Марина Степанівна стояла біля вікна своєї невеликої, але охайної кухні в одній із багатоповерхівок на Позняках.
У руках вона тримала стару порцелянову чашку, яку колись подарував їй чоловік на річницю.
Вечірній Київ мерехтів тисячами вогнів, але жінка не бачила їхньої краси. Вона відчувала лише порожнечу.
— Мамо, ну ти що, знову мовчиш? — голос доньки, Вікторії, пролунав різко, розбиваючи тишу. — Я питаю: ти вже замовила торт для Артемка? У нього ж за тиждень день народження, десять років! Це серйозна дата.
Марина повільно повернулася до доньки.
Вікторія сиділа за столом, нервово гортаючи стрічку в інстаграмі.
Її обличчя було напруженим, а тон — вимогливим, наче вона розмовляла не з матір’ю, а з підлеглою в офісі.
— Не замовила, Віко. І не замовлю.
Вікторія відірвала погляд від телефона. Її очі розширилися від подиву.
— Тобто як це? Ти ж завжди замовляєш у тій кондитерській біля дому. І забираєш сама, щоб нам не їхати. Мамо, ти що, забула? Артемко чекає на твій фірмовий стіл і свято.
— Я нічого не забула, — спокійно відповіла Марина. — Але цього року я не приїду на день народження онука.
— Що?! — Вікторія підскочила на стільці. — Ти з глузду з’їхала? Це ж ювілей! Дитина чекає на бабусю! Ти взагалі розумієш, як це виглядає?
Марина поставила чашку на стіл. Її руки, вкриті мозолями — результат десятиліть роботи та нескінченних домашніх справ — ледь помітно тремтіли.
— Я все чудово розумію. А чи розумієш ти, Віко, що минулого місяця я три дні поспіль сиділа з Артемом, поки ви з чоловіком їздили «на перезавантаження» в Карпати? А три тижні тому я цілу ніч пекла пиріжки для твого благодійного вечора на роботі, бо ти «не встигала»? А коли в мене вчора піднявся тиск і я попросила тебе заїхати в аптеку, що ти мені відповіла?
Вікторія відвела погляд, почавши щось шукати в сумці.
— Ну, мамо. У мене був терміновий звіт. Ти ж знаєш, як зараз важко з роботою.
— Знаю. Всі ваші справи завжди термінові. А моє життя — це так, «ти ж на пенсії, тобі все одно робити нічого». Знаєш, я вчора сиділа в темряві, бо перегоріла лампочка в коридорі, а я не можу дотягнутися, щоб її замінити. Я дзвонила Сергію, твоєму чоловікові. Він сказав, що заїде. Минуло вже два дні. Він не заїхав, Віко.
— Мам, ну ти що, образилася через лампочку? — Вікторія спробувала перетворити все на жарт, але Марина не посміхнулася.
— Ні. Я не образилася. Я просто зрозуміла, що я для вас — не людина. Я — функція. Безкоштовна нянька, кухарка, банк без відсотків і жилетка для сліз. Але як тільки мені стає потрібно хоча б краплю вашої уваги — ви всі раптово «дуже зайняті».
Вікторія гнівно смикнула блискавку на сумці.
— Знаєш що? Роби як хочеш! Тільки не дивуйся потім, чому онуки тебе не люблять і не хочуть бачити. Це егоїзм, мамо!
Двері захлопнулися з таким гуркотом, що посуд у шафі жалібно задзвенів.
Марина опустилася на стілець. Вона дивилася на свої руки і згадувала останні тридцять років.
Коли Вікторія народила першу дитину, Марина фактично переїхала до них.
Вона не спала ночами, прала, готувала, прибирала.
«Мам, ну ти ж молода бабуся, у тебе сил багато», — казала донька.
Коли у Сергія виникли проблеми з бізнесом, Марина продала свою дачу, яку так любила, щоб віддати їм гроші.
«Ми все повернемо, мамо, от побачиш».
Минуло сім років. Гроші ніхто не повернув, а про дачу навіть не згадували.
А ще була молодша сестра Катерина. Та постійно дзвонила з претензіями:
«Марино, ти ж ближче до мами на цвинтарі живеш, заїдь прибери там, бо в мене спина болить».
Всі звикли, що Марина — це рятівне коло, яка ніколи не відмовить і завжди допоможе усім.
Але ніхто не думав про те, що саме рятівне коло теж може піти на дно.
Телефон на столі завібрував. Повідомлення від зятя Сергія:
«Марино Степанівно, Віка плаче. Артемко засмучений. Ви що, справді не прийдете? Це якось не по-людськи. Сім’я має триматися разом».
Марина подивилася на повідомлення.
Раніше вона б уже відчувала пекучу провину.
Вона б уже набирала номер Вікторії, вибачалася б, обіцяла б найкращий подарунок. Але зараз всередині була лише дивна, прохолодна ясність.
Ніби туман, який застилав їй очі роками, нарешті розсіявся.
Вона відкрила ноутбук. У рядку пошуку впевнено ввела: «Путівки Трускавець, санаторії, ціни».
Через два дні Марина Степанівна вже сиділа в потязі «Київ — Трускавець».
Вона купила квиток у гарний вагон на гроші, які відкладала «на чорний день».
Подивившись у вікно на засніжені ліси, вона подумала, що цей «чорний день» насправді виявився найсвітлішим у її житті.
Телефон у сумці не замовкав. Дзвонила Вікторія, потім Катерина.
— Марино, ти здуріла?! — кричала сестра у трубку. — Віка каже, ти поїхала кудись у Карпати? У дитини свято! Ти що, зовсім серця не маєш?
— Катю, у мене є серце. І воно щойно почало битися для мене самої. Я в Трускавці. Буду пити воду, ходити на масаж і гуляти парком.
— Та як ти можеш?! Мати повинна.
— Мати нічого не повинна, Катю. Мати вже виростила дітей, допомогла з онуками і віддала все, що мала. Тепер я хочу просто бути Мариною. Жінкою, яка любить життя.
Санаторій зустрів Марину спокоєм і чистим повітрям.
Вона оселилася в затишному номері з видом на гори.
Щоранку вона прокидалася під спів пташок, повільно снідала, не поспішаючи на кухню готувати на цілу армію родичів.
На третій день знову зателефонував Сергій.
— Марино Степанівно, ну це вже перебір. Артемко весь вечір плакав, питав, чому бабуся його кинула. Ви розумієте, яку образу завдаєте дитині?
Марина зробила ковток цілющої води і спокійно відповіла:
— Сергію, а ти пояснив дитині, чому я поїхала? Ти сказав йому, що бабуся втомилася бути вашою служницею? Ти сказав йому, що за останні два роки ви жодного разу не запитали, як я себе почуваю?
— Ну що ви починаєте. У всіх бувають важкі періоди. Ви ж доросла жінка, маєте розуміти.
— О, я дуже добре все розумію, Сергію. Я розумію, що ви згадуєте про мене лише тоді, коли вам щось від мене потрібно. Коли потрібно підмінити няню, позичити грошей або привезти домашньої їжі. Знаєш, я тут познайомилася з жінкою. Вона теж приїхала сюди «втекти». І вона мені сказала одну річ: «Ми самі вчимо людей, як з нами поводитися». І я зрозуміла — я сама навчила вас бути егоїстами.
— Віка каже, що ви змінилися. Стали якоюсь жорстокою.
— Я не жорстока, Сергію. Я просто перестала бути зручною. Передай Вікторії, що я люблю онука. Але я більше не буду частиною вашого побутового комфорту за рахунок свого здоров’я. Коли навчитеся бачити в мені людину — тоді й поговоримо.
Марина вимкнула телефон і пішла до парку.
Весна вже відчувалася в повітрі, хоча сніг ще лежав подекуди в затінку.
У санаторній їдальні вона часто перетиналася поглядами з чоловіком свого віку.
Він завжди сидів з книжкою і виглядав дуже спокійним. Одного дня він підійшов до її столика.
— Ви теж приїхали сюди за «ковтком свіжого повітря»? — запитав він, усміхаючись. — Мене звати Павло.
Марина посміхнулася у відповідь.
Вперше за довгі роки це була посмішка не ввічливості, а щирої цікавості.
Вона повернулася до Києва через три тижні.
Марина виглядала зовсім інакше: нова зачіска, світле пальто, впевнений погляд.
Вона більше не поспішала на ринок за продуктами для доньки.
Вона купила собі букет весняних тюльпанів і поставила їх у вазу.
Увечері у двері подзвонили. На порозі стояла Вікторія. Вона виглядала втомленою, під очима були темні кола.
— Мамо. Можна увійти?
Марина впустила доньку. Вони сіли на кухні. Марина мовчки поставила чайник.
— Ми тут багато про що думали, — тихо почала Вікторія. — Знаєш, коли тебе не було, у нас все повалилося. Виявилося, що я навіть не знаю, де лежать речі Артемка для басейну. Виявилося, що Сергій не знає, як користуватися мультиваркою. І взагалі у хаті стало так тихо і холодно.
— Це називається доросле життя, Віко. Ви звикли, що я — це невидима сила, яка все виправляє.
— Мам, пробач мені. Я справді не цінувала. Я думала, тобі в радість нам допомагати.
— Допомагати — в радість. Бути ресурсом — ні.
— Я зрозуміла. Ми з Сергієм вирішили, що тепер будемо наймати няню на вихідні. А ти приїжджай до нас просто в гості. Як бабуся. Як мама.
Марина налила чай.
— Я рада це чути, Віко. Але маю попередити: наступного місяця я знову їду. Павло — чоловік, з яким я познайомилася в Трускавці — запросив мене на екскурсію до Львова.
Вікторія здивовано підняла брови, а потім повільно посміхнулася.
— Ого. Мамо, ти серйозно?
— Цілком. Мені п’ятдесят вісім, Віко. І я тільки починаю свою справжню історію.
Марина дивилася на доньку і бачила, як у тій теж щось змінюється.
Можливо, це був початок їхніх нових, по-справжньому чесних стосунків.
Відносин, де панує не борг, а повага.
За вікном весняний Київ дихав на повні легені.
Марина Степанівна зробила ковток чаю і відчула, що вона нарешті вдома. Не просто у квартирі, а у власному житті.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Марина, залишивши онука в день народження заради власного відпочинку, чи все ж таки “родина понад усе”?
Фото ілюстративне.
