Ольга сиділа на кухні й повільно розкладала на столі зошити з розрахунками. Кожна гривня була там відмічена, кожна копійка – відкладена. Вона вже кілька років працювала в Польщі – збирала яблука, сортувала полуницю, мила підлоги в чужих офісах. Вона знала, для чого терпіла: щоб синові Володимиру легше було стартувати в житті.
– Мамо, – одного вечора з порога зайшов син, дивився винувато. – У мене є новина… Я мушу одружуватися. Дівчина чекає дитину.
Ольга наче завмерла. Вона уявляла весілля для нього, але не так швидко й не так раптово. Втім, мати завжди підтримає.
– Ну що ж, – зітхнула вона. – Значить, весілля буде. Дитина – це ж Божий дар.
Через кілька днів відбулася зустріч двох матерів – Ольги та майбутньої свахи, пані Галини. Жінки посиділи за столом, попили чаю.
– Знаєте, Олю, – почала сваха, – я розумію, що треба весілля робити, але для мене це так само неочікувано як і для вас, і я одна, у мене грошей зовсім немає. Мені і так непросто живеться, ледве зводжу кінці з кінцями.
Ольга явно була не в захваті, але розуміючи невідворотність подій, і сподіваючись на те, що все буде добре, лише кивнула головою.
– Не хвилюйтеся, – відповіла вона. – Я подбаю про все. Головне, щоб діти були разом і щасливі.
І почалося. Замовлення ресторану – майже 150 тисяч. Фотограф, музиканти, плаття, костюм, обручки… Ще 60 тисяч пішло, наче й не було. Разом понад 200 тисяч гривень, але Ольга махнула рукою: «Це ж для Володі… Ми так мріяли про його весілля…».
Та не лише весіллям все закінчилось. Пані Галина сказала:
– Ми дамо молодим квартиру від бабусі. Але вона в жахливому стані, там треба ремонт.
Іван, чоловік Ольги, підтримав:
– Дітям же треба десь жити. А що ті стіни? Перешпаклюємо, сантехніку поміняємо – і буде новеньке гніздечко.
Знову полетіли гроші. Три тисячі доларів витекли з їхніх рук: нові вікна, шпалери, кухня, ванна. Ольга ночами прокидалася й думала: «А чи встигну ще раз поїхати в Польщу, щоб надолужити?»
Весілля відгриміло гучно. Було багато гостей, музика, квіти, сміх. Ольга дивилася на сина й невістку Ірину, які кружляли в танці, і серце розквітало: «Може, все це не даремно».
Але щастя тривало недовго.
Через два місяці після весілля Володимир прийшов додому похмурий.
– Мамо… Ми з Ірою вирішили розійтися. Не виходить у нас нічого.
Ольга відчула, як земля пішла з-під ніг.
– Як розійтися? Ви ж дитину чекаєте! Стільки грошей, стільки сил…
– Вона не хоче зі мною жити. Каже, що помилилася.
Пані Ольга не знаходила слів. Весь світ зруйнувався в одну мить.
А далі – ще гірше. Сваха Галина подзвонила й сказала холодним голосом:
– Квартира залишиться Ірині. Вона ж дитину народить. Ремонт, який ви робили, то вже ваша справа. А грошей за весілля… Ну, ми ж не змушували вас платити.
Ольга не повірила своїм вухам. Вона витратила все, що заробляла роками, ночами не спала. А тепер їй навіть «дякую» ніхто не сказав.
– Ви ж обіцяли, що то буде для молодих! – плакала вона.
– Молоді розійшлися. Що я можу зробити? – відрубала сваха.
Володимир сидів мовчки. Він відчував провину, але нічим не міг допомогти. Молодість, гарячі рішення, а тепер розбиті мрії батьків.
Ольга не могла заспокоїтися. Вона пригадувала ті ночі в чужих країнах, коли спала по чотири години, щоб заробити. Пригадувала, як відкладала кожну купюру, мріючи, що її син житиме краще. А в результаті – обманута довіра й спустошене серце.
В селі люди почали шепотітися: «Отак і довіряй. Весілля справили, ремонт зробили – а тепер невістка пішла, ще й квартиру лишила собі».
Боляче було найбільше не через гроші. Боляче було через несправедливість.
– Іване, – якось сказала Ольга чоловікові. – Може, воно й на краще. Гроші відпрацюємо, а от синові хай буде урок. Не все в житті купується. Не все можна вирішити за рахунок батьківських сил.
Іван лише мовчки обняв дружину.
Минув час. Володимир почав сам заробляти. І хоч розлучення було важким, він зрозумів: мама й тато витратили на нього не просто гроші – вони віддали частину свого життя.
Якось Володимир сказав:
– Мамо, я вам поверну все. Не знаю як швидко, але поверну. Ви для мене зробили більше, ніж хто-небудь.
Ольга лише усміхнулася крізь сльози:
– Сину, ми не грошей чекаємо. Ми чекаємо, щоб ти став мудрішим і зрозумів нарешті і цін грошам, і ціну стосункам.
Бо справжній скарб у житті – не квартира і не весілля. А чесність, любов і вдячність. Ольга сподівалася, що невістка хоч дозволить бачитися їм з дитиною…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
