Олена стояла на кухні, схрестивши руки і вичікуючи реакцію своєї свекрухи. Її обличчя видавало невдоволення, хоча вона вже була готова до того, що Галина Іванівна відмовить.
— І що нам тепер робити? У нас же діти! — Олена звернулася до матері чоловіка, яка сиділа за столом і тримала чашку з гарячим чаєм.
Галина Іванівна подивилася на неї, ледь помітно посміхнувшись. Вона не поспішала з відповіддю, спочатку випила трішки чаю.
— А мені що робити, Олено? Мені теж потрібно якось жити.
— Жити? — Олена з посмішкою не щирою підняла брову. — Але ж ви вдома сидите, вам ці гроші. Навіщо вони вам?
— Олено, ти хочеш сказати, що я вже не варта нічого? — Голос Галини Іванівни став різким.
— Та що ви, мамо! Просто ви не витрачаєте нічого. Може, хоч внукам допоможете! Ми ж не для себе просимо, ми на путівку для дітей. Олексій часто недужає, йому потрібен морський клімат.
— Олексій був здоровий, поки не треба було грошей, так? — Галина Іванівна поглянула на неї з-під лоба.
Олена мовчки кивнула.
— Мамо, ну навіщо ви так? Я ж правду кажу. Чому вам би нам не допомогти?
Галина Іванівна знову трішки випила чаю, і звуки гойдалки на подвір’ї, де гралися внуки, заповнили тишу.
— Олено, я вже допомагала вам багато разів. Скільки б ти не просили, я завжди давала.
— І що з того? Ви ж самі казали, що діти — це головне.
— Так, але чий це діти? Ваші?
— Звісно, наші! — Олена відповіла тихо.
— Тоді дбайте про них самі.
Між ними настала тиша. Олена подивилася на свекруху, як на дивну людину.
— Мамо, що з вами? — Олена мовила важко. — Ви ж завжди допомагали нам!
— Ось я й подумала, може, цього разу спробую не допомогти, — тихо сказала Галина Іванівна, відставивши чашку.
Олена, не вірячи своїм вухам, зморщила брови.
— Ви серйозно?
— Так.
— А як же діти, онуки ваші?
— У них є батьки. — Галина Іванівна не зводила погляду з неї.
— Мамо, ви наче не хвилюєтеся за те, як нам важко зараз живеться!
— Ні, Олено. Просто я хочу пожити для себе.
Олена різко встала з місця, взяла телефон і почала набирати номер.
— Іване, слухай! Мама твоя зовсім совість втратила! — сказала вона, злісно дивлячись на свекруху.
Галина Іванівна закрила очі і, в той момент, коли Олена розчинилася в телефонній розмові, споглядала рекламний буклет санаторію. Вона вперше посміхнулася за довгий час.
— Мамо, ти що, серйозно? — Голос сина з телефону був переповнений дратівливістю, але також і нерозумінням. — Ти ж завжди допомагала!
Галина Іванівна повільно витерла руки об фартук, сховала буклет і відповіла:
— Іване, чому ти дзвониш тільки коли вам щось потрібно?
З іншого боку настала тиша.
— Мамо, чому ти таке кажеш? Я ж не хочу тебе турбувати, тому й не дзвоню.
— Точно не хочеш. Ти знаєш, що мені не дозволено хвилюватися, чи не так?
Олена вдарила по дверцях шафи і поставила чашку на стіл.
— Іване, поговори з нею! — скинула вона.
— Мамо, ми не для себе просимо. Ти ж сама казала, що морський клімат корисний для дітей.
Галина Іванівна сіла за стіл.
— Іване, я знаю, що це корисно. Я знаю, що вони хочуть на море. Але ти хоч раз запитав, чого хочу я?
— Ти що, тепер проти своїх внуків?
Галина Іванівна усміхнулася.
— Ні, Іване. Я проти того, щоб бути гаманцем, який використовують лише тоді, коли треба.
Знову настала тиша.
— Мамо, ну навіщо ти так? Ми ж родина одна.
— Так, родина. Тому я хочу, щоб ти навчився сам вирішувати свої проблеми.
— Як же ти можеш казати так? Я тебе зовсім не впізнаю.
— Розберетеся і без мене, — твердо сказала Галина Іванівна.
Олена зітхнула, кидаючи погляд на чашку.
— Все зрозуміло. Не дивуйтеся потім, якщо на старості ми теж забудемо вас!
— О, перестань! — Іван важко зітхнув. — Мамо, якщо ти так вирішила, то що ж.
— Саме так. Я вирішила, — сказала Галина Іванівна.
Вона поклала телефон і знову подивилася на буклет. Всі ці роки вона була для них тільки джерелом фінансування.
Тиждень, після того, матері ніхто не телефонував. Олена більше не дзвонила, а Іван теж не цікавився матір’ю.
Галина Іванівна подивилася на велику валізу і усміхнулася. Вона більше не була просто допомогою для своїх дітей, тепер вона сама була для себе.
Валіза на ліжку була готова. Галина Іванівна ретельно складала свої речі. Вона витягнула з шафи листівку — це було море і санаторій, двадцять років тому, коли вони з чоловіком поїхали туди. Це був їхній останній спільний відпочинок, до того як все змінилося. І ось тепер у неї був шанс повторити це знову.
— Мамо, серйозно?! — сказав Іван, коли прийшов до мами в гості і побачивши, що Галина Іванівна збирається.
— Так, я їду до подруги в Іспанію, вона давно мене до себе запрошує, вже два роки там живе, влаштувалася добре, поїду до неї, відпочину трохи, побачу море, поки ще можу і здоров’я дозволяє мені, — спокійно відповіла вона мати.
— Мамо, ти справді не розумієш, що це не нормально? І хто сказав, що в тебе є гроші на це?
— Я сказала.
Іван замовк. Потім усміхнувся.
— То ти ображена, що ми просили допомогу? Мамо, ми ж все повернемо!
— Ні, Іване. Я просто хочу пожити для себе.
— Але ти не думаєш зовсім про нас?
— Я думала про себе. Вперше в житті.
Іван замовк. Але не встиг сказати нічого, як Олена зайшла в кімнату.
— Ого, Галино Іванівно, виглядаєте чудово, — сказала вона, але в її очах було щось різке. — Що, залишаєте нас?
— Я вирішила, що більше не буду думати про себе в останню чергу, — відповіла Галина Іванівна.
Олена скривилася.
— Ось так ви нас покидаєте! Ми думали, що для вас сім’я важливіша!
— Сім’я — це коли всі допомагають один одному. Але не тільки я все роблю для вас.
Олена з образою глянула на свекруху.
— Іване, йдемо. Твоя мати відвернулася від нас.
Іван розгнівався на ці слова.
— Мамо, а що, якщо ти повернешся і нікого не знайдеш вдома?
Галина Іванівна подивилася йому в очі.
— Тоді я зрозумію, що все зробила правильно.
Іван мовчки розвернувся і пішов.
Галина Іванівна зітхнула і закрила валізу.
Вона розуміла, що має щось робити, щоб діти самі дбали про себе і не брали останні гроші у неї. Мати вважає, що не зобов’язана в такі роки дітям своїм щоразу допомагати, шкодуючи, в цей час, гроші на себе.
І навіть, якщо їй доведеться поїхати в Іспанію, щоб провчити дітей, вона зробить це, щоб здійснити свою мрію. Хіба вчинок матері не вірний?
Фото ілюстративне.
