Валентина Іванівна поправила окуляри й відклала книжку. Останнім часом вона дедалі частіше обирала легкі романи — не тому, що не любила серйозну літературу, а тому, що власного життя, сповненого колишніх турбот, їй вистачило з лишком. Тепер, у свої шістдесят з гаком, вона понад усе цінувала тишу, аромат липового чаю та можливість просто спостерігати, як сіріє небо за вікном, не куди не поспішаючи.
Але тишу розітнув знайомий мелодійний звук. На екрані висвітилося: «Марічка».
Жінка забарилася. Вона знала цей тон дзвінка. Він зазвичай означав не просто «як справи, мамо?», а «мамо, мені дуже треба». Валентина Іванівна видихнула, налаштовуючись на хвилю терпіння, і провела пальцем по екрану.
— Слухаю, доню.
— Мамо, ну нарешті! — голос Марічки був швидким, наче потік води навесні. — Я вже два рази набирала. Ти що, знову телефон у спальні покинула?
— Читала, Марічко. Відпочивала.
— Ой, це добре, що відпочила! Бо сьогодні в тебе відповідальна місія. Ти ж пам’ятаєш? Минулої середи ми домовлялися. На вечір. Ми з Миколою маємо бути на тому заході, про який я казала. Наперед просила, щоб ти нічого не планувала.
Валентина Іванівна заплющила очі. Пам’ять підступно мовчала. Мабуть, вона таки зафіксувала це десь на задвірках свідомості, але підсвідомо сподівалася, що плани дочки зміняться. Вона виховала двох дітей сама, працюючи на півтори ставки вчителькою, і тепер вважала, що свій борг перед наступним поколінням виплатила повністю, з усіма відсотками.
— Мамо, ти чого мовчиш? Забула, так? — у голосі дочки з’явилися нотки легкого роздратування.
— Не забула, просто пригадую деталі, — злукавила Валентина Іванівна. — На котру годину ви збиралися?
— За дві години нам уже треба виїжджати. Будь ласка, матусю, не підведи. Ми так рідко кудись вибираємося разом. Ти ж знаєш, як Миколі важко на роботі, йому треба хоч трохи переключитися.
— Добре, прийду. Куди ж я подінуся, — буркнула жінка, відчуваючи, як затишний вечір із книжкою тамується в диму нездійсненних бажань.
Вона підвелася, поправила шаль на плечах. Планувала подивитися стару мелодраму, а натомість доведеться зануритися у вир дитячої енергії, якої в її онуків було стільки, що вистачило б на невелику електростанцію.
Марічка з Миколою жили в новому будинку неподалік. Це була приємна прогулянка — хвилин п’ятнадцять через парк. Коли Валентина Іванівна переступила поріг, її зустрів звичний хаос: розкидані конструктори, запах дитячого печива та галасливе вітання.
— Бабуся приїхала! — закричав п’ятирічний Дениско, збиваючи її з ніг обіймами. Слідом за ним вибігли трирічні близнючки — Оля та Поля. Вони були схожі на дві маленькі хмаринки, такі ж непередбачувані й пухнасті.
Марічка вже була «при параді»: гарна сукня глибокого синього кольору, акуратно вкладене волосся. Микола теж виглядав солідно — випрасувана сорочка, приємний парфум.
— Ой, мамо, дякую! — Марічка цьомнула її в щоку, на ходу вдягаючи сережки. — Все підготувала: каша в мультиварці, фрукти нарізані. Миколо, ти готовий?
Микола кивнув тещі, привітався ввічливо, але трохи відсторонено. Було видно, що він уже думками десь на фуршеті чи виставі.
— Ми не затримаємося, — запевнила Марічка, вже стоячи в дверях. — О дев’ятій, максимум о пів на десяту будемо.
— Сподіваюся, — відповіла Валентина Іванівна. — Бо завтра мені треба раніше встати, маю справи в управлінні.
— Все буде добре! Якщо що — каша в холодильнику, спати покладеш, якщо раптом почнуть капризувати. Па-па!
Двері зачинилися. У квартирі на мить стало тихо, а потім Дениско вихором пронісся повз бабусю, тягнучи за собою сестер.
Вечір минув у трудах. Валентина Іванівна не належала до тих бабусь, які дозволяють дітям усе. Вона була лагідною, але суворою. Вони малювали осіннє листя, читали казку про солом’яного бичка, вечеряли. Годувати трьох дітей одночасно — це як керувати оркестром, де кожен інструмент грає свою мелодію. Хтось не хоче каші, хтось розлив компот, а хтось просто вирішив, що сьогодні — вечір великих сліз через зламаний олівець.
На дев’яту вечора Валентина Іванівна була виснажена. Спина почала нити, а в голові гуло. Вона з надією поглядала на годинник. П’ятнадцять хвилин на десяту… Десята…
— Ну, де ж вони? — пробурмотіла жінка, вкладаючи близнючок.
Діти заснули лише близько одинадцятої. Малеча ніяк не могла вгамуватися, відчуваючи відсутність батьків. Коли нарешті в квартирі запала тиша, Валентина Іванівна сіла на диван у вітальні. Вона принципово не вмикала телевізор. Хотілося просто посидіти в тиші.
Минула одинадцята, потім північ. На телефон прийшло коротке повідомлення від Марічки: «Мамуль, ми ще трошки, тут так цікаво! Скоро будемо».
Валентина Іванівна нічого не відповіла. Всередині в неї закипало те саме почуття, яке виникає в людини, чию довіру вкотре використали. Вона згадала свої молоді роки. Її мама, покійна Ганна Петрівна, теж допомагала, але Валентина ніколи не дозволяла собі затримуватися без попередження. Вона знала, що мама теж втомлюється, що в неї є своє життя. А тут… наче її час нічого не вартий.
Ключ у замку повернувся о першій годині ночі. Марічка та Микола зайшли тихо, намагаючись не шуміти, але їхній веселий настрій і легкий запах свята заповнили передпокій миттєво.
— Ой, мамо, ти ще не спиш? — прошепотіла Марічка, роззуваючись. — Пробач, там була така програма, потім заїхали на каву… Так чудово провели час!
Микола винувато посміхнувся: — Валентино Іванівно, вибачте, що так пізно. Але діти ж сплять? Значить, усе гаразд.
Валентина Іванівна повільно підвелася з дивана. Вона не виглядала агресивною, її обличчя було спокійним, але очі світилися холодною рішучістю.
— Ми так не домовлялися, — тихо, але чітко сказала вона.
— Мамо, ну не починай, — Марічка відмахнулася. — Раз на сто років вийшли. Ти ж бачиш, ми щасливі, відпочили. Тобі що, важко було посидіти зайві пару годин?
— Марічко, по-перше, не «пару», а чотири. По-друге, мені справді важко. Я не аніматор і не нічна няня. Я людина, у якої є графік, здоров’я і власні плани на завтрашній ранок. Ви обіцяли бути о дев’ятій.
— Ну, Валентино Іванівно, — втрутився Микола. — Ви ж знаєте, як це буває. Заговорилися, друзі покликали… Давайте я вас відвезу додому.
— Не треба, Миколо. Я пройдуся пішки, мені треба провітритися, — Валентина Іванівна почала вдягатися.
— Сама? О другій ночі? — Марічка здивовано підняла брови. — Та ну, мамо, не ображайся. Давай хоч таксі викличемо.
— Я дійду сама. Тут не так далеко. Але запам’ятайте цей момент.
Вона вийшла, не грюкнувши дверима, а просто тихо їх зачинивши. Нічне повітря було прохолодним і свіжим. Парк, який вдень здавався таким привітним, тепер лякав темними тінями, але Валентині було байдуже. Вона крокувала і думала про те, як легко діти перетворюють батьків на зручний ресурс. На «бабусю, яка завжди підстрахує», «бабусю, у якої немає справ».
Наступного ранку вона прокинулася з головним болем. Марічка не дзвонила — мабуть, відсипалася. Валентина Іванівна скасувала свої справи, бо просто не мала сил. Весь день вона провела в роздумах. Вона зрозуміла: якщо зараз не провести межу, далі буде гірше.
Минуло кілька днів. Від дочки не було ні чутки, ні вістки. Мабуть, Марічка чекала, поки мама «охолоне» і сама подзвонить, як це бувало зазвичай. Але цього разу Валентина Іванівна тримала оборону.
Нарешті, у четвер, телефон знову заспівав.
— Привіт, мамуль! — голос Марічки був такий солодкий, наче нічого не сталося. — Як ти? Як здоров’я? Ми тут подумали, може ти в суботу заглянеш до нас? Миколу запросили на ювілей до колеги, це дуже важливо для його кар’єри. Буде всього на кілька годин…
Валентина Іванівна зробила ковток чаю і спокійно відповіла: — Ні, Марічко. Не зможу.
На тому кінці лінії запала важка пауза. — В сенсі — не зможеш? У тебе плани?
— Так. У мене плани на моє життя.
— Мамо, ну що ти знову? Ти все ще ображена через ту суботу? Я ж вибачилася! Ну, затрималися, з ким не буває? Тобі що, справді шкода часу для власних онуків?
— Мені не шкода часу для онуків, Марічко. Мені шкода свого самолюбства, яке ви витираєте об килимок біля входу. Ви не поважаєте моїх прохань, мого часу і моїх сил. Тому — ні.
— Але мамо! — голос Марічки став тонким і плаксивим. — Ми вже підтвердили, що будемо! Де я зараз знайду няню? Це ж коштує купу грошей, а нам зараз треба економити на ремонт.
— Значить, один із вас залишиться вдома з дітьми. Або шукайте няню. Зараз багато молодих дівчат, які радо посидять за винагороду. Витратите ту суму, яку планували проїсти в ресторані — і проблема вирішена.
— Я не вірю своїм вухам… — Марічка ледь не плакала. — Власна мати відмовляє в допомозі через якусь дурну образу. Ти ж знаєш, як мені важко з трьома!
— Я знаю, Марічко. Я виховала двох сама. Без допомоги бабусь, бо вони жили в іншому селі й теж працювали. І я ніколи не дозволяла собі ставити свої розваги вище за спокій тих, хто мені допомагав. Коли ти навчишся цінувати моє «так», ти перестанеш чути моє «ні».
— Добре! — вигукнула дочка. — Сиди сама у своїй тиші! Подивимося, як тобі буде нудно без нас!
Марічка кинула слухавку. Валентина Іванівна відчула легкий укол у грудях — все-таки це її дитина. Але разом із цим прийшло й інше відчуття. Відчуття власної ваги. Вона не була «додатком» до їхньої сім’ї. Вона була окремим світом.
Вечір суботи Валентина Іванівна провела в театрі. Вона давно мріяла піти на ту нову постановку, але завжди знаходилися «важливіші» справи дітей. Вона купила квиток у першому ряду, вдягла свою найкращу сукню і насолоджувалася кожною хвилиною.
Минув тиждень. Марічка мовчала. Валентина Іванівна теж не поспішала. Вона знала, що цей період «холодної війни» необхідний.
Через два тижні в двері подзвонили. На порозі стояв Микола з великим кошиком яблук і букетом хризантем.
— Доброго вечора, Валентино Іванівно, — він виглядав трохи ніяково. — Марічка просила передати… і я від себе теж хотів подякувати за все.
— Заходь, Миколо. Чай будеш?
Вони сиділи на кухні. Микола розповів, що ту суботу вони провели вдома. Марічка спочатку сердилася, а потім вони довго розмовляли. Виявилося, що Микола навіть не замислювався, як важко тещі з трьома дітьми. Він думав, що це «природно» для жінки її віку — бавити онуків.
— Ми справді повелися негарно, — сказав Микола, дивлячись у чашку. — Я викликав таксі того разу, але ви вже пішли. Не подумав, що треба було раніше… Марічка теж переживає. Просто вона вперта, ви ж знаєте.
— Знаю, Миколо. Вона в мене вчилася, — посміхнулася Валентина Іванівна.
— Ми хотіли спитати… Може наступної суботи ви просто прийдете до нас на вечерю? Без усяких доручень. Просто посидимо, поспілкуємося. Ми з Марічкою самі все приготуємо, а ви побудете гостею.
Валентина Іванівна відчула, як крига навколо серця нарешті скресла.
— На вечерю прийду. Дякую за запрошення.
Коли Микола пішов, жінка знову сіла в своє улюблене крісло. Вона зрозуміла важливу річ: любов — це не безвідмовність. Любов — це коли ти поважаєш кордони іншої людини так само сильно, як і свої власні.
З того часу багато що змінилося. Марічка все ще дзвонила і просила посидіти з дітьми, але тепер це звучало по-іншому: — Мамуль, ти можеш сьогодні з шостої до восьмої? Якщо ні — ми зрозуміємо, не проблема. І таксі за наш рахунок обов’язково, навіть не обговорюється.
І Валентина Іванівна частіше казала «так». Бо тепер її допомогу сприймали не як належне, а як цінний подарунок. Вона все так само любила своїх онуків — Дениска, Олю та Полю. Але тепер вона знала, що о дев’ятій вечора за нею зачиниться двері, вона прийде у свою тиху квартиру, відкриє книжку і буде просто Валентиною Іванівною. Жінкою, яка має право на власну тишу.
А онуки… онуки будуть чекати на неї наступного разу. І ці зустрічі стануть набагато теплішими, бо в них зникне гіркота образи, поступившись місцем справжній повазі.
Наші родини часто тримаються на таких бабусях, як Валентина Іванівна. На їхньому терпінні, їхніх руках, що пахнуть випічкою та ліками. Але кожна бабуся заслуговує на те, щоб її не просто любили, а й помічали. Щоб її вечір не закінчувався о другій ночі в темному парку, а починався з теплої вдячності та вчасно сказаного «дякую, мамо».
Валентина Іванівна знову взяла свій роман. Цього разу історія здалася їй ще цікавішою. Може тому, що в її власній історії нарешті було поставлено правильні акценти. Вона посміхнулася своїм думкам і занурилася у читання, знаючи, що завтрашній день належить тільки їй. І це було прекрасно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
