Березень того року видався примхливим. Вранці шибки вкривалися тонкою памороззю, а пообіді сонце вже безжально витоплювало брудні калюжі. Віра Семенівна стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири на восьмому поверсі й дивилася на голі крони дерев. Вона любила цю пору за передчуття чогось нового, але серце стискалося від тривоги.

На кухні почувся брязкіт посуду — то зять Роман господарював, хоча «господарював» було занадто гучним словом. Він зазвичай лише вказував, де що має стояти.

— Мамо, ви вже прокинулися? — Роман зайшов у кімнату, витираючи руки рушником. — Я тут розсаду помідорів переставив ближче до світла. А то ви їх у куток засунули, затіняєте багатство.

— Я не засунула, Романе, там протяг від балконних дверей, змерзнуть, — тихо відповіла Віра Семенівна.

— Нічого їм не буде! — відмахнувся він. Його голос став повчальним. — Ви ж розумієте, треба садити багато. Земля чекати не буде. Цього року плануємо соток десять під картоплю, плюс морква, цибуля… Огірочків ваших фірмових треба банок сто, не менше. Колеги на роботі досі згадують, як ви минулого року пригощали.

Віра Семенівна змовчала. Вона згадала минуле літо: пекуче сонце, нескінченні грядки, від яких нила кожна кісточка, і Романа, який приїжджав лише на вихідні — «проконтролювати» та поїсти свіжих шашликів, поки вона сапала.

— А Ніна де? — запитала вона, щоб змінити тему.

— У ванній. Ми, до речі, хотіли з вами поговорити. Увечері, за вечерею. Важлива справа.

Вечеря була напруженою. Ніна, єдина донька, яку Віра Семенівна виростила сама після смерті чоловіка, ховала очі в тарілку з пюре. Роман, навпаки, випростав спину і виглядав як директор великого підприємства.

— Мамо, — почала Ніна тремтячим голосом. — Ви ж знаєте, як нам тут… тісно.

Віра Семенівна відклала виделку. Тісно? У трикімнатній квартирі, де в кожного була своя кімната? У квартирі, за яку вона з покійним Степаном виплачувала кооператив десять років, відмовляючи собі в усьому?

— Роман хоче зробити кабінет, — продовжувала Ніна. — І ми думаємо… про дитину. Нам потрібна дитяча.

— То в чому проблема? Місця ж вистачає, — Віра Семенівна відчула, як всередині холоне.

— Мамо, не перебивайте, — втрутився Роман. — Суть у тому, що вам у місті важко. Поверхи, ліфти, шум. А в селі — благодать! Хата вашої матері стоїть пусткою. Свіже повітря, город під боком. Ми вирішили: ви переїжджаєте туди. Назавжди.

— Назавжди? — прошепотіла вона. — Але ж там хата стара. Піч димить, дах протікав минулої осені. Там взимку жити неможливо, Ніно.

— Ми за літо все зробимо! — швидко вигукнула донька, нарешті піднявши очі. — Роман обіцяв. Нову грубку складемо, вікна поміняємо. Буде як лялечка. Просто… Романові важко. Він хоче бути господарем у домі, а з вами він ніби в гостях.

Віра Семенівна подивилася на зятя. Той сидів з кам’яним обличчям. Вона зрозуміла: вони вже все вирішили. Її речі, мабуть, уже подумки були спаковані.

— Добре, — сказала вона, підводячись. — Поїдемо. Якщо я заважаю власному зятю у власній хаті — я поїду.

Переїзд був швидким. Роман особисто завантажив стару «Ладу» вузлами та коробками. Коли вони під’їхали до старої батьківської хати в селі, Вірі Семенівні захотілося плакати. Бур’яни минулорічні стирчали з-під снігу, хвіртка сумно рипіла на одному завісі.

— Ось і приїхали! — бадьоро вигукнув Роман, вивантажуючи речі прямо на землю. — Розміщуйтесь, мамо. Роботи тут — край непочатий, нудьгувати не буде коли.

Він поїхав того ж вечора, навіть не зайшовши до хати, щоб перевірити, чи є там вода.

Весна в селі — це не прогулянки в парку. Це чорна робота. Віра Семенівна з ранку до ночі була на городі. Садила, сіяла, поливала. Спина розламувалася, руки почорніли від землі, яку не відмивало жодне мило.

Ніна телефонувала раз на тиждень:

— Мамо, як ви? Як помідори?

— Помідори ростуть, Ніно. А коли майстри приїдуть? Обіцяли ж дах підлатати і піч подивитися. Скоро дощі підуть.

— Ой, мамо, Роману зараз не до того. На роботі аврал, потім він машину ремонтував. Ми приїдемо на вихідні, заберемо першу редиску.

Приїжджали вони зазвичай голодні. Віра Семенівна готувала обід, накривала стіл. Роман ходив городом, критикував:

— Чого це ряди такі криві? І бур’янів багато. Ви ж цілими днями вдома, невже важко виполоти краще?

Літо пролетіло як один день у чаду закруток. Кухня перетворилася на цех: пара, киплячі маринади, сотні банок. Коли в серпні Роман приїхав вантажити «врожай», машина просіла під вагою мішків з картоплею та ящиків з консервацією.

— О, оце діло! — задоволено тер руки зять. — Буде що взимку їсти.

— Романе, — зупинила його Віра біля машини. — Вже вересень скоро. Ночі холодні. В хаті сиро. Коли ремонт?

— Та який ремонт, мамо? — він роздратовано махнув рукою. — Матеріали подорожчали, грошей нема. Ви ж сильна жінка, протопите якось. До снігу щось придумаємо.

Він сів у машину, Ніна помахала ручкою з вікна, і вони зникли в хмарі куряви. Віра Семенівна залишилася стояти посеред порожнього двору. Вона відчула себе старою, вичавленою лимонною шкіркою, яку викинули за непотрібністю.

Жовтень приніс холодні зливи. Віра Семенівна ходила по хаті в декількох кофтах. Піч диміла так, що очі виїдало, а тепла не давала.

Одного разу, повертаючись з сільмагу з буханцем хліба, вона помітила біля занедбаного сусідського паркану пса. Це був великий золотистий ретривер. Він виглядав дивно для села: чистий, з гарним шкіряним нашийником, але дуже розгублений.

— Ой, бідолашний… — прошепотіла вона. — Ти чий такий красивий?

Пес підняв голову, сумно подивився на неї і тихенько заскавучав. Він не був схожий на місцевих кудлатих охоронців ланцюгів. Це був домашній, «диванний» собака, який явно не розумів, як опинився на холодній вулиці.

— Іди сюди. На, з’їж шматочок, — вона відщипнула м’якушку теплого хліба.

Пес обережно взяв їжу з рук. Його хвіст ледь помітно ворухнувся.

— Ну ходи до мене, бо замерзнеш зовсім.

Вона привела його в свою холодну хату. Постелила йому стару куфайку біля порога. Собака ліг, поклав морду на лапи і не зводив з неї очей.

— Будеш Чарльзом, — усміхнулася вона вперше за довгий час. — Ти такий поважний, наче англійський лорд.

Минуло три дні. Віра ділилася з Чарльзом своїми скромними обідами, розмовляла з ним. Пес виявився неймовірно вихованим: він не гавкав даремно, подавав лапу і всюди ходив за нею тінню.

На четвертий ранок біля її воріт зупинився великий чорний позашляховик. З нього вийшов чоловік років шістдесяти — високий, сивий, у дорогому, але простому спортивному костюмі. Обличчя його було втомленим і знервованим.

— Доброго дня! — гукнув він через паркан. — Вибачте, будь ласка, я шукаю собаку. Золотистий ретривер, Чарлі. Пропав кілька днів тому, вискочив за ворота на дачі і як крізь землю провалився.

Чарльз, почувши голос, зірвався з місця і з радісним гавкотом вилетів на подвір’я.

— Чарлі! Друже! — чоловік притиснув собаку до себе, а той облизував йому обличчя, мало не збиваючи з ніг.

Віра Семенівна вийшла на ганок, витираючи руки об фартух.

— То це ваш мандрівник? — лагідно запитала вона.

— Мій. Дякую вам величезне! Я вже все об’їздив, оголошення розклеїв. Думав, вкрали або… — він не договорив, важко зітхнувши. — Мене Віктор Андрійович звати. Я тут недалеко живу, за лісом, у котеджному містечку.

— Віра Семенівна. Заходьте, чи що… Чаю вип’ємо. Тільки у мене холодно, вибачайте.

За чаєм (який вона заварювала на старій електроплитці, бо піч боялася розпалювати) Віктор Андрійович виявився чудовим співрозмовником. Він розповів, що він архітектор на пенсії, що дружина померла п’ять років тому, а діти в Києві, зайняті бізнесом.

— А ви чому тут сама в такий холод? — запитав він, дивлячись на її посинілі пальці, що стискали чашку. — Хата ж зовсім не тримає тепла.

Віра Семенівна спочатку мовчала, але щось у його спокійному, доброму погляді змусило її відкритися. Вона розповіла все: і про трикімнатну квартиру, і про Романа, який став «господарем», і про обіцяний ремонт, якого не сталося.

Віктор Андрійович слухав мовчки. Його обличчя ставало дедалі суворішим.

— Знаєте, Віро Семенівно… — почав він, коли вона закінчила. — У мене великий будинок. Там автономне опалення, камін, порожні кімнати. Мені потрібна людина, яка б доглядала за порядком, бо я іноді їду в справах. Але головне — Чарлі вас полюбив. А він на людей має чуття.

Вона злякано підняла руки:

— Та що ви, Вікторе Андрійовичу! Що люди скажуть? Скажуть — на старість з глузду з’їхала, до чужого чоловіка пішла.

— Люди завжди щось кажуть, — відрізав він. — Але люди не прийдуть вас гріти, коли вдарить мороз мінус двадцять. Переїжджайте. Не як прислуга, а як… господарка. Мені самотньо в тих стінах. Будемо разом обідати, Чарлі буде щасливий. Подумайте. Я завтра заїду.

Тієї ночі Віра Семенівна не спала. Вона дивилася в темну стелю, слухала, як вітер гуде в димарі, і згадувала обличчя доньки, яка відвернулася, коли зять виганяв її з дому.

Наступного дня Віра Семенівна зібрала свої нечисленні речі. Віктор Андрійович допоміг їй закрити хату.

Будинок Віктора виявився справжнім палацом, але не холодним і пафосним, а затишним. Скрізь були книги, картини, пахло деревом і кавою. Їй виділили світлу кімнату на першому поверсі з величезним вікном у сад.

Минув місяць. Віра Семенівна наче розквітла. Вона готувала смачні вечері, вони з Віктором годинами обговорювали прочитані книги або дивилися старі фільми. Він виявився надзвичайно делікатним: ніколи не наказував, завжди питав її думку.

— Віро, як ви дивитеся на те, щоб посадити в саду троянди навесні? — питав він.

— Ой, Вікторе, я тільки «за». Я знаю один сорт, він пахне неймовірно.

Вона вперше за багато років відчула, що її цінують не за кількість банок огірків, а за те, що вона просто є.

Але спокій тривав недовго. У листопаді, коли випав перший сніг, до старої хати приїхав Роман. Він побачив замкнені двері, порожній двір і завісу на вікнах. Розпитавши сусідів, він дізнався, куди поділася теща.

Через годину його «Лада» вже гальмувала біля воріт Віктора Андрійовича. Роман вискочив з машини, розлючений і червоний.

— Мамо! Ви що собі дозволяєте? — закричав він, побачивши Віру Семенівну, яка вийшла на терасу в красивому вовняному пальті.

— Сусіди сміються! Кажуть, ви до якогось багатія пристроїлися! Що за сором на нашу голову?

Ніна стояла поруч, виглядаючи винувато.

— Мамо, ну як так можна… Ми ж переживаємо. Ми приїхали вас забрати. У квартирі ремонт затягнувся, ми думали, ви ще зиму в селі…

— В селі? — Віра Семенівна спокійно спустилася сходами. — В хаті, де піч димить? Де ви палець об палець не вдарили за все літо?

— Ну, не було часу! — буркнув Роман. — Коротше, збирайте речі. Нам картопля потрібна, ви ж її в погребі лишили? І закрутки де? Ми за продуктами приїхали.

У цей момент з будинку вийшов Віктор Андрійович. Він поклав руку на плече Вірі Семенівні. Чарльз став поруч, глухо загарчавши.

— Ви хто такий? — гаркнув Роман, намагаючись додати собі ваги. — Я зять! Я тут господар ситуації!

Віктор Андрійович подивився на нього так, ніби побачив щось дуже дрібне і неприємне під мікроскопом.

— Молодий чоловіче, — голос Віктора був тихим, але від нього віяло холодом. — Ви втратили право називатися зятем у той момент, коли вивезли жінку, яка дала вам дах над головою, у напівзруйновану хату. Ви не господар. Ви — невдячний споживач.

— Та ви знаєте, хто я? — Роман зробив крок вперед. — Я на вас заяву напишу за викрадення!

— Спробуйте, — ледь посміхнувся Віктор. — Я юрист за першою освітою, і в цьому місті мене знають багато людей. А от я можу поцікавитися, на яких підставах ви проживаєте в квартирі, що належить Вірі Семенівні, і чому вона не отримує за це жодної компенсації.

Роман затявся. Він не чекав такої відсічі.

— Мамо, скажіть йому! — звернувся він до Віри.

Вона подивилася на нього, потім на Ніну, яка ховала обличчя в комір куртки.

— Романе, — сказала Віра Семенівна рівно. — Картапля в погребі. Ключі у сусіда. Забирайте все і їдьте. Більше ви від мене не отримаєте нічого. Ні овочів, ні банок, ні моєї присутності. Квартиру я перепишу на Ніну, але з однією умовою: ти там не будеш прописаний. Або живіть як хочете, але мене забудьте.

— Мамо, як ти можеш? — схлипнула Ніна.

— Я можу, доню. Бо я нарешті зрозуміла, що таке повага. Віктор правий: він знає, хто я. А ви бачили в мені лише безкоштовну робочу силу.

Роман хотів ще щось вигукнути, але Віктор Андрійович зробив знак рукою в бік воріт.

— Прощавайте. І більше не турбуйте Віру.

Коли машина зятя зникла за поворотом, на подвір’ї запала тиша. Сніжинки повільно падали на землю.

— Ви як? — м’яко запитав Віктор.

Віра Семенівна зітхнула. Їй було сумно, але водночас неймовірно легко. Ніби вона скинула з плечей важкий мішок з тією самою картоплею, яку все життя тягла на собі.

— Знаєте, Вікторе… мені вперше за багато років не хочеться виправдовуватися.

Він усміхнувся і взяв її за руку.

— І не треба. Ходімо в хату, я камін розпалив. Будемо пити чай і планувати наш сад.

Минуло два роки. Віра Семенівна більше не садила десять соток картоплі. Тепер у неї був невеликий квітник і кілька грядок з полуницею — «для душі», як вона казала.

Роман і Ніна розлучилися через рік. Без тещиної пенсії та нескінченних передач із села з’ясувалося, що Роман не такий вже й великий господар, а грошей вічно не вистачає. Він пішов шукати нову «тещу», а Ніна часто приїжджала до матері — тепер уже з покаянням і без Романа. Віра її пробачила, бо мати завжди прощає, але жити до міста не повернулася.

Якось увечері, сидячи на терасі з Віктором, Віра Семенівна дивилася на захід сонця. Чарльз лежав у її ніг, задоволено мружившись.

— Про що думаєте? — запитав Віктор, накриваючи її плечі пледом.

— Думаю про те, що весна буває різною, — відповіла вона. — Раніше я її боялася. А тепер знаю: навіть якщо зима була дуже холодною, сонце все одно вийде. Головне — знайти людину, яка скаже: «Я знаю, хто ти».

Вона поклала голову йому на плече, і вперше в житті їй не треба було бути сильною. Вона була просто щасливою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.