Затишна квартира на Позняках була наповнена ароматами домашньої випічки та свіжої хвої — святкували перший ювілей Мишка.
Ганна Михайлівна весь ранок провела біля плити, намагаючись догодити кожному.
— Мамо, ну як можна було так пересолити «Шубу»?! — голос Світлани прорізав святковий гул. — Ти зіпсувала головну страву вечора!
Світлана зі стукотом кинула ложку в салатницю.
Майонезні краплі заплямували вишиту скатертину, яку Ганна Михайлівна берегла для особливих випадків.
— Світланко, я ж лише дрібку додала, — виправдовувалася мати, ніяково притискаючи до себе кухонний рушник.
— Дрібку! — донька сплеснула руками, озирнувшись на гостей. — У тебе завжди все так! Знаєш, я тепер розумію, чому в мене в житті все шкереберть. Ти ж мені ще в юності крила підрізала. Пам’ятаєш, як не пустила мене в театральний до Києва? Змусила на бухгалтера вчитися!
— Свєта, ну до чого тут університет? — мляво вставив слово Андрій, брат Світлани. Він сидів біля вікна, байдуже розглядаючи вечірні вогні міста. — Хоча, мамо, ти й мені життя «підправила». Олена ж пішла від мене через твої вічні поради щодо виховання дітей. Ти ж у нас «найрозумніша».
Ганна Михайлівна повільно опустилася на табурет.
Мишко, іменинник, якому сьогодні виповнилося десять, почервонів і ще глибше занурився в телефон.
Молодша онучка Катруся перелякано стискала край сукні.
Зять Ігор мовчки вивчав візерунок на тарілці, наче його тут зовсім не було.
— Може, досить? — тихо промовила Ганна. — Сьогодні ж свято.
— А ти не могла просто приготувати нормальну вечерю? — Світлана почала демонстративно прибирати зі столу. — Один раз попросила — зроби все по-людськи! Ні, треба обов’язково щось спалити або пересолити!
— Мам, — Андрій відставив склянку з водою, — ти останнім часом справді якась неуважна. То забудеш Мишка з гуртка забрати, то квитанції переплутаєш.
— Один раз забула, Андрійку! Один раз за шість років, коли ти був у відрядженні!
— Достатньо і одного, — озвався Ігор, нарешті підвівши очі. — Знаєте, Ганно Михайлівно, ви багато допомагаєте, але ваші повчання. Ось нещодавно ви Світлані порадили не погоджуватися на нові умови в офісі — так вона тепер премії позбулася.
— Я не казала сваритися! — Ганна відчула, як серце стиснула крижана лапа. — Я лише сказала — цінуй свою роботу!
— Ось, знову виправдання! — Світлана гримнула дверцятами холодильника. — Ніколи не визнаєш своїх помилок!
Тридцять два роки.
Саме стільки Ганна Михайлівна жила заради них після того, як її чоловіка не стало.
Вона працювала в дві зміни в бібліотеці, підробляла миттям підлоги, щоб у Світлани були найкращі сукні на випускний.
Вона продала батьківську хату, щоб Андрій мав стартовий капітал для своєї маленької справи, яка згодом прогоріла.
Сама ж роками ходила в одному пальті, перешиваючи його за модою минулого століття.
— Мамо, чого мовчиш? — Андрій поплескав її по плечу з тією зверхньою лагідністю, якою зазвичай заспокоюють примхливих дітей. — Ну, перепроси Світлану, і забудемо. Чого ти сидиш, як кам’яна?
Ганна Михайлівна повільно звелася на ноги.
Вона підійшла до вішалки в передпокої і зняла свій старенький плащ.
— Мамо, ти куди? — Світлана обернулася, тримаючи в руках брудні тарілки.
— Знаєте що, діти, — голос Ганни був ледь чутним, але твердим, як граніт. — Я, мабуть, поїду до Степанівни. У село. Вона давно кликала підсобити з господарством.
— Як це — поїдеш? — Світлана поставила посуд на стіл. — На вихідні?
— Ні. На місяць. А може, й назавжди.
— Мамо, ти про що взагалі?! — Андрій схопився з місця. — А діти? Хто їх буде зі школи зустрічати? У нас робота, тренування!
— Ви ж батьки. Дорослі люди. Впораєтеся, — Ганна застебнула ґудзики. — Вам без мене, очевидно, дихатиметься легше. Раз я — корінь усіх ваших бід.
— Ганно Михайлівно, ну це ж дитячі образи! — Ігор спробував підійти, але вона відсторонилася.
— Ні, Ігорю. Це не образа. Це втома. Тридцять два роки я була винна в усьому. Що Світлана не стала актрисою — я винна. Що в Андрія розпався шлюб — я винна. Навіть у тому, що проект на роботі не вдався — теж я. Тож живіть тепер самі. Може, без мене ваше життя нарешті стане ідеальним.
— Бабусю, — Катруся шморгнула носом.
— Катрусю, золотко, — Ганна погладила дівчинку по волоссю, — я буду тобі телефонувати. Обов’язково.
— Мам, ну це ж смішно! — Світлана нервово засміялася, ховаючи розгубленість за агресією. — Ти що, надулася, як маленька дівчинка через салат?
— Ні, доню. Я просто зрозуміла, що стала для вас меблями, об які зручно витирати ноги, коли на вулиці брудно. Квиток на електричку в мене в кишені. О шостій ранку я їду.
Ганна вийшла з кухні, залишивши за собою тишу.
А потім з-за дверей почувся голосний крик Світлани:
— Ну і їдь! Подивимося, на скільки тебе вистачить у селі без гарячої води! А ми якось і без твоїх «порад» проживемо!
Ігор почав щось бубніти, намагаючись заспокоїти дружину, але Ганна вже не слухала.
Вона зайшла у свою крихітну кімнату, сіла на край ліжка і подивилася на старе фото на тумбочці.
Там вона — молода, усміхнена, тримає за руки маленьких Свєту та Андрійка.
— Петре, — прошепотіла вона в порожнечу, звертаючись до чоловіка, — може, я справді десь помилилася? Може, занадто сильно їх любила?
Ганна прокинулася задовго до світанку.
Вона не вмикала світло, щоб не розбудити нікого.
Стара валіза, з якою вона колись приїхала підкорювати столицю, стояла зібрана біля дверей.
Три змінні сукні, теплі шкарпетки, іконка та книга рецептів — та сама, яку Світлана вчора висміяла.
На кухні було неприбрано.
Залишки вчорашнього бенкету завітрювалися на столі.
Ганна хотіла було помити посуд, але зупинилася.
«Самі», — прошепотіла вона собі.
Вона вийшла з під’їзду, коли місто ще спало.
Було дуже сиро, але всередині було дивне відчуття звільнення.
Електричка до Житомирщини була майже порожньою.
Ганна дивилася у вікно на голі поля і відчувала, як із кожним кілометром важка плита на її душі стає легшою.
Степанівна зустріла її на станції.
Подруги обійнялися, і Ганна вперше за довгий час заплакала — не від горя, а від того, що хтось нарешті просто сказав:
«Добре, що ти приїхала, Ганнусю».
Минув тиждень. У селі час плинув інакше.
Треба було топити піч, носити воду, годувати курей.
Фізична праця витісняла душевний біль.
Ганна Михайлівна почала спати спокійно, без заспокійливих.
А в київській квартирі тим часом панував хаос.
— Мамо, де мої чисті футболки на фізкультуру?! — кричав Мишко з ванної.
— Не знаю я! — Світлана в розпачі рилася в кошику з брудною білизною. — Десь там мають бути!
Минуло лише сім днів без Ганни Михайлівни, а побут розсипався, як картковий будинок.
Виявилося, що чисті сорочки не з’являються в шафі самі собою, а суп не вариться силою думки.
— Світлано, ти бачила мою синю краватку? У мене сьогодні зустріч з інвесторами! — Ігор вибіг у коридор, застібаючи на ходу штани.
— Ігоре, відчепись! Я не встигаю Катрю в садок зібрати! Ми вже запізнюємося на годину!
— Раніше мама все готувала з вечора, — буркнув зять.
— Раніше! — Світлана швиркнула гребінець на тумбочку. — Раніше вона «лізла не в свої справи», пам’ятаєш? Ось тепер ніхто не лізе! Насолоджуйся!
Вечеря того дня складалася з напівфабрикатів.
Світлана спалила пельмені, бо паралельно намагалася допомогти Мишку з математикою.
— Мам, — Мишко відсунув тарілку, — у бабусі пельмені були смачніші. І вона мені задачу за п’ять хвилин пояснювала.
— Їж, що дають! — зірвалася Світлана.
У цей момент без попередження приїхав Андрій.
Він виглядав жахливо: неголений, у зім’ятій куртці.
— Світлано, у тебе є гроші? Хоч пару тисяч? — він опустився на стілець, не роздягаючись.
— Андрію, ти здурів? У нас кредит за машину, школа, садочок. А де твої?
— Виявилося, що Олена не просто так іноді мені підкидала гроші «на дітей». Це мама їй давала зі своєї заначки, щоб вона мені казала, ніби це аліменти повертаються. А тепер мама поїхала, заначка скінчилася, і в мене на картці порожньо. Я навіть за оренду офісу не заплатив.
Світлана завмерла.
Вона згадала, як тиждень тому Андрій звинувачував матір у розпаді свого шлюбу.
— Знаєш, що я знайшла в її комоді? — тихо запитала Світлана. — Зошит. Вона там записувала наші дні народження, розміри одягу дітей, і рецепти ліків для нас усіх. Там навіть було написано, що в тебе погане самопочуття на цитрусові, і вона завжди перевіряла склад соків, які ти купував. А ми навіть не знали, що вона п’є таблетки від тиску.
— Я дзвонив їй вчора, — опустив голову Андрій. — Вона взяла трубку. Сказала, що пече пиріжки зі Степанівною і що в селі дуже гарне небо. Я хотів попросити грошей, але язик не повернувся.
— А я хотіла попросити, щоб вона повернулася, бо Катруся щовечора плаче, — Світлана закрила обличчя руками. — Але вона відповіла: «Ви ж дорослі, доню. Ви ж без мене краще живете». І я не знала, що на це сказати. Бо це була правда — ми завжди казали їй саме це.
Ситуація загострилася, коли Мишко справді захворів.
Температура під сорок, кашель.
Світлана розривалася між недужою дитиною та дедлайном на роботі. Ігор був у відрядженні.
Вона сиділа на підлозі в дитячій кімнаті і ридала.
Вона вперше зрозуміла, що таке справжня самотність.
Це коли немає кому зателефонувати і почути:
«Не плач, дитинко, зараз я поставлю гірчичники і все буде добре».
Вона набрала маму.
— Алло, мамо, — голос Світлани тремтів. — Мишко, йому дуже погано. Я не знаю, що робити. Я викликала швидку, але вони довго їдуть. Мамо, мені страшно.
На тому кінці була тиша. Потім почулося глибоке зітхання.
— Світланко, у верхній шухляді білого комода лежить розчин. Зроби компрес. І дай йому чай з липи, він у банці з синьою кришкою. Я скоро буду.
— Мамо? Ти повернешся?
— Я приїду допомогти онуку. А щодо «повернуся» — ми поговоримо пізніше.
Ганна Михайлівна приїхала через п’ять годин.
Вона виглядала інакше — заспокоєна, з легким рум’янцем.
Вона мовчки зайшла в квартиру, вимила руки і пішла до Мишка.
Світлана та Андрій, який прибіг одразу, стояли в коридорі, як нашкодивші першокласники.
До ранку криза минула.
Мишко заснув, дихаючи рівно.
Ганна вийшла на кухню, де діти чекали на неї, не наважуючись сісти.
— Сідайте, — сказала вона. — Треба поговорити.
— Мамо, прости нас, — почав Андрій.
— Дослухайте. Я повернуся. Але не на тих умовах, що раніше. Я більше не буду вашою прислугою. Я більше не буду винна в тому, що у вас щось не виходить. Ви — дорослі люди. Ви самі відповідаєте за свої помилки, за свою кар’єру і за свої шлюби. Я буду бабусею. Я буду готувати обіди, коли мені захочеться, а не тому, що ви «не встигаєте». І раз на місяць я їздитиму в село до Степанівни. Сама.
— Ми згодні на все, мамо! — Світлана обійняла її, ховаючи обличчя на плечі, що пахло лавандою та селом.
— І ще одне, — Ганна Михайлівна посміхнулася. — Салат наступного разу готуватимеш ти, Свєто. Щоб я знову не «зіпсувала» тобі свято.
Минув місяць.
У неділю за великим столом знову зібралася вся родина.
Світлана сама готувала вечерю.
Салат був трохи недосолений, але ніхто не промовив і слова докору.
Ганна Михайлівна сиділа на почесному місці.
На ній була нова сукня, яку діти подарували їй просто так, без приводу.
Вона більше не метушилася з тарілками — Ігор та Андрій самі подавали страви.
— Знаєш, мамо, — сказав Андрій, наливаючи їй чаю. — Я тут подумав. Може, ми цього літа всі разом поїдемо до Степанівни? Допоможемо їй з парканом?
Ганна подивилася на своїх дітей. Вони нарешті почали дорослішати.
Можливо, для цього їй справді треба було піти.
— Поїдемо, синку. Обов’язково поїдемо.
Іноді діти невдячні своїм батькам, звинувачують їх у всіх бідах, коли життя не складається.
Чи мудро вчинила мати. що покинула усіх, бо таке життя їй набридло? Чи стануть діти по-справжньому цінувати матір, коли зрозуміють, що без неї вони ніхто?
Фото ілюстративне.
