— Не треба тут із себе господиню ліпити, хата мого сина! — голосно заявила Галина Василівна, підпираючи боки й стаючи просто посеред моєї клумби з трояндами. — Павло тут господар, отже, і ми не чужі. Тож давай, Поліно,без оцих твоїх міських вибриків. Рідня приїхала, будь ласкава приймати як годиться.
Я стояла на ганку із садовими ножицями в руках і мовчки дивилася на свікруху, яка впевнено займала собою весь двір. Вона оглядала подвір’я з таким виглядом, ніби все життя тут керувала.
Позаду неї коло старенької машини переминалася з ноги на ногу зовиця Світлана з величезними картатими торбами. А на моїй дерев’яній гойдалці вже встиг розвалитися її син Денис. Хлопець у свої п’ятнадцять років сидів там із таким виглядом, ніби зробив нам велику ласку, що взагалі вийшов з авто.
З-під ґанку повільно, з поважним виглядом, виліз рудий кіт Персик. Звичайний пухнастий розбишака, який терпіти не міг метушні. Кіт сів біля моїх ніг, обвив лапи хвостом і пильно подивився на прибулих. Галину Василівну він недолюблював ще з минулого року, коли вона намагалася прогнати його віником.
— Мамо, — почувся позаду спокійний голос мого чоловіка. Павло вийшов із коридору. — Ти щось переплутала. Цю ділянку купила Поліна ще до нашого весілля. Вона продала бабусину спадщину й усе сюди вклала. Мого тут — хіба що паркан та альтанка, які ми разом городили.
— Ой, Павлику, не починай рахувати копійки! — махнула рукою свекруха, анітрохи не зніяковівши. — У родині все має бути спільним. Якщо вона твоя дружина, значить, і садиба наша, спільна. Ми зі Світланкою вирішили у вас пару тижнів побути. Повітря чисте, Денискові перед навчанням треба сили набратися. Та й Люба з Василем на вихідні підтягнуться, вони давно хотіли глянути, як ти тут обжився.
Я повільно опустила ножиці.
Цікава виходила річ. Родинна єдність у розумінні мами мого чоловіка завжди починалася тоді, коли треба було скористатися моїми заощадженнями чи моїм майном. А от коли допомога потрібна була нам, у них одразу з’являлися власні невідкладні клопоти.
Цю ділянку я колись шукала кілька місяців. Там стояла напіврозвалена глиняна хатина й росли чагарі у зріст людини. Скільки сили, терпіння й власних заробітків пішло на те, щоб провести світло, утеплити стіни, перекрити дах, вирівняти двір. Павло завжди чесно казав, що це моя справа, а він просто допомагає як турботливий чоловік.Ми створили цей куточок для себе, щоб мати де сховатися на вихідні після важкого робочого тижня.
І ось тепер посеред подвір’я стояла Галина Василівна, тримаючи старі клунки, і розпоряджалася так, ніби потрапила у власну садибу.
— Люба з Василем? — перепитав Павло. Його обличчя стало суворим. Тітка Люба була рідною сестрою свекрухи,людиною галасливою і переконаною, що всі навколо їй чимось зобов’язані. А її чоловік Василь мав звичку за столом повчати кожного, як треба правильно жити й вести господарство.
— Аякже! — радісно підхопила зовиця Світлана, перекидаючи торбу в іншу руку. — Ми їм розказали, що в Павлика тепер справжнє обійстя. Вони з онуками приїдуть у суботу зранку. Поліно, покажи нам кімнати. Мені потрібна та, що світліша, бо в темній у мене голова болить. А мамі віддай ліжко на першому поверсі, щоб вона сходами не ходила. Ви молоді, на горищі перепочинете.
Вона перевела подих і додала абсолютно буденним тоном:
— І ми з дороги зголодніли. Що в нас на обід? Тільки мені магазинного не давайте, у мене шлунок ніжний. Мені б домашньої рибки запекти або шматочок м’якого м’яса на пару. Звичайне моє травлення погано сприймає.
Я глянула на чоловіка. Павло стиснув кулаки, у нього на обличчі з’явився той вираз, після якого зазвичай починається гучна суперечка, а речі гостей летять назад за хвіртку. Але в мені щось перемкнулося.
Сваритися з людьми, які щиро вірять у власну безкарність, — справа марна. Вони просто образяться, розкажуть усім знайомим, яка я скупа, і зроблять із себе ображених. Галина Василівна дуже любила вдавати велику господиню, особливо коли все робилося чужими руками й за чужий рахунок.
Я ледь помітно торкнулася ліктя чоловіка, щоб він стримався. Він здивовано зиркнув на мене.
— А знаєте, Галино Василівно, ви праві, — промовила я якомога спокійніше й лагідніше. — Справді, чого це я втручаюся? Дружина має знати своє місце. Не личить мені перед чоловіком командувати. Хата сина — значить,хата сина. Павле, приймай рідню. Твої гості, твоє подвір’я — твої клопоти. А я тут просто так, відпочиваю.
Свекруха задоволено кивнула головою, навіть не відчувши нічого підозрілого.
— Оце правильно! Давно б так, Поліно. А то вічно показуєш характер. Світланко, занось речі в хату.
Вони гуртом рушили до дверей, несучи важкі клунки й роздивляючись коридор.
Павло відвів мене трохи вбік і тихо запитав:
— Полю, ти серйозно? Яке ще горище? Які Люба з Василем? Я їх зараз розверну, нехай їдуть на автобус!
— Павлику, — я ледь помітно всміхнулася. — Мама ж сказала, що ти тут головний? От і покажи, як ти керуєш.Тільки я в цій виставі обслугою бути не збираюся. Хай побачать, що буває, коли все лягає тільки на твої плечі.
Павло подивився на мене кілька секунд, а потім у його очах з’явився хитрий вогник.
— Зрозумів. Я господар? Добре, хай буде по-їхньому.
Ми зайшли всередину. Світлана вже відкривала шафки на кухні, ніби проводила перевірку.
— Поліно, а де у вас нормальний чай? Тут лише м’ята та липа. Я таке не п’ю, мені потрібен звичайний міцний. І ще: я там побачила домашній сир і шматок червоної риби. Не чіпайте, я собі на вечір залишу. А зараз нам би швиденько борщу наварити чи супу якогось.
Я мовчки підійшла до холодильника. Забрала звідти рибу, сир, баночку маслин, палицю доброї ковбаси, два гарні шматки свіжого м’яса й полуницю, яку вранці зібрала для себе. Усе це я акуратно склала у свій кошик.
— Ти куди це все несеш? — здивувалася зовиця.
— Це мої власні припаси, — спокійно пояснила я. — Я купувала це за свої кошти й для себе. А оскільки я тут не господиня, а просто дружина господаря, то накривати стіл мені не личить. Полиця Павла — он там, унизу.
Внизу самотньо лежала половинна капустини, банка квашених помідорів, пачка вівсянки та пакет кефіру.
Світлана обурено застигла, а в кухню вже протиснулася свікруха.
— Поліно! Що це за витівки? Ти чому їжу від родини ховаєш?
— Та що ви, Галино Василівно, — відповіла я з невинною усмішкою. — Я нічого не ховаю. Просто забираю своє нагору, щоб вам не заважати. Ви ж самі сказали: Павло господар, він і має гостей пригощати. Я в чоловічі справи не втручаюся. Павле! — гукнула я. — Твоя родина хоче обідати. Займися цим, будь ласка.
Я взяла кошик, покликала Персика, який підозріло нюхав капці Світлани, і піднялася на другий поверх.
У мене нагорі була маленька кімнатка з диваном, книжками та крихітним холодильником для напоїв, який я колись поставила, щоб не бігати щоразу вниз. Я заварила собі кави, розгорнула книжку й сіла біля вікна. Персик затишно вмостився на підвіконні.
Знизу почулися перші жваві розмови.
Голос Павла лунав досить впевнено:
— Світлано, борщу немає. Дружина не варила, а я не вмію. Он є вівсянка, залий водою та поїж. Або помідори відкрийте.
— Яка ще вівсянка?! — обурювалася зовиця. — У мене ж дієта! Мені треба повноцінне харчування! Павле, поклич Поліну, нехай спуститься і зготує нормально обід!
— Поліна втомилася після роботи й відпочиває, — твердо відрізав чоловік. — А я господар. Моя хата — мої правила. Не хочеш каші — он на городі петрушка росте, нарви собі, дуже корисно.
До вечора напруга в домі помітно зросла. Свекруха, зрозумівши, що звичного безкоштовного бенкету не передбачається, вирішила піднятися до мене. Вона важко дихала, тримаючись за перила.
— Це що за бунт такий? — зупинилася вона на порозі кімнати. — Ми ж гості здалеку! Ти чого чоловіка самого кинула поратися?
— Галино Василівно, — я спокійно відклала книжку. — Ви вранці чітко пояснили, що тут усе синове. Я з вами погодилася й поступилася місцем. Ваш син дорослий, усе вміє сам. Ви приїхали до нього, от із ним і домовляйтеся про обіди, прибирання та постіль.
— Та він нам якусь порожню кашу запропонував! А Дениско взагалі голодний сидить, він такого не їсть!
— Бідний хлопчик, — зітхнула я. — Може, йому варто прогулятися до сільського магазину? Це якраз кілька кілометрів пішки. Рух на свіжому повітрі дуже корисний для апетиту.
Свекруха лише ображено стиснула губи й пішла вниз.
Ранок наступного дня почався з несподіваних побутових труднощів.
Сільська садиба зі зручностями — це ціла система. У нас була власна свердловина, насос, очисні фільтри й бойлер для нагріву води. Зазвичай усім цим займалася я: знала, де перевірити тиск, як промити фільтр чи перезапустити систему.
Близько восьмої ранку знизу долинув переляканий голос Світлани.
Я накинула домашній халат і спустилася на перший поверх. Зовиця стояла коло умивальника з намиленою головою, загорнута в простирадло, і розгублено дивилася на кран, з якого не текло ні краплі.
Галина Василівна в цей час безуспішно смикала ручку в санвузлі.
— Води немає! — вигукнула Світлана. — Поліно, що сталося? Я ж голову намилила!
— Поняття не маю, — знизала я плечима. — Я ж тут не господиня. Усі питання до власника садиби. Павле!
Чоловік вийшов із підсобного приміщення у старому робочому одязі, тримаючи в руках розвідний ключ.
— Що з водою, синку? — підскочила до нього мати.
— Та біда, мамо, — зітхнув Павло. — Насос зупинився. Там складна електроніка. Поліна зазвичай знала, де яка кнопка, а я поліз сам, хотів краще зробити — і щось там замкнуло.
— То полагодь! — вимагала свекруха.
— Не можу просто так. Треба запчастину шукати, до районного центру їхати. А мені ніколи, треба паркан підфарбувати. Ви ж у мою хату приїхали, мушу лад наводити.
— А мені як змити мило?! — майже плакала Світлана.
— Он коло огорожі є старий колодязь, — підказав Павло. — І відро там стоїть. Набирайте водичку, грійте на плиті в каструлі й мийтеся. Чудова загартовуюча процедура, краща за будь-які міські звички.
Бачити, як зовиця з мокрим волоссям несе важке відро води через усе подвір’я, було вельми показово. Денис спробував зняти матір на телефон, але дістав від неї суворий погляд і був змушений сам іти по друге відро, щоб було чим змити в туалеті.
До полудня гості виглядали втомленими й мовчазними. Свекруха сиділа на ґанку, обмахуючись якоюсь старою брошурою.
Аж тут у неї задзвонив телефон.
— Ой, Любочко! — голос Галини Василівни миттєво змінився, ставши солоденьким і лагідним. — Так-так, ми вже тут. Відпочиваємо просто чудово! Повітря яке, ти б тільки знала! Павлик нас так гарно приймає, так старається!Звісно, приїжджайте завтра, як домовлялися. Шашлики? Обов’язково! Я Павлику скажу, він усе підготує, гарного м’яса дістане, овочів. Чекаємо, дорогенькі, чекаємо!
Вона поклала слухавку й переможно подивилася в мій бік. Я саме поливала квіти біля вікна.
— Павле! — покликала свікруха. — Завтра приїде тітка Люба з чоловіком і внуками. Четверо людей! Щоб до вечора був гарний стіл. З’їзди, купи гарного м’яса, свіжих овочів, напоїв добрих. І солодощів дітям не забудь.
Павло неспішно підійшов до ґанку, тримаючи в руках олівець і клаптик паперу.
— Добре, мамо. М’ясо, овочі, напої, солодощі. Записав. Буде чудовий прийом!
Він простягнув до неї руку відкритою долонею.
— Це що таке? — не зрозуміла Галина Василівна.
— Кошти, — спокійно сказав чоловік. — Люба з Василем — це твої гості, ти їх покликала. Я можу з’їздити своїм авто, витратити пальне й усе привезти. Але мій гаманець порожній, якраз віддав залишки за дошки на дрова. Якщо накривати стіл на таку компанію, потрібна пристойна сума. Як віддаси — готівкою чи на картку перекинеш?
На подвір’ї запала повна тиша. Було чути тільки, як десь у траві цвіркочуть коники.
— Які ще кошти?! — обурилася свекруха. — Павле, ти при своєму розумі? З рідної матері брати за те, щоб тітку нагодувати у твоєму ж домі?! Ти господар, ти й маєш усе забезпечити! Он у тебе дружина працює, заробляє непогано, хай вона дістане зі своїх запасів!
Ось вона, справжня правда й випливла на поверхню.
Я поставила лійку й підійшла ближче. Персик вийшов за мною і сів поруч.
— Галино Василівно, — мій голос звучав рівно, але твердо. — Ми ж учора все з вами з’ясували. Садиба синова,майно його. Я — звичайна дружина без права голосу. Мої заробітки до частування ваших гостей не мають жодного стосунку. Я свої кошти витрачаю на власні потреби. А звичка накривати столи за чужий рахунок у цій хаті більше не діє.
— Та ви… ви просто знущаєтеся з нас! — вигукнула Світлана, вибігаючи на ґанок із рушником на голові. — Мамо, вони навмисно це роблять! Поліна спеціально воду перекрила! І їжу заховала! Вона Павла проти нас налаштовує!
— Я? Перекрила воду? — здивувалася я. — Світлано, я ж навіть не знаю, як той насос розбирати. Павло сам сказав, що там щось перегоріло.
— Ви зобов’язані нас годувати! — наполягала зовиця. — Ми ж родина! Ми відпочивати приїхали!
І тут Денис, який до цього моменту нудьгував без інтернету (роутер я теж вимкнула й забрала до себе, пояснивши,що мені потрібен зв’язок для роботи), не витримав:
— Мамо, бабо Галю, поїхали додому. Ну що тут робити? Їсти нема чого, зв’язку нормального нема, ще й цей рудий кіт на мене шипить. Я краще вдома посиджу.
— Мовчи вже! — гримнула на нього бабуся. — Нікуди ми не поїдемо! Завтра Люба буде тут! Що я їй скажу?! Я ж обіцяла, що відпочинемо по-людськи!
— Тоді діставай свій гаманець, мамо, — підсумував Павло. — Або дзвони тітці Любі й кажи, що господар захворів і приймати нікого не може.
Галина Василівна розгублено ходила по двору. Скасувати приїзд сестри для неї було найбільшим соромом, адже вона вже встигла наговорити, як розкішно живе її син.
Зітхнувши, вона дістала свій гаманець і відрахувала синові певну суму, значно меншу, ніж була потрібна.
— На м’ясо вистачить, — пробурчала вона. — А цибулю й огірки на городі нарвете.
— На городі все саджала Поліна, — зауважив Павло, ховаючи гроші до кишені. — Вона свою працю цінує. Тому куплю в крамниці те, на що вистачить цих грошей.
Суботній ранок приніс новий шум. До двору з гуркотом підкотила стара іномарка дядька Василя. З машини вийшла тітка Люба в яскравому квітчастому халаті, сам Василь із сердитим обличчям та двоє галасливих хлопчаків, які одразу побігли топтати газон.
Свекруха вибігла їм назустріч, намагаючись усміхатися:
— Любочко! Василю! Заходьте, рідні!
— Оце так хатина! — басом мовив Василь, оглядаючись довкола. — Павле, ну ти й розжився! А де лазня? Ми з дороги попаритися хотіли!
Павло вийшов у робочому одязі й розвів руками:
— Дядьку Василю, лазня не працює. Трубу розібрав, треба чистити, та не встиг.
— Оце маєш, — скривився родич. — А ми вже налаштувалися… Ну гаразд, розпалюй мангал, де там м’ясо?
— М’ясо мама купила, он у хаті. Мангал за кущем стоїть. А от дрова треба наколоти, он колоди лежать. Сокира в хлівчику, беріть та рубайте, справа ж чоловіча.
Дивитися, як неповороткий дядько Василь намагається розколоти міцну дубову цурку старою затупленою сокирою (добру, гостру сокиру Павло заздалегідь приховав), було окремою картиною.
Тим часом тітка Люба господарювала на кухні й голосно кричала:
— Галю, а де нормальні ножі? Вони ж нічого не ріжуть! І чому м’ясо таке жорстке? Ти ж казала, що буде молоде й соковите!
Свекруха вся почервоніла, бігаючи між хатою і двором. Грошей, які вона дала, вистачило лише на звичайну тверду свинину, трохи курячих гомілок та найдешевші помідори.
— Поліно! — вигукнула свекруха, побачивши мене на ґанку з книжкою. — Чого ти сидиш? Іди поможи на стіл зібрати! Там людей повно!
Я спокійно подивилася на неї:
— Галино Василівно, ви ж самі сказали, що я тут гостя. Мені не личить втручатися в розпорядження вашої родини.Там зараз тітка Люба хазяйнує, дві господині коло однієї плити тільки пересваряться. Я краще тут побуду,подихаю повітрям.
— Ти з мене глузуєш! — зашипіла вона, підійшовши впритул. — Навмисно хочеш мене перед сестрою зганьбити!
— Чим саме? — щиро запитала я. — Ви сказали: хата сина. Син вас прийняв, поїхав на ваші гроші до крамниці,купив що зміг. Василь рубає дрова. Справжнє сільське життя, як ви й хотіли. Я тут до чого?
Через дві години все остаточно пішло шкереберть.
Дядько Василь дров до пуття не наколов, спробував розпалити вогнище залишками бензину від косарки, полум’я спалахнуло надто сильно, і курятина просто обвуглилася зверху, залишившись сирою всередині. Свинина на решітці вийшла сухою і твердою.
Тітка Люба накришила салат, поставила на стіл прості напої, і всі нарешті сіли в альтанці. Василь пожував шматок м’яса, скривився й відсунув тарілку:
— Слухай, Галю. Ти нам розповідала: прийом, відпочинок, усе найкраще. А що маємо? Води в крані немає, туалет з відром, м’ясо не вкусиш, лазня закрита. Ми навіщо сюди таку дорогу подолали?
— Василю, ну накладка вийшла… — виправдовувалася свекруха. — Павлик просто не догледів…
— Та до чого тут Павло? — розсердилася тітка Люба. — Ти розказувала, що ти тут господиня. А насправді якийсь безлад. А невістка твоя взагалі сидить собі склавши руки, навіть пальцем не поворухнула!
Галина Василівна, доведена до крайності соромом, утомою та сваркою, раптом підхопилася з лави. Обличчя в неї пашіло гнівом.
— Це все вона! — закричала вона, показуючи на мене рукою. — Це вона все зіпсувала! Вона скупа й безсердечна!Має гроші, могла б нормальних продуктів накупити, якби хотіла родину чоловіка по-людськи зустріти! Могла б стіл накрити, як належить добрій господині!
Вона важко перевела подих. Тітка Люба й дядько Василь здивовано замовкли. Світлана тільки сиділа й дивилася в стіл.
Я повільно підійшла до альтанки. Кіт побіг за мною і вмостився біля моїх ніг.
— Значить, я мала все купити? — спокійно перепитала я, щоб усі добре чули. — За власні зароблені гроші?
— Так! Ти дружина! Твій обов’язок — шанувати родину чоловіка! — продовжувала кричати свікруха, вже зовсім плутаючись у власних словах.
— Дуже зручна у вас логіка, Галино Василівно, — відповіла я. — Коли треба безкоштовно пожити в чужій хаті,вона раптом стає власністю вашого сина, а я тут ніхто. А як тільки з’ясувалося, що син не має зайвих грошей на ваші забаганки, платити чомусь маю я, бо я заробила. Ви вже вирішіть: або тут усім заправляє чоловік, або ви просто хотіли сісти мені на шию.
— Та як ти смієш?! Павле! Скажи їй!
Павло неспішно підвівся зі свого місця, подивився на матір, потім на дядька Василя.
— А що казати, мамо? Вона правду каже. Ви приїхали в чужий дім і одразу почали вказувати, кому де стояти.Заявили, що Поліна тут чужа. Вона погодилася й відійшла вбік. Я взяв усе на себе. І ось маєте результат: грошей у мене на такі гуляння немає, техніку я сам полагодити швидко не можу, обіди варити не вмію. Без моєї дружини тут нічого цього не було б. І вся ваша розмова про родину закінчилася там, де закінчився її гаманець.
Він помовчав і спокійно додав:
— Ви хотіли погуляти за чужий рахунок, прикриваючись родинними зв’язками. Не вийшло. Тому робимо так:збирайтеся й повертайтеся додому. Просто зараз.
— Павлику… синку… — Галина Василівна враз знітилася, опустила плечі й розгубилася. — Куди ж ми поїдемо?Вечір уже скоро. І Люба з Василем…
— Люба з Василем на машині, вони доїдуть, — відрізав син. — А ви зі Світланою та Денисом підете на приміський потяг. Він якраз увечері йде, встигнете, якщо не будете сидіти.
— Але в нас торби важкі! Ти хоч підвезеш нас? — тихо запитала Світлана.
— Не підвезу, — відповів Павло. — Я втомився поратися цілий день. А в Поліни просити машину не треба — вона ж для вас тут не господиня, тож і послуг ніяких не буде.
Тітка Люба, зрозумівши, що свято зіпсоване, а далі будуть тільки з’ясування стосунків, сердито звеліла своїм збиратися:
— Ходімо, Василю! Тільки час згаяли. Галю, я від тебе такого не чекала. Нахвалилася невідомо чим!
Машина дядька Василя швидко виїхала з двору, здійнявши хмару куряви.
Галина Василівна мовчки пішла збирати клунки. За пів години вона разом зі Світланою та Денисом вийшла за ворота. Хлопець ішов позаду, натягнувши каптур і дивлячись під ноги. Свікруха дріботіла сільською дорогою, і в її ході вже не було тієї пихи, з якою вона кілька днів тому топтала мої квіти. Вона виглядала просто літньою жінкою, якій нарешті довелося зрозуміти, що щирість і гостинність не бувають примусовими.
Ми з Павлом стояли на ґанку й дивилися їм услід.
Коли вони зникли за деревами, чоловік полегшено зітхнув, обійняв мене за плечі й тихо сказав:
— Пробач, що не зупинив це одразу. Треба було в перший же день не пускати.
— Усе добре, — усміхнулася я, притулившись до нього. — Якби ти їх просто прогнав, вони б усім розказували,яка я лиха невістка, що сина проти матері нацькувала. А так вони все зробили самі. До речі, а що там насправді з насосом?
Павло хитро всміхнувся:
— Та нічого. Я просто провід живлення в котельні висмикнув із колодки. Зараз піду ввімкну назад. І роутер свій повертай на місце.
Я щиро розсміялася, дивлячись, як рудий Персик діловито обходить звільнене подвір’я, прямуючи до своєї миски біля дверей.
Увечері ми нарешті сиділи вдвох в альтанці. У крані тихо шуміла вода, у кухні закипав чайник зі свіжою м’ятою, а на мангалі на чистому жарі допікалося те добре м’ясо, яке я дістала зі своїх запасів. Навколо панувала справжня,спокійна тиша, яку порушувало лише затишне муркотіння кота.
Я дивилася на освітлені вікна нашого будинку, на акуратні грядки, на чоловіка, який спокійно перевертав м’ясо, і з посмішкою промовила:
— А знаєш, гарна в сина садиба вийшла. Треба буде ще якось завітати сюди на відпочинок. Не заперечуєш,господарю?
Павло підвів очі, тепло всміхнувся й жартома вклонився мені:
— Для справжньої господині цього дому двері відчинені завжди. За нашими власними правилами.
