Світлана Павлівна завжди вважала своїм найбільшим багатством дітей. Чотири – три доньки та один син. Колись вони з чоловіком отримали трикімнатну квартиру від заводу. Тоді в тій квартирі було тісно – усі в одній кімнаті, по черзі у ванну, постійні черги біля телевізора. Але їй то було щастя. Діти бігали коридорами, чоловік лагодив полички, вона пекла пироги – повна хата радості.

Та час минає. Доньки виросли, вийшли заміж, але власного житла не дістали – хто знімав, хто жив у свекрухи, хто то тут, то там. Син єдиний більш-менш влаштувався: з дружиною купили однокімнатну квартиру в новобудові.

А Світлана Павлівна лишилася сама. Чоловік помер уже давно, діти прилітали як пташки, то з подарунком, то з дітьми, але щоразу відлітали. Лише у тій трикімнатній квартирі завжди було відчуття дому.

Одного разу ввечері вона сиділа на кухні з донькою середульшою, Галиною.

– Мамо, – тихо сказала та, – ну ти ж розумієш, ми з чоловіком ще довго квартиру не купимо. А оренда з’їдає пів зарплати.

Світлана Павлівна зітхнула. – Я знаю, Галю. Ви всі так мучитеся. От думаю, квартиру цю колись перепишу на всіх вас, щоб поділили чесно. У кожного ж діти.

– Тільки, мамо, ти будь обережна. Бо знаєш, наш Петро який хитрий. – Галя кинула швидкий погляд на маму.

Петро був наймолодший і єдиний син. Його завжди жаліли, йому завжди більше давали. «Хлопцеві треба», – казав покійний батько. Сестри ображалися, але мовчали.

За кілька днів Петро прийшов у квартиру з дружиною та пакетами фарби.

– Мам, – почав він, – ну в тебе тут обої ще з радянських часів висять. Давай я тобі ремонт зроблю, все буде, як у людей.

– Та не треба, сину, мені й так добре, – відмахувалася Світлана Павлівна.

– Ні, мамо, то не обговорюється. Я вже все купив.

Тиждень у квартирі гуло. Робітники стукали, Петро керував, невістка розставляла меблі. Квартира справді помолодшала: нові шпалери, натяжна стеля, кухня блищала, як нова. Світлана Павлівна навіть зраділа – наче й справді дім оновився.

Але радість тривала недовго.

Одного вечора Петро сів з нею на кухні й сказав:

– Мамо, слухай. Я домовився на наступний тиждень про зустріч з нотаріусом – перепишеш уже зараз, поки ти при памʼяті, свою квартиру на мене, щоб потім не було непорозумінь. Я вклав у цю квартиру купу грошей. Це тепер фактично моє житло.

– Як твоє? – розгубилася Світлана Павлівна. – Я не просила тебе такий дорогий ремонт робити, ти сам вирішив. Це ж моя квартира. Я тут із батьком життя прожила, дітей виростила.

– Ну а кому вона лишиться? Тобі вже скільки років? Ти ж сама казала, що я єдиний син. Логічно, що мені.

Світлану Павлівну, наче холодною водою облили. Вона мовчала, лише пальці тремтіли.

– Петрику, – прошепотіла вона, – але ж у мене ще три доньки.

– Та які доньки? У них чоловіки є, хай чоловіки їм дають житло. А я твій син, я тут ремонт зробив, я маю право!

В ту ніч вона довго не могла заснути. Перед очима вставали обличчя доньок, які знімали чужі квартири, тулилися по кутках. І син – такий впевнений, нахабний, свій ремонт виставив як купівлю.

Наступного дня приїхала старша донька Оксана.

– Мамо, що ти така бліда? – схвильовано спитала.

І Світлана Павлівна розповіла все.

Оксана лише зітхнула:

– Ми ж знали, що так буде. Петро завжди все під себе підгрібає. Але, мамо, ти не бійся. Ми з сестрами тебе не лишимо.

– Та як же не бійся? Він же рідний мій… Як це – сваритися із сином через квартиру?

Минуло кілька днів, і конфлікт лише загострився. Петро наполягав:

– Мамо, іди до нотаріуса, перепиши на мене квартиру. Я все одно єдиний спадкоємець.

– Ні, сину, – вперше твердо відповіла вона. – Ця квартира буде для всіх моїх дітей.

– Ну тоді роби як знаєш! – крикнув він, грюкнув дверима і пішов.

Довгі тижні він не телефонував. Ні він, ні його дружина.

А доньки, дізнавшись про ситуацію, стали частіше приїжджати. То Галя зварить борщ і привезе, то Оксана приїде з онуками. Наймолодша, Ірина, прибігала з роботи й допомагала по господарству.

Світлана Павлівна відчувала: серце її болить не стільки від сварки за квартиру, скільки від того, що син став чужим.

Одного разу вона пішла в ЖЕК, а там зустріла сусідку Марію Іванівну.

– Чула я, що твій Петро щось крутить із квартирою, – сказала та. – Будь обережна. Бо зараз таке робиться: сьогодні ремонт зробили, а завтра господарів викидають.

Світлана Павлівна тільки похитала головою. – Не викине. Я ж мати.

Але в душі вона вже вирішила твердо: перепише квартиру на всіх чотирьох дітей порівну. Бо всі вони – її рідні, і всі мають право на цей дім.

Через кілька місяців Петро таки з’явився. Стояв у дверях, сердитий, але вже трохи м’якший.

– Мамо, – пробурмотів він, – ти так і не передумала?

– Ні, синку. Не передумала.

– Ну, то знай, я з тобою більше не говоритиму.

Він справді перестав приходити. Світлана Павлівна плакала ночами, але рішення свого не змінила.

Минуло кілька років. Доньки підтримували маму, як могли. А Петро лише зрідка нагадував про себе короткими дзвінками.

І от коли Світлані Павлівні вже було за сімдесят, вона захворіла. Лежала в лікарні. Біля ліжка – доньки, онуки. І лише Петра не було.

Вона тоді сказала старшій:

– Добре, що я все ж переписала квартиру на всіх вас. Бо син відвернувся, а ви – ні. Значить, не помилилася.

Коли ж Петро дізнався, що мати лишила квартиру всім дітям порівну, він люто розізлився. Але було пізно.

Майно часто стає випробуванням для родини. Хтось бачить у ньому лише стіни й квадратні метри, а хтось – тепло дому і спогади. Світлана Павлівна зрозуміла головне: дім повинен об’єднувати, а не роз’єднувати дітей. І справжнє багатство – це любов тих, хто залишився поруч, коли інші відвернулися.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.