— Мамо, нам треба відверто поговорити, — Остап стояв у дверях кухні, переминаючись із ноги на ногу.
Він не наважувався зайти всередину, наче боявся, що стіни цієї квартири, які пам’ятали його перші кроки, почнуть його докоряти.
Валентина Миколаївна підняла очі від каструлі з борщем.
Вона помішувала його вже хвилин десять, хоча він давно був готовий — просто звичка зайняти чимось руки.
Щось у голосі сина, якась непевна жорсткість, змусило її напружитися.
— Проходь, сідай, синку. Борщик якраз настоявся, свіженький, із пампушками, як ти любиш, — вона почала розливати страву в керамічні тарілки, але Остап так і залишився стояти, втупившись у візерунок на лінолеумі.
— Я не буду їсти, мамо. У нас із Мар’яною є рішення. Важливе.
— Яке ще рішення? — Валентина Миколаївна поклала черпак і повернулася до сина всім корпусом.
У душі почало щось неприємно тиснути, наче перед грозою.
— Мар’яна чекає дитину, — промовив якось різко Остап. — Нам потрібен простір. Розумієш? Дитяча кімната, місце для візочка, спокій.
— Ой, боженьку мій! Так це ж щастя яке! — обличчя матері миттєво осяяла щира усмішка. — Онучок буде! Ой, я ж уже стільки всього напланувала, ковдрочку почала в’язати, пелюшки замовила.
— Мамо, ти не чуєш мене, — Остап важко зітхнув і нарешті сів за стіл, але до їжі навіть не торкнувся. — Нам потрібна вся квартира. Повністю. Мар’яна каже, що з немовлям у такій тісноті, коли в сусідній кімнаті хтось постійно ходить, неможливо.
Валентина Миколаївна повільно опустилася на стілець навпроти.
Ложка вислизнула з її рук і з гучним дзвоном вдарилася об стіл.
— Що ти маєш на увазі, Остапчику?
— Ну щоб ти переїхала. До тітки Галини в село, наприклад. Або ми знайдемо тобі щось невелике під Києвом, будемо орендувати. Ми допоможемо з грошима, скільки зможемо, чесно.
Тиша, що повисла в кухні, була такою густою, що її, здавалося, можна було чути.
Тільки старий годинник на стіні байдуже відраховував секунди. Валентина Миколаївна дивилася на свого єдиного сина так, ніби бачила перед собою абсолютно чужу людину.
— Переїхала? — перепитала вона пошепки. — Зі своєї квартири? Яку ми з твоїм покійним батьком двадцять років виплачували, недоїдаючи?
— Мам, ну не кажи «зі своєї». Вона ж за документами тепер на мені. Батько так хотів, щоб я був господарем. Мар’яна права — молодій сім’ї з дитиною треба розмах.
— А я що, по-твоєму, вже не сім’я? — голос жінки здригнувся, але вона миттєво взяла себе в руки. — Тридцять років я тут кожен куточок вимивала. Кожну квіточку на підвіконні плекала!
— Мамо, ну не треба драматизувати! — Остап роздратовано скуйовдив волосся. — Ми ж не в ліс тебе виганяємо. Просто знайдемо варіант, який тобі підійде. Тихий, спокійний.
— Підходящий, — луною відгукнулася мати. — А де я, цікаво, жила, поки ти ріс? У наметі? Хто тобі ночами лоба цілував, коли ти від застуди марив? Хто на трьох роботах працював, щоб у тебе кросівки були не гірші, ніж у хлопців?
— Ну до чого тут це зараз? — Остап підвівся. — Я ж не кажу, що ти була поганою матір’ю. Але тепер у мене свій шлях. Своє життя.
— Своє життя, — повторила Валентина Миколаївна і гірко посміхнулася. — Цікаво, а де була ця твоя «самостійність», коли ти три роки тому вліз у борги? Хто тоді золото своє все продав і я тобі допомагала грошима?
— Мамо, досить ворушити минуле! — син відвернувся до вікна. — Мар’яна чітко сказала: вона не зможе жити в одній квартирі зі свекрухою. Каже, це постійний стрес, а їй дитину носити.
— Ах, Мар’яна сказала! — Валентина Миколаївна різко підвелась, випадково штовхнувши стілець. — А Мар’яна знає, що я два роки твій контракт в університеті оплачувала, приховуючи це від батька, бо він хотів, щоб ти сам заробляв? Що мій диплом — це мої безсонні зміни в на підробітках?
— Звідки їй знати? Та й яка різниця тепер? — син повернувся, і мати побачила в його очах холодну байдужість, яка була болючіше за будь-які слова. — Головне, що зараз мені треба думати про перспективу, а не про те, що було десять років тому.
— Про перспективу, — Валентина Миколаївна сперлася на холодильник, бо ноги раптом стали ватяними. — Значить, твоя перспектива — це фундамент на попелі материнського серця?
— Та чому ти все так перекручуєш? — Остап махнув рукою. — Ми ж не на інший край світу їдемо. Будеш приходити в гості, з онуком гуляти.
— В гості, — вона похитала головою. — У свою квартиру — в гості.
У цей момент у коридорі почулися легкі кроки, і на кухню зазирнула Мар’яна — тендітна шатенка з ідеально викладеним волоссям і поглядом, у якому не було ні краплі каяття.
— Остапчику, ти ще не закінчив? — вона підійшла до нього і владно взяла під руку. — Валентино Миколаївно, ми вам уже все підібрали! Така мила кімнатка в передмісті, поруч ліс, повітря чисте. І ціна дуже пристойна, нам якраз під силу.
Валентина Миколаївна подивилася на невістку, потім на сина.
До неї тільки зараз дійшло: вони не радяться.
Вони вже все вирішили і просто ставлять її перед фактом, як стару шафу, яку треба вивезти на дачу.
— Кімнатку знайшли, — повільно промовила вона. — Як для старого собаки будку за парканом.
— Ой, ну що ви таке кажете! — Мар’яна театрально сплеснула руками. — Яка будка? Ми ж про ваше здоров’я дбаємо! Остап цілий тиждень сайти з нерухомістю моніторив.
— Дбаєте, — Валентина Миколаївна сухо усміхнулася. — А коли ти, золотко, пів року тому з батьками своїми пересварилася і серед ночі до нас прибігла, хто тебе втішав? Хто тобі чаї на заварював, поки ти на долю жалілася?
Мар’яна почервоніла і міцніше вчепилася в рукав Остапа.
— Мамо, ну навіщо ці старі образи? — син обійняв дружину. — Тоді була зовсім інша ситуація.
— Інша ситуація, — кивнула мати. — А коли ти, сину, на бюджет не пройшов, це теж була «інша ситуація»? Пам’ятаєш, як я до ректора на прийом ходила, як просила, як за твої помилки червоніла?
— Мам, ну до чого тут університет? — Остап нервово забарабанив пальцями по столу.
— А до того, що я тоді три зміни поспіль брала, щоб ти вчився, — Валентина Миколаївна підійшла до вікна. — Сорок п’ять років мені було, а я бігала по лікарні, як дівчинка. Спина тріщала, тиск скакав, але я терпіла, бо знала, що маю працювати заради тебе. Думала — синочку легше буде, синочок виросте, буде мені опорою.
— Валентино Миколаївно, а може, ми просто чаю поп’ємо і спокійно все розплануємо? — Мар’яна почала нишпорити по полицях. — Де у вас те печиво, що ми вчора принесли?
— Там само, де й совість ваша — десь дуже глибоко сховане, — відрізала мати, не повертаючись.
— Мамо, ну не злися! — Остап підійшов і невпевнено торкнувся її плеча. — Ми справді хочемо як краще. Мар’яна навіть хоче там ремонт зробити, шпалери нові поклеїти, щоб вам затишно було.
— Ремонт зробити, — луною відгукнулася Валентина Миколаївна. — А хто, цікаво, за цей банкет платитиме? Твоя Мар’яночка зі своїх «великих заробітків»?
— Ну, ми з нею, із загальних грошей, — зам’явся син.
— Із загальних, — мати обернулася і поглянула на невістку. — Мар’яно, а нагадай мені, де ти зараз працюєш?
— Я ну, я в декреті вже фактично, мені не можна нервувати, — дівчина опустила очі.
— В декреті, — кивнула жінка. — А до декрету? За ті п’ять місяців, що ви живете разом, я бачила тебе на роботі хоча б тиждень?
— Мамо, ну що ти її допитуєш, як на суді? — втрутився Остап.
— Я не допитую, я просто намагаюся зрозуміти арифметику, — мати сіла за стіл і зчепила пальці в замок. — Хочу знати, на які такі «свої» кошти ви збираєтесь мене «благоустроювати».
Запала незручна пауза.
Мар’яна ще сильніше втиснулася в плече чоловіка.
— Валентино Миколаївно, ну до чого тут робота? — нарешті пробурмотіла вона. — Головне ж, що ми рідні люди. Одна родина.
— Одна родина, — задумливо повторила матір. — Цікаво. А коли це ми встигли стати «однією родиною», дитино? Коли ти три тижні тому в нотаріуса чергу займала чи коли зрозуміла, що квартира в центрі міста — це непоганий актив?
— Це наклеп! — Мар’яна зблідла. — Я просто, мені треба було дізнатися для довідки.
— Для якої довідки, любонько? — Валентина Миколаївна підняла втомлений погляд. — Для довідки про те, чи переписана вся частка квартири на Остапа після того, як не стало його батька?
— Мам, ну до чого тут це? — син нервово засміявся. — Звісно, переписана. Батько ж залишив заповіт.
— Заповіт-то він залишив, — кивнула мати. — Тільки є одна маленька деталь, про яку ти, мабуть, забув. Пам’ятаєш, як ти два роки тому брав кредит на свою «геніальну бізнес-ідею» з кав’ярнею? А банк не хотів давати гроші, бо ти не мав нічого за душею?
Остап заціпенів.
Мар’яна випустила його руку.
— Мам, ти про що?
— А про те, що я тоді свою частку в квартирі під заставу віддала, — Валентина Миколаївна повільно дістала з шухляди теку з документами. — Щоб тобі той клятий кредит схвалили. Пам’ятаєш, як ти в ногах валявся: «Мамочко, допоможи, це мій шанс, я все віддам, я гори зверну»?
— Але ж кредит виплачений! — Остап підскочив до столу.
— Виплачений, — погодилася мати. — Тільки обтяження з квартири я не знімала. Все якось часу не було, а потім — забулося. А виявляється, добре, що забулося.
Мар’яна відійшла до дверей, наче шукаючи шлях до втечі.
— Що це означає? — прошепотіла вона.
— А це означає, золотко, що половина цієї квартири юридично все ще належить банку і мені як поручителю, — Валентина Миколаївна акуратно склала папери. — І виселити мене звідси без моєї згоди не може ніхто. Навіть найулюбленіший син.
— То ти що, ти весь цей час нас обманювала? — Остап опустився на стілець. — Ти тримала нас на гачку?
— Я вас не тримала, сину. Я просто жила. Це ви вирішили, що я — перешкода на вашому шляху до «великого майбутнього», — Валентина Миколаївна підвелася. — Ти кажеш, що Мар’яна не може жити зі свекрухою? Добре. Тоді у мене є зустрічна пропозиція.
Остап і Мар’яна завмерли.
— Я продаю квартиру, — спокійно сказала вона.
— Що?! — вигукнула Мар’яна. — Як продаєте? А ми? А дитина?
— Ви — молоді та амбітні. Мар’яночка знайде роботу, Остап згадає, що він чоловік. Гроші від продажу я поділю. Свою частку заберу собі — куплю маленьку хатинку біля річки, де мене ніхто не буде називати «обузою». А твою частку, Остапе, віддам тобі. Там якраз вистачить на перший внесок за вашу власну іпотеку. Десь на околиці.
— Мамо, ти не можеш так вчинити! — Остап схопився за голову. — Це ж батьківська хата!
— Батьківська хата була для сім’ї, — мати підійшла до нього впритул. — А коли сім’я перетворюється на зграю вовків, які намагаються виштовхнути стару вовчицю з лігва на мороз, — хата перестає бути домом. Вона стає просто квадратними метрами.
— Валентино Миколаївно, ну почекайте! — Мар’яна знову почала «вмикати» лагідність. — Ми ж не те мали на увазі. Ми просто хвилювалися за ваш спокій.
— Досить, — Валентина Миколаївна підняла руку, зупиняючи потік брехні. — Я чула все. І про «будку», і про «кімнатку поруч із метро», і про ваш план, як швидше позбутися мене.
Вона підійшла до плити і вимкнула газ під борщем, який уже давно перетворився на символ їхнього розбитого життя.
— Значить так, діти. У вас є місяць. Поки я виставляю квартиру на продаж і готую документи. Шукайте житло. Орендуйте, беріть кредити — робіть що хочете. Ви ж хотіли «простору»? Ви його отримаєте. Багато простору. Цілий світ перед вами.
— Мам, але ж Мар’яна чекає дитину, — Остап спробував востаннє натиснути на жалість.
— Чекання дитини — це не недуга і не індульгенція, — мати подивилася на невістку. — Ти, Мар’яно, хотіла зробити мені ремонт? Зроби його у вашій новій орендованій квартирі. Там тобі ніхто не заважатиме.
Мар’яна раптом залилася сльозами, але цього разу це були сльози безсилля та люті.
Вона схопила свою сумку і вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд у серванті.
Остап залишився сидіти за столом.
Він дивився на тарілку з борщем, який уже охолонув, і в його очах почало з’являтися щось схоже на усвідомлення.
— Мамо, я справді такий поганий?
Валентина Миколаївна підійшла до сина і поклала руку йому на голову, як колись у дитинстві.
— Ти не поганий, Остапе. Ти просто забув, що любов — це не те, що ти береш, а те, що ти оберігаєш. Ти дозволив чужій людині переконати тебе, що твоя мати — це зайвий елемент інтер’єру. І це твій головний програш.
— Я можу все виправити? — він підняв на неї очі, повні вологи.
— Виправити? Можливо. Але вже не в цій квартирі. І не зі мною під одним дахом. Іди до дружини. Тобі тепер треба вчитися бути справжнім головою родини, а не маминим синком, який ховається за жіночими спідницями.
Остап повільно встав і вийшов.
Двері квартири зачинилися, і Валентина Миколаївна залишилася на кухні одна.
Минуло три місяці.
Квартира була продана швидко — місце справді було престижним.
Валентина Миколаївна купила собі невеличку, але надзвичайно затишну однокімнатну квартиру в новому будинку на Оболоні.
З вікна було видно Дніпро, а на балконі тепер цвіли не просто квіти, а справжній маленький сад.
Вона сиділа в кріслі, загорнувшись у теплий плед, і пила каву.
Вперше за багато років вона відчувала себе не «функцією», не «додатком до плити», а людиною, яка має право на власний простір.
Остап з Мар’яною зняли житло.
Мар’яна була змушена піти на легку роботу, бо грошей від частки Остапа не вистачило на те, щоб просто сидіти вдома.
Вони сварилися, мирилися, але тепер вони справді жили своїм життям.
Вчора Остап зателефонував.
Вперше за довгий час у його голосі не було вимог.
— Мам, я тут проїздом. Можна зайти на чай? Просто побачитися.
— Заходь, синку. Чай якраз заварила.
Він прийшов з квітами.
Не з тими черговими трояндами, а з букетом польових ромашок, які вона так любила.
Вони сиділи на балконі, дивилися на річку і мовчали.
Це було те саме мовчання, яке лікує краще за будь-які розмови.
— Мамо, знаєш, — Остап опустив очі. — Коли ми переїхали, я в перший вечір не міг заснути. Тиша була такою дивною. І я раптом згадав, як ти мені в дитинстві казки розповідала, коли світло вимикали. І мені стало так соромно.
— Не треба, синку. Все вже минуло. Головне, що ти тепер знаєш — дім там, де тебе поважають, а не там, де ти господар за документами.
Остап пішов, а Валентина Миколаївна ще довго стояла на балконі.
Вона знала, що шлях до справжнього прощення ще довгий.
Що Мар’яна, мабуть, ще довго буде таїти образу.
Але вона також знала, що зробила все правильно.
Вона врятувала не тільки свою гідність, а й дала сину шанс стати людиною.
Та чи правильно зробила мати, коли виставила з дому сина і невістку, яка чекала дитя?
Невже не можна пробачити, вони ж молоді? Можливо, все налагодилося б згодом і жили б собі щасливо в мирі у своєму домі?
Чи мати вірно зробила, коли розділила житло і стала жити окремо, як тільки побачила, що невістка вже відразу стала робити все на свій лад, ще й свекрухою командувати?
Фото ілюстративне.
