Шістдесят п’ять років. Багато це чи мало? Коли я дивилася у старе дзеркало в коридорі, бачила сітку зморшок навколо очей, які розповідали про безсонні ночі біля колисок, про тривоги дев’яностих і про гіркі сльози після похорону чоловіка. Мої руки були шорсткими від праці в городі, а спина дедалі частіше просила відпочинку.
— Мамо, ви знову за своє? — Оксанка, моя старша, заглянула в кухню, витираючи руки об рушник. — Сьогодні ж ваш день! Сідайте, відпочиньте. Ми з Наталкою самі все докришимо.
— Та як же я буду сидіти, доцю? — усміхнулася я. — Треба ж і пироги перевірити, і щоб узвар не перекипів. Гості ж будуть.
Я жила з Оксаною та її сім’єю. Наталка, молодша, мешкала через два села, але сьогодні приїхала з самого ранку з чоловіком та дітьми. Хата гула, як вулик. Четверо внуків гасали подвір’ям, зяті щось жваво обговорювали в альтанці. Звичайний, теплий день. Я не чекала дива. Я чекала лише того, щоб усі були ситі й здорові.
Коли вечірнє сонце почало сідати за старі верби, ми всі зібралися за столом. Свічки на іменинному торті я задула з першого разу — внуки допомагали так завзято, що трохи крему опинилося у молодшого на носі.
Раптом запала тиша. Така особлива тиша, коли всі знають щось, чого не знаєш ти. Оксанка переглянулася з Наталкою. Зяті відклали виделки.
— Мамо, — почала Наталка, і я помітила, як у неї затремтіли пальці. — Ми довго думали, що вам подарувати. Золото вам не треба, техніка у вас є… Ми хотіли дати вам щось, чого у вас ніколи не було.
Вона простягнула мені синій конверт. У мене всередині все стислося.
— Що це, діти? Гроші? Та навіщо мені, я ж маю пенсію…
— Відкривайте, мамо, — тихо сказав зять Ігор.
Я повільно розрізала конверт. Всередині були якісь папери з печатками, роздруківки з англійськими буквами та… мій закордонний паспорт, який вони потайки зробили, скориставшись моїми документами ще влітку.
— Мамо, ви летите в Італію. До тітки Галі. На два тижні.
Я відчула, як піді мною гойдається підлога.
— Як… в Італію? — мій голос став тонким і чужим. — Ви що, з глузду з’їхали? Яка Італія? Мені шістдесят п’ять! Я за все життя далі обласного центру три рази виїжджала! А кури? А город? А коти?
— Мамо, — Оксанка підійшла і обійняла мене за плечі. — Ми все продумали. Сусідка пригляне за котами, ми з Наталкою по черзі будемо тут. Тітка Галя вже чекає. Вона зустріне вас у Римі. Квитки куплені, готель біля моря на три дні заброньований, а потім — до неї в гості.
— Це ж… це ж цілі статки коштує! — я закрила обличчя руками, і перші сльози просочилися крізь пальці. — Діти, навіщо? Краще б собі щось купили, дітям на навчання…
— Ви заслужили побачити світ не через екран телевізора, — відрізала Наталка. — Ми хочемо, щоб ви відчули себе просто жінкою. Не мамою, не бабусею, не господинею, а жінкою, перед якою відкритий цілий світ.
Наступні два тижні минули як у тумані. Збори, поради, купівля нової зручної валізи. І ось — аеропорт. Страх перед польотом був такий сильний, що я ледь не розвернулася біля стійки реєстрації. Але зяті підбадьорювали, а доньки махали руками з-за скла.
Коли літак відірвався від землі, я заплющила очі й почала молитися. А потім… потім я глянула в ілюмінатор. Сонце заливало білу пустелю хмар. Це було так красиво, що я забула про страх. Я зрозуміла: Бог створив цей світ неймовірно великим, а я бачила лише крихітний його шматочок.
В аеропорту Рима мене зустріла сестра Галя. Ми не бачилися сім років. Вона постаріла, але в очах світилася та сама іскра. Вона обійняла мене так міцно, що мені забракло повітря.
— Приїхала! Нарешті приїхала! — плакала вона. — Моя рідна…
Ми їхали в її маленькому авто, і я не встигала повертати голову. Пальми, старовинні будинки, люди, які нікуди не поспішають і п’ють каву прямо на вулиці.
Увечері, сидячи на її маленькому балконі в передмісті Рима, Галя раптом замовкла. Вона дивилася на вогні міста й тихо сказала:
— Знаєш, я тобі заздрю, Ганно. По-доброму, але заздрю.
— Чому? — здивувалася я. — Ти ж тут, у красі, в теплі…
— Мої діти… — Галя зітхнула. — Вони звикли, що я — це банкомат. Мама в Італії, мама пришле гроші на ремонт, на машину, на весілля. Вони телефонують і питають: «Коли переказ?». А твої… твої подумали про твою душу. Вони дали тобі не гроші, вони дали тобі пам’ять. Це найвищий прояв любові, Ганнусю.
Найбільше враження на мене справив Ватикан. Коли я зайшла в собор Святого Петра, я відчула себе маленькою піщинкою в океані Божої величі. Я стояла під куполом, і здавалося, що небо торкається моєї голови.
Я не фотографувала на телефон, як інші туристи. Я просто стояла і шепотіла імена своїх дітей, зятів, внуків. Я дякувала за кожен день свого життя, навіть за ті, що були важкими. Бо без тих важких днів я б не цінувала цей момент так гостро.
Ми гуляли вузькими вуличками, їли справжнє італійське морозиво, яке тануло швидше, ніж я встигала його куштувати. Галя показувала мені своє життя — тяжку працю доглядальницею, але й радість від того, що вона бачить цю красу щодня.
— Поїхали зі мною? — жартома запитала вона одного вечора. — Роботу знайдемо, будемо разом на старість.
Я подивилася на неї, потім на фотографію своїх внуків у телефоні.
— Ні, Галю. Тут рай для очей. А вдома — рай для серця. Я маю повернутися, щоб розповісти їм все. Щоб вони знали: їхня любов зробила мене щасливою.
Ми повернулися в Україну разом — я і Галя. Діти зробили ще один сюрприз: оплатили їй квиток, щоб ми відсвяткували Різдво всією великою родиною.
Зараз на моїй кухні кипить робота. Пахне паленою соломою (це зять приніс дідуха), солодким маком та грибною юшкою. На столі — дванадцять страв.
— Бабусю, а розкажи ще раз про фонтан з конями! — малий Максимко тягне мене за фартух.
— І про те, як ви в літаку їли! — додає Софійка.
Я сідаю на лаву, дивлюся на своїх дочок. Вони стомлені, але щасливі. Оксанка доварює вареники, Наталка розкладає ложки. Галя сидить біля вікна і вперше за багато років просто посміхається, не думаючи про те, скільки годин їй завтра доведеться відпрацювати.
Я зрозуміла одну важливу річ. Подорож до Італії була не про Колізей чи море. Вона була про те, що моє життя було прожито не дарма. Кожна сорочка, яку я випрала, кожна казка, яку я прочитала, кожна молитва за дітей — все це повернулося до мене сторицею.
Найбільший скарб — це не квиток у Рим. Це серця твоїх дітей, у яких є місце для твоєї радості, а не лише для твоїх обов’язків.
— Мамо, ви знову задумались? — Оксанка поставила на стіл миску з кутею. — Сідайте, перша зоря вже зійшла.
Я встала, перехрестилася і відчула таку повноту життя, якої не знала навіть у молодості. Бо Різдво — це час чудес. А моє особисте диво зараз сиділо зі мною за одним столом, сміялося, передавало хліб і просто любило мене.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
