Той ранок у жовтні 1998 року в’ївся Ніні в пам’ять назавжди. Осінь була ранньою і злючою. На пероні провінційної станції вітер гуляв під легким пальтом, яке вже давно не гріло. Поруч стояла стара дерматинова валіза, перев’язана грубою мотузкою, бо замок розійшовся ще вдома, коли пакували останні теплі шкарпетки.

У найтаємнішій кишені сумки, пришпилена шпилькою, лежала записка з адресою якоїсь пані Рози з Неаполя. Цей папірець був її єдиним дороговказом у невідомість.

— Мамо, ти точно повернешся через рік? — десятирічна Оленка вчепилася в рукав пальта. Очі в дитини були червоні, вона розмазувала сльози по щоках брудними рукавичками.

— Точно, зірочко. Ось побачиш, рік пролетить — і не помітиш, — Ніна притиснула доньку до себе, а в самої в грудях усе стислося так, що дихати було боляче.

— А привезеш касетний плеєр? — шмигнув носом дванадцятирічний Сашко. Він намагався триматися як чоловік, але губи в нього тремтіли.

— Привезу, синку. І плеєр, і кросівки з вогниками, і шоколаду цілу гору. Тільки вчися добре.

Чоловік Ніни, Петро, стояв трохи осторонь. Він курив одну за одною, ховаючи очі за сизим димом. Роботи в селі не було вже два роки. Завод у місті, де він працював токарем, порізали на метал. Грошей не вистачало навіть на хліб, не те що на одяг дітям. Італія тоді здавалася казковим краєм, де гроші лежать під ногами, треба тільки поїхати й зібрати.

— Бережи їх, Петре, — тихо сказала Ніна, коли вже майже вирушала.

— Берегтиму. Ти там… сама обережно. Кажуть, там карабінери ловлять наших.

— Нічого. Прорвемося.

Ніна сіла у вагон. Коли потяг рушив, вона притулилася лобом до холодного скла і дивилася на три фігурки на пероні, аж поки вони не перетворилися на крихітні крапки. Вона думала: «Рік. Всього один рік терпіння — і все буде добре». Вона ще не знала, що цей рік розтягнеться на двадцять вісім довгих років.

Італія зустріла Ніну не сонцем і лимонами, а різким запахом хлорки та старечого тіла. Її перша господиня, синьйора Роза, була жінкою з характером загартованої сталі.

— Ніна! Лаваре! — кричала вона щоранку о шостій, стукаючи палицею по підлозі. — Лаваре бене! (Мий добре!)

Ніна не знала мови, не знала законів. Вона була “кландістіні” — нелегалкою без прав. Кожен стукіт у двері змушував її серце калатати: а раптом поліція? Роза це знала і користувалася цим. Вона змушувала Ніну працювати по вісімнадцять годин на добу.

Ніна мила все: мармурові підлоги, антикварні меблі, саму стареньку, яка іноді в істериці намагалася її вдарити. Ночами, сидячи на стільці біля ліжка хворої, Ніна діставала зім’яту фотографію дітей.

— Потерпи, Ніно, — шепотіла вона сама собі. — Оленці треба зуби лікувати, Сашкові куртку нову. Ще трохи.

Раз на місяць вона йшла до найближчого пункту переказів. Кожна ліра, а пізніше кожен євро, пахли її мозолями й безсонними ночами.

— Це Сашкові на підручники, — примовляла вона, заповнюючи бланк. — А це Петрові на ремонт даху.

Минали роки. Діти росли на фотографіях, які приходили в листах. Оленка з дівчинки з бантиками перетворилася на дівчину з макіяжем. Сашко змужнів. Петро надіслав листа, що знайшов іншу жінку — мовляв, “чоловікові важко самому стільки років”. Ніна проплакала три ночі, а на четверту встала і пішла мити посуд. Вона не могла повернутися — діти якраз вступали до інститутів. Гроші були потрібні як повітря.

Минуло десять років. Ніна вже вільно розмовляла італійською, змінила кілька родин і нарешті отримала документи. Вона стала “своєю” для італійців, але дедалі більше чужою для дому.

Одного вечора задзвонив мобільний.

— Мамо, привіт! — голос Сашка був збудженим. — Слухай, я тут з дівчиною познайомився, Світланою. Ми одружитися хочемо.

— Ой, синку, радість яка! — Ніна посміхнулася, витираючи спітніле чоло.

— Але мамо… Ти ж знаєш, як зараз. Жити ніде. Не вести ж мені молоду дружину в гуртожиток до тарганів. Тут квартиру в центрі продають, недорого, але треба відразу всю суму…

Ніна зітхнула. Вона якраз збиралася купити собі нові туфлі, бо старі розвалилися.

— Я допоможу, Сашку. Знайду ще одну роботу на вихідні.

Вона влаштувалася доглядати за паралізованим чоловіком у нічні зміни. Сон став розкішшю, яку вона дозволяла собі лише на кілька годин у вагоні метро. За три роки в Сашка з’явилася двокімнатна квартира.

— Мамо, ти золота! — кричав він у монітор комп’ютера, коли вони вперше зідзвонилися по відеозв’язку. — Дивись, яка кухня! Який балкон!

Потім прийшла черга Оленки.

— Мамо, Степан каже, що в селі перспектив немає, якщо не мати господарства. Нам би дім побудувати… Великий, щоб і нам, і онукам твоїм місця вистачило.

І Ніна знову почала збирати. Вона перейшла на найдешевшу пасту, купувала обрізки шинки в м’ясній лавці, запевняючи продавця, що це для собаки. Насправді вона їла їх сама, аби відкласти зайву сотню євро.

У селі виріс справжній палац. Два поверхи, пластикові вікна, червона черепиця. Сусіди ходили повз і зітхали: “Оце Ніна дає! Сама в Італії на панів оре, зате діти як королі живуть”.

Ніна бачила цей дім тільки на фото. У свої шістдесят вісім вона раптом відчула, що сили закінчилися. Одного ранку вона просто не змогла підвестися з ліжка. Лікар сказав коротко: “Синьйоро, вам потрібен спокій, інакше серце не витримає”.

“Пора додому”, — подумала вона.

Повернення було не таким, як вона малювала у своїх снах. На пероні її зустріли Сашко на новій машині (теж купленій за її гроші) та Оленка в дорогій шубі. Були квіти, були обійми, але в повітрі висіла якась ніяковість.

— Мамо, ти так схудла, — сказала Оленка, розглядаючи зморшки на обличчі матері.

— Робота не легка була, доцю.

Ніна не поїхала до сина в квартиру і не залишилася в дочки в “палаці”. Вона зробила те, про що нікому не казала — таємно від усіх вона відкладала частину грошей на власне житло. За місяць до від’їзду вона через знайомого маклера купила маленьку двокімнатну квартиру в місті, неподалік від парку.

— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? — Оленка сплеснула руками, коли Ніна привела їх на “новосілля”. — У нас у селі цілий поверх пустує! Степан уже й кімнату тобі вибрав. Нащо тобі ця коробка в місті? Тут же навіть городу немає!

Ніна спокійно розставляла на підвіконні фіалки.

— Я хочу спокою, Оленко. Я двадцять вісім років жила в чужих спальнях, слухала чуже дихання і їла те, що дадуть. Я хочу прокидатися у своїй квартирі, пити каву з тієї чашки, яка мені подобається, і вибирати штори сама.

Діти перезирнулися. Їм це здалося примхою. Але ідилія тривала недовго. За три місяці Сашкова донька, Аліна, оголосила про весілля.

Вечерю влаштували в квартирі Сашка. Невістка Світлана була напрочуд привітною. Вона весь вечір підкладала Ніні найкращі шматочки м’яса і підливала домашній компот.

— Мамо, — почала Світлана, коли молодята пішли на балкон. — Ви ж бачите, як зараз усе дорого. Ми з Сашком крутимося, але на весілля ледве назбирали. Аліна ж ваша єдина внучка від сина.

— Я допоможу, — кивнула Ніна. — Я відклала гроші на подарунок. Сума непогана.

Світлана перезирнулася з Сашком. Той опустив очі в тарілку.

— Мамо, ми не про гроші на сукню чи ресторан, — м’яко сказала невістка. — Гроші — то таке, сьогодні є, завтра нема. Ми про майбутнє. Молодим потрібен старт. Свій куток.

Ніна напружилася.

— І що ви пропонуєте?

— Ну, дивіться, — Світлана подалася вперед. — Ви ж Оленці — цілий дім збудували. Сашкові — квартиру купили. А Аліні що? Виходить несправедливо. Було б дуже правильно, якби ви свою нову квартиру віддали Аліні. Ви ж одна, куди вам стільки місця?

Ніна завмерла з горнятком у руках. Вона подивилася на сина.

— Сашку, а я де буду?

— Та що ви, мамо! — втрутився син. — Оленка ж кличе в село! Там повітря, сад, свіжі овочі. Будете з онуками від Оленки бавитися. Там дім величезний, ви ж самі його будували — на п’ять кімнат! А дитині треба тут, у місті, біля роботи.

— Тобто, — повільно промовила Ніна, — ви пропонуєте мені на старості років знову зібрати валізу і піти в “приймаки” до зятя?

— Ну чого ви так грубо! — Світлана піджала губи. — Ми ж про сім’ю дбаємо. Що люди скажуть? Що бабуся на старості років у двокімнатній розкошує, а внучка по орендованих кутах тинятиметься? Ви ж завжди казали: “Все для дітей”.

Ніна відчула, як у грудях починає пекти. Вона згадала, як мила підлоги у пані Рози, як терпіла приниження, як мерзла на зупинках, аби заощадити один євро.

— Я нічого не скажу зараз, — тихо відповіла Ніна. Вона встала, одягла пальто і вийшла.

Наступні кілька днів телефон Ніни не замовкав.

Оленка дзвонила з села:

— Мамо, ну справді, переїжджай! Степан уже й побілку в кімнаті оновив. Ми ж родина! Тобі на старості стакан води хто подасть у тій квартирі?

Сашко тиснув на жаль:

— Аліна плаче третій день. Каже, що бабуся її не любить. Мамо, ну будь мудрою. Ти ж у нас героїня, стільки для нас зробила, не псуй усе зараз.

Ніна сиділа на своїй кухні. Вона дивилася на сонце, яке заливало світлом її власні штори. Вона згадала слова однієї італійської подруги: “Ніна, якщо ти сама не поставиш себе на перше місце, діти поставлять тебе на останнє”.

На четвертий день вона викликала Сашка на розмову.

— Приїдь сам. Без Світлани.

Син приїхав похмурий.

— Сашку, — сказала вона, посадивши його навпроти. — Подивися мені в очі. Ти пам’ятаєш 1998 рік? Перон? Ту мотузку на валізі?
Сашко мовчав.

— Я працювала двадцять вісім років. Я бачила ваші весілля на фото. Я бачила, як ви ростете — через екран монітора. Я віддала вам своє здоров’я, свою молодість і свою жіночу долю. Я купила тобі квартиру. Я збудувала Оленці дім. Невже я не заробила на ці сорок квадратних метрів спокою?

— Мамо, але ж Аліні важко…

— Всім важко, Сашку. Але якщо я зараз віддам цю квартиру, я знову стану “служницею”. Тільки тепер у вашому домі. Я буду заважати Світлані на кухні, я буду винна Степану за кожен шматок хліба. Я не хочу так. Ця квартира — це моє право бути людиною, а не банкоматом.

Сашко вперше за довгий час подивився на матір не як на джерело грошей, а як на втомлену жінку.
— Я зрозумів, мамо. Я… я щось придумаю зі Світланою.

День весілля Аліни був пишним. Світлана ходила з кам’яним обличчям, демонстративно не помічаючи Ніну. Родичі за столами вже шепотілися: “Бачила? Ніна квартиру затисла. Оце заробітчанки стали — гроші їх зіпсували”.

Ніна чула це, але тільки посміхалася. Вона виглядала чудово — у сукні кольору морської хвилі, з вишуканою зачіскою. Вона більше не була тією жінкою з валізою на пероні.

Коли прийшов час тостів, Ніна взяла мікрофон. У залі запала тиша. Світлана напружилася, чекаючи, що от зараз, під тиском совісті, бабуся витягне ключі.

— Дорога моя внучко, — почала Ніна. — Я хочу побажати тобі одного — незалежності. Коли жінка має свій дах над головою, вона має право голосу. Я не дам тобі ключів від своєї квартири, бо вона мені потрібна, щоб залишатися твоєю бабусею, а не тягарем для твоїх батьків. Але я хочу дати тобі це.

Вона простягнула Аліні конверт. Там була сума, яку вона збирала останні два роки в Італії, відмовляючи собі навіть у фруктах. Це були гроші на “чорний день”.

— Тут вистачить на перший внесок за іпотеку. Ви будете мати своє. Важко зароблене, а тому — справді ваше.

За столом прокотився гул. Світлана зблідла — вона розраховувала на все й відразу. Але Аліна раптом відклала квіти, підбігла до бабусі й міцно її обійняла.

— Дякую, бабусю! — прошепотіла вона так, щоб ніхто не чув. — Мені було так соромно за маму. Я не хотіла твій дім. Я просто хотіла, щоб ти була щаслива.

Ніна відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вперше за двадцять вісім років це була сльоза не від розпуки, а від того, що її нарешті почули.

Минуло пів року. Життя розставило все на свої місця.
Сашко зі Світланою взяли кредит, Оленка в селі продовжувала скаржитися на врожай, але вже не вимагала від матері нових переказів.

А Ніна… Ніна нарешті почала жити.

Вона записалася в хор для літніх людей. Виявилося, що в неї чудовий голос. По суботах вона ходила в парк із сусідкою, вони пили каву в маленькій кав’ярні й обговорювали не хвороби, а виставку квітів.

Одного разу Аліна завітала до неї після роботи.

— Бабусю, я печива принесла! Смачне, як у тій Італії, про яку ти розказувала.

Вони сиділи на світлій кухні. Сонце грало на пелюстках фіалок.

— Знаєш, Аліно, — сказала Ніна, наливаючи чай. — Я колись думала, що любов — це віддати все до останньої крихти. Що треба розчинитися в дітях. А тепер я зрозуміла: любов — це коли ти даєш дітям крила, але при цьому не відрізаєш ноги собі. Тільки тоді ти можеш навчити їх літати.

Ніна дивилася у вікно на місто, яке нарешті стало їй рідним. Вона зробила найважливіший переказ у своєму житті — вона повернула борг самій собі. Двадцять вісім років за право пити каву біля власного вікна. Це була чесна угода.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.