Над Черкащиною стояв той особливий прозорий вересень, коли повітря пахне сухими травами, димом від багать і солодким перезрілим виноградом.
Меланія Петрівна, яку в селі поважно кликали «наша вчителька», бо вона вивчила три покоління місцевих дітей, стояла посеред свого саду.
Її руки, втомлені, але все ще міцні, дбайливо обривали важкі грона «Ізабелли».
— Мамо, ну навіщо тобі отой виноград? Тільки руки дарма мозолиш, — голос її сина, Дем’яна, пролунав від хвіртки.
Він стояв там — успішний, у дорогому костюмі, що явно не пасував до сільського пейзажу.
Дем’ян працював у великій агрофірмі в обласному центрі, і його приїзди завжди супроводжувалися запахом дорогого парфуму та нервовим погляданням на годинник.
— Як навіщо, синку? — Меланія Петрівна лагідно всміхнулася, витираючи руки об фартух. — Це ж твій улюблений. Пам’ятаєш, як малим вилазив на арку і вибирав найсолодші ягідки? Я ж для вас із Лесею стараюся.
Дем’ян зітхнув, пройшов до веранди й сів на стареньку лаву, яку Меланія Петрівна щоліта підфарбовувала сама.
Поруч з ним примостилася його дружина — Леся, жінка з холодним поглядом і завжди ідеальною зачіскою, яка цього разу навіть не вийшла з машини привітатися, а одразу почала щось зосереджено шукати в телефоні.
— Мамо, ми приїхали не про виноград говорити, — Дем’ян набрав повітря в легені. — Слухай, у мене на фірмі зараз велика реструктуризація. Є шанс викупити пакет акцій, який забезпечить нас на все життя. Але потрібні вільні кошти.
Меланія Петрівна відчула щось тривожне.
Вона знала цей тон.
Таким голосом Дем’ян просив гроші на першу машину, на весілля, на квартиру в місті.
— Синку, ти ж знаєш, моя пенсія.
— Та до чого тут пенсія! — перебив він. — Твоя хата в центрі села, ще й ділянка біля річки. Це зараз шалені гроші. Ми з Лесею знайшли покупця — він хоче побудувати тут базу відпочинку.
У саду раптом стало дуже тихо.
Навіть бджоли, здавалося, перестали гудіти над впалими грушами.
— Продати хату? — Меланія Петрівна повільно сіла на табурет. — Батькову хату? Де ти виріс, де ми кожну яблуню разом садили?
— Мамо, ну не драматизуй, — втрутилася Леся, нарешті підвівши очі від екрана. — Ми ж не на вулицю вас викидаємо. У нас у місті є однокімнатна квартира, яку ми здаємо. Житимете там. Центр поруч, аптеки, супермаркети. А тут — порожнеча, тільки здоров’я губите на цих городах.
— Порожнеча? — Ганна Михайлівна (як її кликали в школі) подивилася на свої яблуні. — Тут моє життя, Лесю. Тут кожен цвях у стіні про щось розповідає.
— Мамо, — Дем’ян підійшов і поклав руку їй на плече, але вона відчула не тепло, а холодний натиск. — Це вигідна інвестиція. Ти ж завжди хотіла, щоб я став «великою людиною». Ось цей шанс. Хіба старі стіни важливіші за майбутнє сина?
Меланія Петрівна промовчала.
Вона згадала, як тридцять років тому працювала на дві ставки в школі, а вночі перевіряла зошити при каганці, щоб купити Дем’янові комп’ютер.
Як вона відмовилася від лікування свого часу і санаторію, бо синові треба було сплатити за останній курс магістратури.
— Добре, — тихо мовила вона. — Дайте мені подумати до завтра.
Тієї ночі Меланія Петрівна не спала.
Вона ходила кімнатами, торкалася вишитих рушників, які ще її мати готувала на посаг.
Вона бачила на одвірку зарубки, якими відмічала ріст Дем’яна кожного дня народження.
А вранці, коли туман ще стелився над річкою, до неї завітала сусідка — баба Марія, її вірна подруга.
— Меланю, чого світло в тебе цілу ніч горіло? — запитала Марія, принісши в горщику свіжий сир.
Меланія розповіла все.
Про акції, про квартиру в місті, про «базу відпочинку» на місці її саду.
— І ти погодишся? — Марія сплеснула руками. — Та він же тебе потім і за людину рахувати не буде, коли у тебе не буде свого житла! Ти ж там, у тій однушці, за місяць зів’янеш, як квітка без сонця!
— Він мій син, Маріє. Я ж усе життя для нього.
— От саме! Все життя для нього, а він для тебе що? Коли в тебе тиск підскочив у жнива, він приїхав? Ні, сказав «багато роботи». Коли дах текти почав, хто латав? Ми з тобою та дід Панас!
Слова подруги боляче вдаряли в саме серце, бо були правдою.
— А знаєш, що я чула вчора біля крамниці? — Марія понизила голос. — Леся твоя хвалилася, що вони вже меблі в ту квартиру підібрали, і що «нарешті позбудуться того сільського смороду».
Ці слова стали останньою краплею.
«Сільський сморід».
Це так вони називали запах її пирогів, чебрецю під вікном та її чесного, мозолистого життя.
Наступного дня Дем’ян із Лесею приїхали з папкою документів.
Вони сяяли, наче вже тримали гроші в руках.
— Ну що, мамо? Підписуємо довіреність? — Дем’ян простягнув ручку.
Меланія Петрівна взяла папери, але не для того, щоб підписати.
Вона повільно розклала їх на столі й подивилася на сина — так, як колись дивилася на учнів, що безнадійно провалили іспит з людяності.
— Дем’яне, я багато про що думала цієї ночі. І згадала одну річ. Пам’ятаєш, як ти в п’ятому класі взяв без дозволу у однокласника ручку, бо вона була «красивіша», а я змусила тебе просити пробачення перед усією школою?
Дем’ян нахмурився:
— Мамо, до чого тут це дитяче безглуздя?
— До того, синку, що тоді я навчила тебе не брати чужого. А сьогодні я бачу, що ти намагаєшся вкрасти в мене не просто хату. Ти намагаєшся вкрасти мою гідність.
— Мамо, ти що таке кажеш? — вигукнула Леся. — Ми ж для тебе стараємося!
— Лесю, помовч, — твердо обірвала її Меланія Петрівна. — Я знаю про «сільський сморід». І знаю, що та квартира в місті — це не турбота, а просто так вигідно вам, щоб я вам під ногами не плуталася.
— Мамо, без цих грошей мій пакет акцій зірветься! Ти хочеш, щоб я залишився ніким? — закричав Дем’ян, втрачаючи контроль.
— Ти ніким не залишишся, — спокійно відповіла мати. — Ти маєш руки, ноги, чудову освіту, за яку я заплатила своїм здоров’ям. Ти маєш посаду. Заробляй. А моя хата залишиться мені.
— Я ж твій єдиний спадкоємець! — вигукнув син, і в його голосі прозвучала така жадоба, що Меланії стало страшно.
— Спадкоємець — це той, хто береже спадок, а не той, хто пускає його з молотка за першої потреби.
Меланія Петрівна підвелася, зайшла до хати й винесла невелику скриньку.
— Ось тут, Дем’яне, твої дитячі нагороди, фотографії та золота обручка твого батька, яку я берегла для твоїх дітей. Забирай. Це все, що я можу тобі дати сьогодні.
— Ти серйозно? Ти виганяєш нас? — Леся була в нестямі від люті.
— Ні, я просто зачиняю двері своєї фортеці. Бо зрозуміла: якщо я сама не поважатиму своє життя, то ніхто інший цього не зробить. Навіть рідний син.
Дем’ян поїхав, гучно грюкнувши дверцятами машини.
Він не дзвонив тиждень, місяць, пів року.
Меланія Петрівна жила одна.
Вона навчилася сама рубати дрова (з допомогою сусідського хлопця), вона засадила весь город квітами, про які мріяла все життя, але не мала часу.
Але найцікавіше почалося пізніше.
Одного холодного листопада, коли перший іній вкрив пожухлу траву, до хвіртки знову під’їхала машина.
Це був старий автомобіль Дем’яна — той самий, який він хотів поміняти.
Він вийшов сам.
Без Лесі. Без папок з документами.
Його вигляд був пом’ятим, а очі — сумними.
— Мамо, — він зупинився на порозі. — Мене звільнили. Ті акції, які я так хотів, це виявилася просто мильна бульбашка. Багато людей втратили гроші. Леся пішла до того, у кого «перспективи кращі». Мені нікуди йти. Квартиру в місті забрали за борги, бо вона була в заставі.
Меланія Петрівна дивилася на сина.
Вона могла б сказати «я ж казала», могла б нагадати про його жорстокість.
Але вона просто відступила від дверей, впускаючи в хату запах теплого хліба та затишку.
— Заходь, синку. Роздягайся. Чай якраз закипів.
Дем’ян зайшов, сів на ту саму лаву й раптом заридав — так, як ридав у п’ять років, коли розбив коліно.
— Пробач мені, мамо. Я був таким нерозумним. Я думав, що гроші — це все.
Меланія Петрівна поклала свою покручену руку на його голову.
— Гроші, синку, приходять і йдуть. Акції згорають, машини іржавіють. А хата – хата стоїть доти, доки в ній є любов. Ти хотів її продати, щоб купити майбутнє, а насправді мало не втратив минуле. А без минулого майбутнього не буває.
Минула зима.
Дем’ян влаштувався в місцеве фермерське господарство агрономом.
Виявилося, що його знання дуже потрібні селу.
Він перекрив мамі дах, полагодив паркан і тепер щоранку сам поливає той виноград, який колись хотів викорчувати.
А Меланія Петрівна щонеділі пече пироги.
І коли до неї заходять сусіди, вона каже:
— Знаєте, я зрозуміла одну річ. Наші діти — як дерева. Якщо ми будемо занадто сильно їх підпирати, вони ніколи не навчаться триматися за землю власним корінням. Іноді треба сказати «ні», щоб навчити їх по-справжньому говорити «дякую».
Ця історія облетіла все село, а потім і район.
Люди почали замислюватися: а чи не занадто ми розчиняємося в дітях, забуваючи про себе?
Чи не робимо ми їх слабкими своєю безмежною жертовністю, любов’ю та турботою?
А як ви вважаєте? Чи правильно вчинила Меланія Петрівна, відмовивши синові в такий критичний момент?
Чи це була занадто жорстка?
Напишіть у коментарях, дуже хочеться почути вашу думку!
Фото ілюстративне.
