Кого вибрати — кохання чи сина? Саме з цим питанням я вже кілька днів і лягаю, і прокидаюся, бо такий вибір і справді зробити не так вже й легко.

Мені сорок п’ять. Ніколи не думала, що в цьому віці знову зловлю себе на тому, що хвилююся, як дівчинка, перед зустріччю. Що буду писати смс із усмішкою, підбирати сукню перед побаченням, чекати дзвінка й готувати улюблену каву для Нього.

Ми познайомилися рік тому у відрядженні. Я тоді їхала від фірми в інше місто, втомлена, без настрою, а він сів поруч у потязі — охайний, уважний, із теплими карими очима. Ми проговорили всю дорогу, а на прощання він просто сказав:

— Може, колись продовжимо цю розмову за кавою?

Я усміхнулася:

— Може.

Так почалося наше «може», яке згодом стало частиною мого життя.

Його звати Олександр. Він розлучений, дітей немає, свою квартиру залишив колишній дружині, а сам знімає невелику однокімнатну. Без шкідливих звичок, уважний, спокійний, з почуттям гумору. Ми зустрічалися вже рік, і мені поруч із ним було затишно. Не так, як у молодості, коли все горить і палає, а по-дорослому — тепло, спокійно, по-справжньому.

Я розуміла, що хочу, аби він був поруч. Але в мене є син — Андрій, двадцятирічний студент. Ми живемо удвох у двокімнатній квартирі, яку я колись купила після розлучення з його батьком. Він — моя гордість і моя слабкість.

Я не знала, як сказати йому, що зустрічаюся з чоловіком. Не через сором, ні. Просто розуміла, що він ще юний, і сприймає все емоційно, категорично. Він досі болісно реагує, коли мова заходить про батька. А тут я… із новим чоловіком.

Я відкладала цю розмову день за днем, поки не сталося щось, чого я зовсім не очікувала.

Одного вечора Андрій зайшов на кухню й сказав серйозним голосом:

— Мамо, нам треба поговорити.

Я сіла навпроти, трохи насторожено.

— Щось сталося?

Він глибоко вдихнув:

— Я зустрічаюся з дівчиною. Звати Марта. Вона з іншої області, навчається на нашому факультеті. І… ми вирішили жити разом.

— Як це — разом? — я аж ковтнула повітря.

— У гуртожитку вона не хоче залишатися, там умови жахливі. На квартиру поки не тягне, але ми все одно вирішили: будемо разом і, можливо, навіть розпишемося.

Я мало не впустила чашку.

— Сину, ти жартуєш? Тобі двадцять років. Який розпис? Яке «жити разом»?

Він насупився:

— Мамо, ти що, не хочеш мого щастя?

— Хочу, — відповіла я тихо. — Але ж ти не знаєш її достатньо. У вас ще все попереду.

— Ти просто не розумієш, — кинув він і грюкнув дверима.

Я сиділа на кухні ще довго, не знаючи, чи плакати, чи сміятися. В голові калатало: ось воно, доросле життя мого сина.

Минуло кілька днів, і я вирішила: якщо вже так, то треба познайомитися з цією Мартою.

— Добре, — сказала я йому, — приведи її. Познайомимося, поговоримо.

Коли він привів Марту, я відразу відчула — дівчина щира. Струнка, із теплими очима, скромно одягнена. В її поведінці було щось просте й справжнє.

— Добрий день, — сказала вона, — мені дуже приємно.

Я усміхнулася у відповідь:

— І мені, Марто. Сідай, поговоримо.

Ми сиділи на кухні, пили чай. Я дізналася, що вона з невеликого містечка, у сім’ї троє дітей, батьки працюють на заводі, ледве зводять кінці з кінцями. Вона хоче здобути освіту, щоб допомагати родині.

І я зрозуміла: вона не погана дівчина. Але вони обоє ще діти.

Андрій потім сказав:

— Мамо, я хочу, щоб вона жила з нами. Тим більше, в нас дві кімнати.

Ось тут у мене всередині все перевернулося.

Я дивилася на нього — мій син, моя дитина, яка вже вирішує, з ким жити. А я… я не мала сил сказати йому, що сама вже давно зустрічаюся з чоловіком і теж хочу, щоб поруч був хтось рідний.

Я думала ночами. Якщо я погоджуся, Марта житиме з нами — і все, мого життя не буде. Дві молоді людини, навчання, шум, побут. А якщо я скажу «ні» — він піде. Може, образиться назавжди.

А з іншого боку… як я скажу йому, що хочу, щоб у нас жив Олександр? Він цього не зрозуміє. Для нього я завжди просто мама, яка повинна варити борщ і чекати вдома.

Одного вечора, коли Андрій був на навчанні, я сиділа на балконі й плакала. Подзвонив Олександр:

— Що трапилось, рідна?

— Не знаю, як сказати синові про нас, — зізналася я. — Він хоче привести дівчину додому.

— Я не хочу бути причиною твоїх сварок, — відповів він спокійно. — Якщо треба, я почекаю.

І саме ця фраза змусила мене знову повірити в людей.

Ми домовилися, що не поспішатимемо. Я вирішила дати синові час. І за кілька тижнів Андрій сам підійшов до мене:

— Мамо, я поговорив із Мартою. Ми поки не будемо розписуватися. Вона хоче знімати квартиру біля інституту, я трохи підроблятиму, допомагатиму.

Я зітхнула з полегшенням.

— Розумне рішення, сину. Головне — не поспішати.

Він усміхнувся:

— Ти завжди так кажеш. А сама колись закохалася в тата на другому місяці знайомства, — підколов мене.

— Було діло, — засміялася я.

І тоді вирішила: пора бути чесною.

— Андрію, можна тепер я з тобою поговорю відверто?

— Звичайно, — відповів він.

Я розповіла все: про відрядження, про знайомство з Олександром, про те, що ми разом уже рік. Він мовчав довго. Потім сказав:

— Мамо, ти маєш право на щастя. Просто… це несподівано.

— Я розумію, — тихо відповіла я. — Але я не хочу від тебе нічого приховувати.

Через кілька днів він сам запропонував:

— Приведи його, мамо. Познайомимося.

Того вечора я хвилювалася, як школярка перед іспитом. Олександр приніс торт і квіти. Андрій зустрів його спокійно, навіть потиснув руку. Вечеря минула напрочуд тепло.

Після цього, коли Олександр пішов, син сказав:

— Він нормальний. І видно, що ти щаслива.

Я мало не розплакалася.

Минуло кілька місяців. Ми всі троє часто вечеряємо разом, говоримо, жартуємо. Марта іноді заходить у гості, й ми вже всі сміємося з того, як складно було тоді знайти правильні слова.

Іноді я думаю, як усе могло скластися по-іншому, якби я не наважилася бути чесною. Адже дорослі діти не завжди розуміють, що їхні батьки теж мають право на любов.

Життя — воно не закінчується після сорока. І не починається з весілля в двадцять. Воно — тут, у щирості, у довірі, у вечорах, коли поруч ті, хто тебе любить.

І зараз, коли ми всі разом за одним столом, я розумію: у мене все вийшло. Просто треба було зробити перший крок — і дозволити собі бути щасливою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.