Запах свіжоспеченого хліба та дорогих парфумів змішався в залі елітного ресторану під Львовом.
Олена Степанівна стояла біля дзеркала у фоє, поправляючи комірець своєї темно-синьої сукні.
Цю сукню вона обирала так довго, наче сама збиралася під вінець.
Три місяці економії на ліках і продуктах, додаткові зміни в архівах бібліотеки — і ось вона тут, на весіллі свого єдиного сина Тараса.
— Мамо, ну ви знову тут стоїте? — почувся різкий голос Соломії, невістки. — Ми ж домовилися: гості заходять, ви йдете до свого столика. Ви заважаєте декораторам розставляти квіти.
Олена Степанівна здригнулася.
Соломія у своїй розкішній білій сукні виглядала як порцелянова лялька, але очі її були холодними, як крига в січні.
— Соломійко, я просто хотіла спитати, — почала мати. — Може, ми з Тарасиком сфотографуємося біля фотозони? Поки людей небагато. Я ж його на руках тримала, коли він ще говорити не вмів.
— Олено Степанівно, у нас таймінг! — Соломія глянула на свій золотий годинник. — Фотограф працює за контрактом, кожна хвилина коштує грошей. Сімейні фото будуть пізніше. Ідіть до тридцятого столика, він там, за колоною, біля виходу на кухню. Там вам буде не так шумно.
— Біля кухні? — Олена Степанівна відчула, як серце кольнуло. — Але ж я мати нареченого. Зазвичай батьки сидять ближче до молодих.
— Зазвичай батьки допомагають із організацією фінансово, — процідила Соломія, навіть не дивлячись на жінку. — А оскільки мої батьки оплатили вісімдесят відсотків цього свята, то вони й сидять у центрі. Це логічно, хіба ні?
У цей момент до них підійшов Тарас.
Він виглядав неймовірно в чорному смокінгу, але погляд його був прикутий лише до нареченої.
— Тарасику, синку, — Олена Степанівна простягнула руку до його плеча.
— Мам, не зараз, добре? — Тарас м’яко відсторонив її руку. — Соломія нервує, у неї фата сповзає. Іди сідай, скоро почнеться церемонія.
— Але Тарасе, фото.
— Потім, мамо! Потім! — він уже розвертався, щоб підхопити Соломію під лікоть.
Олена Степанівна залишилася стояти одна.
Повз неї пробігали офіціанти з тацями, гості в дорогих костюмах сміялися, не помічаючи маленьку жінку в синій сукні.
Вона повільно пішла до тридцятого столика. Він справді був найдальшим.
Там уже сиділи троє літніх людей — далекі родичі Соломії, яких, очевидно, теж відправили «у заслання», щоб не псували картинку молодим і впливовим гостям.
Церемонія була пишною.
Арка з живих півоній, скрипалі, біла доріжка.
Олена Степанівна стояла збоку, намагаючись розгледіти сина крізь натовп.
Коли вони обмінювалися обручками, вона заплакала.
Це були сльози радості, змішані з незрозумілим болем.
Коли прийшов час вітань, Олена Степанівна стала в чергу.
В руках вона тримала невеликий конверт і вишитий рушник, який готувала ще з тих часів, коли Тарас пішов до школи.
Вона вишивала його вечорами, вкладаючи в кожен хрестик молитву за щастя сина.
— Вітаю вас, діти мої, — почала вона, коли черга нарешті дійшла до неї. — Нехай Господь береже ваш дім. Оце рушник, Тарасику, пам’ятаєш, я казала.
— Ой, рушник? — Соломія скривилася, взявши подарунок двома пальцями. — Олено Степанівно, у нас весілля в стилі “мінімалізм-модерн”. Куди ми його дінемо? Тарас, поклади кудись у пакет до непотрібних коробок.
— Соля, це ж рушник, — невпевнено мовив Тарас.
— Це якісь забобони, любий. Давай конверт, Олено Степанівно. Дякуємо. Наступний!
Жінку буквально відштовхнули вбік енергійні батьки Соломії.
Вони дарували ключі від квартири в новобудові.
Зала вибухнула аплодисментами.
— Оце я розумію — подарунок! — кричав хтось із натовпу.
Олена Степанівна повернулася до свого столика біля кухні.
Офіціанти постійно зачіпали її стілець, з кухні долинав гуркіт посуду та крики шеф-кухаря.
Їй не запропонували навіть води, поки не почалося основне застілля.
Коли принесли перші страви, до її столу підійшов батько Соломії, пан Ігор.
Він тримав келих елітного ігристого.
— Олено, вибачте, що ви так далеко, — сказав він поблажливо. — Але самі розумієте, молодь хоче бачити навколо себе «своє коло». Бізнес-партнери, друзі з Лондона. Ви б там почувалися не в своїй тарілці.
— Я в своїй тарілці, Ігоре, — тихо відповіла вона. — Тільки от син у мене один. І я думала, що його тарілка — це і моя тарілка.
— Ну, не треба драм, — він махнув рукою. — Тарас тепер частина нашої родини. Ми дали йому роботу в холдингу, машину, тепер от квартиру. Йому треба рости, розумієте? Залишити минуле в минулому.
— Минуле — це я? — Олена Степанівна підняла очі на чоловіка.
— Минуле — це ваш спосіб життя. Ощадливість, старі звички, оці ваші рушники. Тарасові потрібна свобода від цього всього.
Пан Ігор пішов, не чекаючи відповіді.
Олена Степанівна глянула на Тараса.
Він сміявся, щось розповідаючи друзям Соломії. Він жодного разу не глянув у її бік.
Кульмінацією вечора стало розрізання весільного короваю.
Це був величезний, мистецьки оздоблений виріб.
Соломія та Тарас разом тримали ніж.
— А тепер, — проголосив тамада, — найдорожчі шматочки для найрідніших!
Перший шматок отримали батьки Соломії.
Другий — бабуся Соломії, яку Тарас дбайливо підтримав під руку.
Потім пішли хрещені, дядьки-директори, навіть кращий друг Тараса з університету.
Олена Степанівна чекала.
Вона не хотіла грошей чи слави, вона просто хотіла, щоб син підійшов до неї, обійняв і дав цей маленький шматочок хліба, визнаючи її право бути тут.
— Мамо, — раптом покликав Тарас, коли коровай уже майже розібрали.
Вона підвелася, серце забилося частіше.
Вона вже приготувала слова подяки.
— Мамо, там бабуся Галя з боку Соломії просила ще шматочок, а Соля каже, що гостям не вистачає. Ви ж свій не будете? Можна я ваш віддам? Ви ж удома собі завжди хліба купите.
В залі на мить стало тихо для Олени Степанівни..
— Тобі шкода для матері шматочка весільного хліба, Тарасе? — запитала вона так тихо, що почув лише він.
— Ой, ну не починайте знову! — втрутилася Соломія, яка стояла поруч. — Це просто тісто! Олено Степанівно, будьте вище цього. Ми тут святкуємо початок нового життя, а ви чіпляєтеся за їжу. Тарасе, віддай шматок бабусі Галі, вона ж почесна гостя.
Тарас подивився на матір.
У його очах не було сорому.
Там була лише втомлена роздратованість.
— Мам, ну правда. Ви ж самі казали, що головне — щоб мені було добре. Мені зараз добре. Не псуйте вечір.
Він забрав тарілку з останнім шматком короваю і поніс її до іншого кінця залу.
Олена Степанівна повільно сіла.
Вона дивилася на свої руки — старі, посічені роботою та домашніми справами.
Цими руками вона прала його пелюшки, цими руками вона готувала йому обіди, коли він повертався зі школи засмучений.
Цими руками вона зашивала його першу форму на футбол.
Весілля добігало кінця.
Офіціанти почали збирати порожні пляшки, а гості, стомлені танцями та дорогими напоями, роз’їжджалися на таксі.
Олена Степанівна стояла біля виходу, тримаючи в руках свою стару сумочку.
Вона чекала, що Тарас хоча б підійде попрощатися.
— О, ви ще тут? — Соломія пройшла повз, накидаючи на плечі білу накидку. — Ми вже їдемо в готель, у нас номер для молодят.
— Я хотіла лише сказати Тарасові «на добраніч», — тихо відповіла Олена Степанівна.
— Мам, ну ми ж завтра побачимося, — кинув Тарас через плече, завантажуючи квіти в багажник новенького авто. — Дякую, що прийшла. Соля, сідай, бо запізнимося!
Двигун завівся, і червоні вогні фар зникли в темряві нічної траси.
Олена Степанівна залишилася стояти на парковці ресторану.
Їй ніхто не запропонував таксі.
Вона пішла до зупинки автобуса, яка була за два кілометри від закладу.
Шлях пролягав через неосвітлений парк, але страху не було.
Була лише порожнеча.
Приїхавши до своєї однокімнатної квартири, вона не ввімкнула світло.
Сіла на кухні, заварила міцного чаю і просто дивилася у вікно.
На столі лежала фотографія Тараса в дитячому садку.
На ній він посміхався, тримаючи в руках паперову квітку, яку зробив для неї на 8 березня.
— Ти виріс, Тарасику, — прошепотіла вона. — Але чомусь так і не став великим.
Минув тиждень.
Тарас не дзвонив.
Олена Степанівна намагалася набрати його кілька разів, але телефон постійно був поза зоною або «зайнятий».
Нарешті, у четвер увечері, він відповів.
— Мам, я зараз дуже зайнятий, у нас на фірмі аудит. Соломія каже, що нам треба трохи обмежити спілкування, щоб ми могли звикнути до самостійного життя. Розумієш? Вона каже, що «пуповину треба перерізати вчасно».
— Пуповину? — Олена Степанівна гірко посміхнулася. — Тарасе, я не лізу у ваше життя. Я просто хотіла знати, чи ти здоровий.
— Здоровий, здоровий. Все, ма, папа.
Минуло три місяці.
Олена Степанівна звикла до тиші.
Вона записалася в хор місцевий, почала знову читати класику і навіть завела кота — рудого і незалежного, якого назвала Марсом.
Життя ніби набуло нового змісту, де не було місця постійному очікуванню дзвінка.
Аж раптом у суботу вранці в її двері подзвонили.
На порозі стояв Тарас. Він виглядав жахливо: сорочка пом’ята, очі червоні, руки тремтять.
— Мамо, можна до тебе?
Вона мовчки відступила, даючи йому пройти.
Тарас сів на ту саму табуретку, де колись робив уроки.
— Що сталося, синку? Де Соломія?
— Ми посварилися. Мам, вона виставила мене з квартири. Сказала, що я не виправдав її надій. Що в холдингу її батька мені більше немає місця, бо я «недостатньо амбітний».
Олена Степанівна поставила перед ним тарілку з гарячими сирниками.
— І що ти зробив?
— Я намагався виправдатися! Казав, що я ж старався. А вона сміялася. Сказала, що я просто «додаток до її статусу», який легко змінити на новий. Мамо, у мене забрали машину, заблокували картку. Мені навіть немає де переночувати.
Олена Степанівна мовчала.
Вона дивилася на свого дорослого сина, який зараз знову перетворився на того маленького хлопчика, який плакав через зламану іграшку.
Але зараз іграшкою був він сам.
— Знаєш, Тарасе, — почала вона спокійно. — Коли на весіллі ти віддав мій шматочок короваю чужій людині, я зрозуміла одну річ. Ти не просто віддав хліб. Ти віддав моє місце у своєму серці. Ти продав свою гідність за комфортне життя в чужій родині.
— Мам, ну я ж не знав, що так буде!
— Ні, ти знав. Ти бачив, як вона ставилася до мене. Ти бачив, як мене ображали її батьки. Ти просто мовчав, бо так було зручно. Ти думав, що якщо ти зрадиш матір, то станеш «своїм» серед тих, у кого замість родини на першому місці гроші.
Тарас опустив голову.
— Я помилився. Прости мене. Можна я поживу в тебе пару днів?
Олена Степанівна підійшла до вікна.
— Жити в мене? Тарасе, ти дорослий чоловік. У тебе є диплом, є руки і ноги. У моїй квартирі місця для «маленьких хлопчиків», яким за тридцять, більше немає. Я закрила цю сторінку.
— Мамо! Ти що, виганяєш мене на вулицю? — він підхопився, не вірячи своїм вухам.
— Ні. Я даю тобі те, про що ти так мріяв на весіллі. Свободу. Свободу від «устарілих традицій» і «нав’язливої материнської опіки». Ти ж сам казав, що треба жити по-сучасному. Ось і живи. Орендуй житло, знайди нову роботу, доведи собі, що ти людина, а не чийсь додаток.
Тарас стояв посеред маленької кухні, і йому вперше стало по-справжньому страшно.
Він зрозумів, що тиха і покірна мама, яка завжди чекала його з пиріжками, зникла.
Замість неї була жінка, яка нарешті згадала, що вона — особистість.
— Але куди мені йти? — прошепотів він.
— Куди забажаєш. Тільки пам’ятай: повагу не купують за гроші тестя. Її заробляють вчинками. Коли станеш чоловіком, Тарасе, тоді приходь. Ми поп’ємо чаю. Як люди. А поки що — прощавай.
Він пішов.
Олена Степанівна почула, як зачинилися вхідні двері.
Вона не плакала. Навпаки, їй стало легше.
Вона зрозуміла, що цей урок був необхідний їм обом.
Їй — щоб перестати бути жертвою, йому — щоб нарешті подорослішати.
Минуло пів року.
Тарас працював на двох роботах — вдень інженером на заводі, ввечері — кур’єром.
Він зняв маленьку кімнату.
Соломія подала на розлучення, і він не став сперечатися.
Йому більше не хотілося бути частиною «елітного світу».
Одного вечора він знову прийшов до матері.
Але цього разу в руках у нього був не порожній гаманець, а невеликий пакунок.
— Мам, це тобі, — сказав він, простягаючи їй вишиту скатертину. — Я знаю, ти таку хотіла. А ще – ось.
Він дістав з кишені свіжу булочку — ще гарячу, з ароматом кориці.
— Я сам купив. На свої перші зароблені чесно гроші. Можна до тебе на чай?
Олена Степанівна посміхнулася. Вперше за довгий час це була посмішка не болю, а надії.
— Заходь, синку. Чайник якраз закипів.
Вони сіли за стіл.
І хоча короваю на столі не було, звичайний хліб здавався їм обом найсолодшим у світі.
Бо це був хліб правди, який не треба було ділити з лицемірством.
Але чи правильно мама зробила, що відмовилася від сина, коли у нього був найважчий період в житті? Якби там не було, але то її дитина.
Чи можна так матері чинити? Чи правильно це?
Фото ілюстративне.
