепилася того базару, і не бачиш інших перспектив, – повчає мене донька.
– Якщо ти бачиш перспективи за кордоном, то чому сама не їдеш? – кажу.
– Мені треба заміж виходити, дітей народжувати. У мене зараз інший період в житті. А от тобі, мамо, якраз дуже би пасувало поїхати, ти б нам дуже допомогла. І взагалі, це смішно – у моїх батьків є квартира, яку вони здають квартирантам, а я змушена жити на зніманні, – картає мене дочка.
Я вже й сама заплуталася. Що робити? Невже ми з чоловіком і справді не добре зробили, коли вирішили не віддавати зараз квартири дітям, а одну здавати і отримувати кошти на прожиття?
А як би вчинили на моєму місці – віддали б квартиру дочці, чи залишили б все як є?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
