Тернопільське озеро виблискувало під лагідним травневим сонцем, відбиваючи блакить неба.
Олена Степанівна, колишня вчителька української мови, яка віддала школі тридцять п’ять років життя, нарешті насолоджувалася спокоєм.
Вона якраз розкладала на балконі розсаду помідорів, коли почула, як у замку повертається ключ.
Серце радісно тьохнуло — син приїхав!
Андрій зазвичай попереджав про візити, але сюрпризи Олена Степанівна любила.
Проте, коли вона вийшла в коридор, усмішка миттєво згасла.
Син стояв на порозі похмурий, навіть не знявши взуття, і кинув на тумбочку шкіряну папку.
— Мамо, нам треба серйозно поговорити. Без чаю і зайвих розмов про погоду, — голос Андрія був сухим, наче старий пергамент.
Олена Степанівна машинально витерла руки об кухонний рушник.
— Щось із Мар’янкою? Чи діти занедужали? — тривога почала наростати в мами на душі.
— З ними все гаразд. Справа в грошах, — Андрій пройшов на кухню і сів на її улюблений стілець так по-господарськи, ніби він тут не гість. — Ми з дружиною порахували наші витрати. Іпотека за нову квартиру в центрі, кредит на позашляховик, гуртки для Михайла. Коротше, мамо, з наступного місяця ми припиняємо тобі допомагати.
У кухні стало миттєво холодно.
Олена Степанівна повільно опустилася на табурет навпроти.
— Андрійку але ж як? Ти знаєш, яка в мене пенсія. Після того, як ціни на газ знову підняли, мені ледь на ліки та крупи вистачає. Ти ж сам казав, що це твоя синівська вдячність за все, що я.
— Вдячність не може тривати вічно, — перебив він, навіть не дивлячись їй в очі. — Тобі шістдесят чотири роки. У твої роки багато хто ще працює. Он у Мар’яниної мами знайома в Польщі полуницю збирає, і нічого, не розвалилася. А ти звикла, що ми все оплачуємо. Це, знаєш, розслабляє.
— Я тридцять років перевіряла зошити ночами! — голос Олени Степанівни затремтів. — У мене зір — мінус сім, суглоби турбують, що вночі плакати хочеться. Яка Польща? Яка робота?
— Ну, не перебільшуй, — Андрій дістав телефон. — Знайдеш щось у Тернополі. Можеш репетиторством займатися, або консьєржкою піти. Мар’яна каже, що ти надто розпещена нашою увагою. Це створює таку, знаєш, наглість.
Олена Степанівна дивилася на чоловіка, який сидів перед нею, і не впізнавала свого малого Андрійка.
Того хлопчика, якому вона купувала найкращі книжки, відмовляючи собі в елементарних речах.
Коли його батько пішов до іншої, вона працювала на дві ставки, брала додаткові години в сільській школі, щоб він міг поїхати на екскурсію в Карпати або купити новий плеєр.
— Ти це серйозно? — прошепотіла вона. — Зовсім нічого не даси?
— Ну, чому зовсім, — він знизав плечима. — На Різдво принесемо продуктовий набір. На день народження — квіти. Але щомісячних виплат більше не буде. Мар’яна вважає, що ми маємо інвестувати в майбутнє наших дітей, а не підтримувати твій пасивний спосіб життя. П’ять тисяч гривень на місяць — це для нас зараз великі гроші.
— П’ять тисяч, — Олена Степанівна згадала, як минулого року Андрій купив собі годинник за тридцять тисяч, а Мар’яна хизувалася новою сумочкою з Італії. — Але ж я допомагала вам! Коли Михайлик народився, я три місяці в Києві у вас жила, спала на розкладному кріслі, варила, прала, гуляла з ним, щоб ви могли хоч трохи відпочити!
— То була твоя ініціатива, мамо. Бабусі мають допомагати з онуками, це норма. А от вимагати за це довічного утримання — це вже маніпуляція. Ми не хочемо почуватися боржниками.
Андрій підвівся, застібнув піджак і попрямував до виходу.
— Подумай над моїми словами. Світ змінився, зараз ніхто нікому нічого не винен. Пора ставати сучасною і самостійною.
Двері зачинилися.
Тиша в квартирі стала важкою, наче чавунна плита.
Олена Степанівна дивилася на порожню чашку, з якої син навіть не захотів випити води.
На календарі було двадцяте число. В гаманці залишалося рівно чотириста шістдесят гривень.
Вона дістала свій зошит для обліку — той самий, старий, в лінійку, де колись Андрій вчився писати перші літери.
Комунальні послуги (навіть із субсидією) — 2100 грн.
Ліки для серця та від тиску — 1200 грн.
Телефон та інтернет (щоб хоч фото онуків бачити) — 350 грн.
Разом: 3650 гривень. Її пенсія — 3900. На їжу, мило, пральний порошок та все інше залишалося 250 гривень на місяць.
— Вісім гривень на день, — Олена Степанівна вимовила це вголос. — Вісім гривень. Навіть чверть хлібини не купиш.
Вона пішла на кухню і відкрила дверцята шафи.
Банка гречки, пачка солі, трохи олії на дні пляшки.
В холодильнику — половина цибулини, шматочок підсохлого сиру і два яйця.
Це була вся її провізія.
Погляд зупинився на фотографії в рамці: Андрій у мантії випускника університету.
Як вона пишалася ним тоді!
Як плакала від щастя, коли він отримав диплом юриста.
Вона тоді продала свою єдину цінність — старий золотий годинник, подарунок діда, щоб організувати йому святкову вечерю в ресторані.
«Ти ж моя опора, синку», — казала вона тоді.
«Завжди буду поруч, мамо», — відповідав він.
А тепер він вважав її тягарем.
Телефон завібрував.
Повідомлення від Мар’яни в сімейному чаті: фото з ресторану.
«Михайлик так любить восьминогів!».
Вечеря, яка коштувала, мабуть, як ціла пенсія Олени Степанівни.
Минуло десять днів.
Олена Степанівна навчилася варити суп із однієї картоплини та жмені вермішелі.
Вона почала ходити пішки через все місто, щоб купити хліб на дві гривні дешевше.
Голова паморочилася, але вона не дзвонила синові.
Жодного разу.
Одного вечора до неї завітала Стефанія, сусідка і давня подруга.
— Олено, ти щось зовсім змарніла. Може, занедужала? — Стефанія прискіпливо глянула на подругу.
Олена Степанівна не витримала.
Розповіла все — про візит Андрія, про «самостійність» і про вісім гривень на день.
Стефанія слухала уважно.
— Ах він же невдячний! Та як у нього язик повернувся?! Ти ж його з ложечки годувала, коли він недужав, сама не доїдала!
— Він каже, що це мій вибір був. Що він не просив мене жертвувати собою.
— Знаєш що, Олено, — Стефанія рішуче підвелася. — Моя племінниця Наталя відкрила приватний ліцей. Їм терміново потрібен куратор для молодших класів. Людина, яка буде стежити за порядком, допомагати з уроками, просто бути поруч, поки батьки на роботі. Зарплата там гарна, офіційна. Ти ж педагог від Бога! Твої знання — це золото.
— Стефо, мені шістдесят чотири. Я вже забула, як це — працювати з дітьми щодня.
— Нічого ти не забула! Це як їзда на велосипеді. Завтра ж ідемо до Наталі. Бо якщо ти сядеш і будеш чекати на милість від того невдячного сина, ти просто згаснеш.
Перший місяць у ліцеї був важким.
Діти зараз інші — енергійні, галасливі, іноді зухвалі.
Але Олена Степанівна мала те, чого не було у молодих вчителів — безмежне терпіння та вміння слухати.
Вона не просто перевіряла уроки, вона розповідала їм казки, вчила правильно розмовляти, витирала сльози після невдач.
Наприкінці місяця вона отримала першу зарплату — двадцять тисяч гривень.
Плюс її пенсія.
Разом це була сума, про яку вона раніше й мріяти не могла.
Вона не побігла купувати делікатеси.
Першим ділом вона пішла в оптику і замовила найкращі лінзи та стильну оправу.
Потім — у перукарню, де їй зробили сучасну стрижку.
Купила собі якісне взуття, бо ноги більше не мали права боліти.
Андрій не дзвонив три місяці.
Лише короткі повідомлення: «Сподіваюся, ти знайшла вихід».
Він був упевнений, що мати рано чи пізно приповзе на колінах просити грошей на ліки.
Але Олена Степанівна не прийшла.
Вона почала ходити в театр, записалася в басейн для літніх людей і навіть почала вивчати англійську мову разом зі своїми вихованцями в ліцеї.
Це сталося в суботу.
Олена Степанівна якраз збиралася на виставку місцевих художників, коли в двері подзвонили.
На порозі стояв Андрій.
Він виглядав втомленим, костюм був не таким випрасуваним, як зазвичай.
— Привіт, мамо. Я заїхав подивитися, як ти. Сусіди казали, що ти тепер велика людина в приватному ліцеї.
— Заходь, Андрію. У мене є десять хвилин.
Він зайшов, здивовано озираючись.
Квартира блищала чистотою, на столі стояла ваза зі свіжими квітами, а від матері пахло дорогими парфумами.
— Мам, слухай, у нас тут проблеми. Мар’яні треба лікуватися. Все серйозно. Державні лікарні — то сама знаєш які, ми хочемо в приватну клініку в Києві. Це коштує близько ста тисяч гривень. А в нас зараз — сам розумієш, криза, іпотека піднялася в ціні.
Олена Степанівна спокійно поправила окуляри.
— І що ти хочеш від мене?
— Ну, я подумав. Ти ж тепер заробляєш непогано. Може, в тебе є якісь заощадження? Або, може, ти б могла взяти кредит на себе? Тобі, як працюючій пенсіонерці з такою репутацією, точно дадуть. Ми будемо віддавати, чесно!
Вона відчула, як усередині все завмерло.
Жодного болю. Жодної образи.
Тільки дивне відчуття порожнечі там, де колись була сліпа материнська любов.
— Андрію, пам’ятаєш, що ти сказав мені пів року тому? Що світ змінився, і ніхто нікому нічого не винен. Що допомога — це лише зло, бо людина лише більшого чекати буде.
— Мамо, ну я ж тоді був на емоціях! Мар’яна накрутила. Це ж сім’я!
— Сім’я? — вона ледь помітно всміхнулася. — Сім’я була тоді, коли я продавала свій годинник, щоб ти мав свято. Сім’я була тоді, коли я спала на підлозі у твоїй квартирі, щоб ви могли виспатися. А те, про що ти говориш зараз — це бізнес-проєкт. Ти хочеш використати мій ресурс, щоб вирішити свої проблеми.
— Ти мені відмовляєш?! Власній невістці?!
— Я не відмовляю. Я просто дотримуюся твоїх правил. Ти вчив мене бути самостійною. Ти казав, що я маю нести відповідальність за своє життя. Ось я і несу. Свої гроші я відкладаю на лікування моїх суглобів, на поїздку в санаторій, яку я відкладала двадцять років через твої потреби. І на освіту Михайла — але ці гроші він отримає тільки тоді, коли сам зрозуміє ціну праці.
Андрій схопився з місця, його обличчя перекосилося від злості.
— Ти стала егоїсткою! Ти більше не моя мати!
— Можливо, — спокійно відповіла Олена Степанівна. — Бо та мати, яку ти знав, просто зникла від того, що їй потрібно було якось жити на вісім гривень на день. А ця жінка, яка стоїть перед тобою, більше не дозволить нікому витирати об себе ноги. Навіть тобі.
Андрій пішов, голосно грюкнувши дверима.
Олена Степанівна постояла хвилину в тиші, потім взяла свою сумочку і вийшла з квартири.
Вона йшла парком, і люди оберталися їй услід — красива, статна жінка з прямою спиною та мудрим поглядом.
Вона більше не була «бабусею на пенсії».
Вона була Людиною, яка повернула собі власну гідність.
Мар’яні лікування все ж минуло — Андрій продав машину і взяв додаткову роботу.
Вони почали дзвонити частіше, але тепер у їхньому голосі була повага, змішана зі страхом.
Вони зрозуміли, що Олена Степанівна більше не є їхнім безкоштовним додатком.
Вона зрозуміла головний урок: якщо ти сам себе не цінуєш, ніхто інший цього не зробить.
Навіть власна дитина.
Чи вірно вчинила мати, відмовивши своїй дитині в допомозі у такий важкий час?
Чи це був самостійний вибір її сина?
Фото ілюстративне.
