Заміж Леся вийшла не просто рано, а майже одразу після випускного. Коли в шкільних коридорах ще висів прощальний аромат бузку, а на підлозі блискотіли самотні конфеті, її вже чекав Руслан. Він був старший на кілька років, гарний, рішучий, із власним мотоциклом і такою шаленою впевненістю у своїх почуттях, що Леся навіть не встигла задуматися, як опинилася під вінцем.
— Лесю, не віддам тебе нікому, ти мені потрібна, — повторював він із палкою пристрастю, і вона вірила, що це і є справжня любов.
Перші роки сімейного життя не викликали тривоги. Руслан мав власну однокімнатну квартиру в їхньому містечку, і невдовзі у них народилася донечка. Це був час надій.
Але Руслан, як виявилося, не вмів справлятися з нудьгою та відповідальністю. З часом його «умів випити» перетворилося на «не міг без цього жити». Відповідальність за сім’ю та забезпечення житла поступово, але невпинно перекладалася на молоді Лесині плечі.
Леся працювала невтомно: зранку вона стояла за прилавком у місцевому магазині, а ввечері, коли донька засинала, прибирала в кількох офісах, щоб заробити додаткову копійку. Руслан же то знаходив роботу, то одразу звільнявся, то пропадав із друзями на кілька днів, посилаючись на “важкі чоловічі справи”. Однокімнатна квартира стала схожа на тісну клітку, де єдиною опорою була Лесина нескінченна працелюбність.
— Мамо, — питала донечка, ще зовсім маленька, дивлячись на Руслана, що спав на дивані, не роздягаючись, — а чого тато знову спить у джинсах і куртці? Він захворів?
Леся підходила до вікна, щоб донька не бачила її сліз.
— Ні, люба. Просто тато дуже, дуже втомився на роботі, — відповідала вона, ковтаючи гіркий клубок у горлі.
Вона терпіла довго. Двадцять років минули, як один довгий, туманний і важкий день, наповнений запахом не надто свіжого чоловічого одягу і постійними пошуками грошей. І лише коли донька закінчила школу і стояла на порозі вступної кампанії, Леся наважилася вимовити вголос те, про що давно думала.
Одного вечора, коли Руслан вкотре сидів перед телевізором із пивом, вона підійшла до нього.
— Руслане, я маю тобі дещо сказати, — почала Леся, відчуваючи, як тремтить голос.
— Ну кажи. Тільки не про гроші, бо я зараз не в дусі, — невдоволено відповів він, не відриваючи погляду від екрана.
— Я поїду. Я їду… в Іспанію, на заробітки, — слова прозвучали твердіше, ніж вона очікувала. — Я так більше не можу. Доньці треба допомогти зі вступом, а потім — із житлом.
Руслан зареготав, відкинувши голову на спинку дивана, іронічно спльовуючи:
— Ти? В Іспанію? Та ти далі нашої маршрутки сама не їздила! Це що за смішні жарти? Хочеш — їдь, але ми розлучаємося. Я не буду чекати, поки ти там… розважаєшся.
Леся цього разу не опустила очі. Вона підняла голову, і втомлений вираз її обличчя змінився на рішучий.
— Добре, Руслане. Розлучаємося.
Руслан аж остовпів. Він різко сів, поставивши пляшку на підлогу. В його очах читалося цілковите здивування. Він думав, що вона не посміє. Він завжди був упевнений, що вона занадто боїться самотності, занадто залежна від його прізвища, щоб піти.
— Ти серйозно? Ти про це пошкодуєш! — ледь чутно прошипів він, нарешті усвідомивши небезпеку.
— Я вже пошкодувала про двадцять років, Руслане. Більше не хочу, — це був їхній останній діалог.
Іспанія зустріла Лесю нещадною серпневою спекою, чужою, швидкою мовою і роботою, після якої щовечора боліли руки, ноги і спина. Вона працювала доглядальницею: забирала стареньких бабусь на прогулянки в парки, допомагала їм з особистою гігієною, прала, прасувала, готувала. Робота була фізично важкою, але давала стабільний дохід.
Леся жила максимально економно. Усюди ходила пішки, готувала найпростішу їжу. Кожне зароблене євро було для неї на вагу золота. Вона знала: ніхто їй не допоможе, мусить сама. Але мета гріла краще за будь-яке іспанське сонце: купити дочці власну квартиру, щоб її дитина вже не починала життя з нуля, як колись вона.
Через п’ять років напруженої праці вона виконала свою обіцянку. Вона зібрала достатньо коштів, щоб купити невелику, але затишну квартиру в рідному місті. Оформила вона її повністю на дочку.
Коли донька приїхала до неї на літо, вони довго розмовляли.
— Мамо, навіщо ти оформила її повністю на мене? Ти могла б відписати собі частину, це ж твої гроші! — питала донька, ледь стримуючи сльози.
— А навіщо мені? — Леся тепло посміхнулася. — То твоє життя має бути легшим і вільнішим, ніж моє. Я своє вже віджила. Тепер твоя черга. Це твій старт, а моє завдання виконано.
Ще п’ять років Леся продовжувала працювати. Поки інші заробітчанки розважались, ходили на пляж чи дозволяли собі дорогі покупки, Леся рахувала зароблене і мріяла лише про одне: повернутися додому.
Коли вона нарешті повернулася додому, донька вже була щасливо заміжня. Молода сім’я, використовуючи мамину підтримку як основу, за наступні десять років самотужки звела добротний, просторий будинок. Леся тішилася: «Не дарма працювала. Все вдалося».
Настала зима, і Леся нарешті дозволила собі відпочинок, насолоджуючись затишком і часом, проведеним із зятем та донькою.
Та доля, як відомо, має своєрідне почуття гумору. Якось донька попросила Лесю поїхати до сусіднього обласного центру забрати велику посилку. Леся сіла на рейсовий автобус. Стомлена, вона сіла в куток, щоб хоч трохи подрімати. Раптом до неї підсів чоловік середнього віку.
— Далеко їдете? — запитав він із теплим, трохи хрипким голосом.
— Додому… Нарешті. Здається, я вперше за багато років нікуди не поспішаю, — усміхнулася Леся.
— Додому – це завжди добре, — відповів незнайомець.
Так вони й проговорили всю дорогу. Про життя, про те, як важко працювати за кордоном, про дітей, про сніг, який завжди такий гарний в Україні.
Його звали Ярослав. Він розповів, що розлучений багато років, має дорослого сина, свою невелику хату, працює сезонно за кордоном, переважно на будівельних об’єктах у Польщі та Чехії. Він був простий, сміливий, без зайвого гонору, але з надзвичайно добрими очима.
— Дивно, — сказав він, коли автобус під’їжджав до її містечка. — Давно я так не розмовляв з людиною. Ніби ми знайомі сто років. І як Вас не намагалися змінити ці заробітки, а Ви зберегли свою теплоту.
Леся тільки посміхнулася — і навіть не подумала, що їхня розмова не закінчена.
Настало Різдво. Сніг тихо падав за вікном, у новому будинку доньки горіли свічки, виграючи на дерев’яній обробці. Леся допомагала накривати великий стіл, готуючи дванадцять традиційних страв.
Раптом донька визирнула у вікно.
— Мамо, чиї це фари? Хтось під’їхав.
Леся визирнула й остовпіла. До хвіртки підійшов чоловік.
— Ой, Лесю, це ж той чоловік, що тебе з автобуса забирав! — вигукнула донька.
Це був Ярослав. Він стояв у зимовій куртці, тримаючи в руках пакунок, і трохи ніяковів.
Леся вийшла на ґанок.
— Ярославе? Що ви тут робите?
— Я… я не знав, чи ви будете раді, — його щоки почервоніли від морозу та збентеження. — Але ви ж казали, де живете. Я був проїздом неподалік і вирішив… Ну, прийшов привітати. З Різдвом Вас! Можна зайти хоч на хвилинку?
Леся відчула, як її серце тане. Вона простягнула руку і, знітившись, відчинила двері.
— Заходьте, Ярославе. Із Різдвом!
Ярослав зайшов, оглянув велику, світлу хату.
— Як же тут гарно. І затишно. Ви створили тут таку теплоту, Лесю. Я такої давно не бачив, — сказав він щиро, знімаючи шапку.
Він допоміг накрити стіл, майстерно ріжучи хліб і розповідаючи смішні історії зі своїх закордонних робіт. Він смішив Лесю і доньку, поводився легко і невимушено. Так непомітно вони провели свято разом. На другий день він знову зайшов “на каву”. А потім через тиждень.
Леся сама не зрозуміла, як її життя почало… світлішати. Вона вже не почувалася просто «мамою-доглядальницею».
Одного вечора, вони сиділи удвох у вітальні біля каміна, і Ярослав, ніяковіючи, як юнак, промовив:
— Лесю, а може б ви зі мною… ну, спробували? У мене є дім, я не ідеальний, але я надійний.
Леся опустила очі.
— Ярославе, я вже не дівчина… Мені стільки років… Я не вмію так просто…
— То й добре, що не дівчина, — він взяв її за руку. — Зрілі люди знають, що таке цінувати. А я ціную саме таку жінку, як Ви. Жінку, яка вміє будувати, яка врятувала своє життя і життя своєї дитини. Я хочу бути Вашою опорою.
Так і закрутилося.
Леся вже й не думала повертатися в Іспанію.
— Досить з мене тієї чужини, — сказала вона дочці одного разу. — Хочу жити тут. Спокійно. І… щасливо.
— Мамо, ви заслужили. Живіть для себе, — відповіла донька.
Ярослав став для Лесі не просто чоловіком, а справжньою опорою. Вона вперше відчувала, що не сама. Що її люблять не за те, що вона тягне, старається, терпить, а просто так. Що хтось бере її сумку, коли важко, робить чай, коли вона втомлена, і просто… є поруч, оберігаючи її спокій.
Так, у другій половині життя, після всіх втрат, поразок і важких заробітків, Леся нарешті знайшла своє тихе, заслужене щастя.
Бо інколи доля веде найдовшими, найскладнішими дорогами, щоб врешті привести до того, хто буде берегти твоє серце — так, як ти цього заслуговуєш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
