fbpx
Життєві історії
– Мамо, ну що ти робитимеш в столиці, у тебе тут так багато друзів, вони тебе відвідувати будуть, – діти вирішили стареньку маму віддати в будинок для людей похилого віку

– Мамо, ну що ти робитимеш в столиці, у тебе тут так багато друзів, вони тебе відвідувати будуть, – діти вирішили стареньку маму віддати в будинок для людей похилого віку

Сусідка мені знову новин з міста наговорила. Поганих. Людмилу Іванівну діти віддали в будинок для людей похилого віку. Я їх пам’ятаю, ми в дитинстві разом гралися, хоча вони були старші за мене. Брат та сестра. Сергій і Юля. За матеріалами

Людмилу Іванівну я побоювалася, вона була вчителькою, як і моя мати, і здавалася суворою. Пам’ятаю, як ми носилися по під’їзду, грали в щось рухливе, а вона стала, закриваючи прохід, і я мало не налетіла на неї, ледь пригальмувати встигла …

– Дівчинко, ваші ігри дуже безглузді і небезпечні, – сказала вона.

Я пірнула їй під руку, і побігла далі.

Жили вони втрьох, і коли підкралися 90-ті, їм було дуже важко, як майже і всім.

Так ось, я пам’ятаю по нашому будинку, як це все було. Він у нас великий. Наш будинок цікавий і тим, що в ньому жили дуже різні люди, хоча за це я його і люблю.

Це збагачує, це допомагає виховувати дітей, готувати їх до життя.

Одного разу мама принесла маленьку тоненьку книжку, в зеленій палітурці, а ввечері, перед сном, стала її читати, і несподівано заплакала. Ми з батьком стривожилися, а мати читала вірші Людмили Іванівни.

Я взяла книгу, пробіглася поглядом по парі віршів. Якось все просто, якісь дуже звичайні слова.

Мама плaкала, і розповідала, що вірші Людмили Іванівни якимось дивом прочитав якийсь підприємець, і щось його так зачепило, що він дав грошей на цю книжку, і навіть презентацію якусь влаштував.

– Краще б він їм просто грошей дав, – говорила мама. – Які вірші зараз? Навіщо?

А я ось зараз думаю, що це здорово, коли саме в той час, і саме якимось дивом, виходили вірші. Адже це як паросток, який через асфальт пробився? Це як маленький промінь сонця, через діру в затягнутому хмарами небі? Це … Хоч якась надія. На майбутнє.

Всі ці думки у мене носилися в голові, поки я вислуховувала сусідку. Дивна здатність – слухаєш, і розумієш те, про що тобі говорять … А думаєш, про своє.

– Вона газ забула вимкнути, добре, що картопля в «мундирах» згоріла, і запах пішов, сусіди почали стукати в двері. Старість не радість. Ходити стала погано. Їй допомагали сусіди, з її під’їзду, та ж не побачиш все. Викликали дітей.

– І що діти? Можна ж маму в столицю забрати?

– Вони їй сказали: «Мамо, у тебе тут так багато друзів, вони тебе відвідувати будуть …»

– А ти звідки знаєш?

– Сусіди чули.

– Зрозуміло.

– Тільки які у неї друзі. Сусідки якщо зайдуть, коли-небудь … Самі вже старі.

– А де цей будинок знаходиться?

Сусідка назвала адресу.

– Я там була…

Так, я там була, точніше – постояла хвилин десять біля невисокого паркана. У мене там колега працювала, і я повинна була за нею заїхати, кудись ми збиралися. Я вийшла з машини, і побачила на ганку – десяток стільців, а на них сиділи бабусі, і кілька дідусів.

Сиділи мовчки, нерухомо навіть, і дивилися на ворота байдужими очима. Напевно, вони чекали, коли до них прийдуть друзі … Тепер на одному з цих стільчиків буде сидіти і Людмила Іванівна. Напевно, я її відвідаю.

Може, у неї дивом збереглася книга, та, з віршами. У нас вона її загубилася. А хочеться зараз перечитати, тобто прочитати.

І ще я подумала, після розмови з сусідкою … Добре, що мене нікому здавати в такий будинок. Ну, якщо доживу. Чесне слово, я не буду користуватися газом. І з пічкою буду обережна.

І сусідів попереджу, щоб поглядали … І ще подумала, що ось у кішок все продумано чітко … Для таких випадків. Щоб нікого не хвилювати і не турбувати. Вони просто йдуть в ліс, коли приходить час.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook