Сонце ледь пробивалося крізь запітніле вікно старої хрущовки в Черкасах.
Надія сидячи за кухонним столом, зосереджено виводила цифри у пошарпаному зошиті в клітинку.
Перед нею лежала купа квитанцій за комуналку, ціни на яку знову «підстрибнули», та чеки з аптеки.
— Мамо, нам терміново треба сорок тисяч! — двері відчинилися так різко, що стара завіса ледь не відірвалася.
Мар’яна залетіла в кухню, навіть не знявши взуття.
Надія повільно підняла очі.
— Доню, я ж тільки минулого вівторка віддала тобі останні п’ять. Ти ж казала, Сашкові на зимову куртку й черевики треба.
— Та куртка вже куплена! — Мар’яна роздратовано відмахнулася. — Тепер у нас на кухні трубу прорвало, треба терміново міняти кахлі й сантехніку. Іван, ну чого ти стоїш як укопаний? Скажи їй!
Іван, старший син, переступив поріг, не відриваючись від екрана свого дорогого смартфона.
— Мамо, ну правда, там заллємо сусідів — дорожче вийде. Майстри вже завтра прийдуть.
— Діти, у мене немає таких грошей, — Надія відчула, як пальці мимоволі стиснули ручку. — Моя пенсія — шість тисяч, я ще за опалення борг не закрила.
— Мамо, — Мар’яна підсіла ближче, вхопивши матір за суху, посічену роботою руку, — ми ж рідні люди! Ти ж завжди нас виручала. Невже зараз підведеш?
— Нічого не трапилося, просто ресурси не безмежні, — тихо відповіла Надія.
— Ой, ясно все! — невістка різко підхопилася, стілець боляче заскрипів по лінолеуму. — Іване, ходімо. Видно, тут на нас усім байдуже. Внуки почекають, а стіни нехай гниють.
Двері захлопнулися з такою силою, що на поличці забряжчав посуд.
Надія опустила голову на долоні. Вона не встигла перевести подих, як задзвонив мобільний.
На екрані — фото молодшої доньки, Оксани.
— Мамо, це я. Слухай, Тьомці на гурток англійської треба три тисячі до п’ятниці внести, бо виженуть. Виручиш? Я з зарплати віддам, обіцяю!
Увечері Надія дістала з бляшанки з-під печива свою «недоторканну» заначку.
Там лежало чотири тисячі гривень. Останні. Вона знову відкрила зошит.
Цифри перед очима пливли, наче в тумані:
Іван — сто тридцять тисяч за три роки.
Оксана — дев’яносто п’ять.
Жодної копійки назад не повернулося.
Жодного разу ніхто не запитав: «Мамо, а ти маєш що їсти?»
У двері нерішуче постукали.
Зайшла пані Стефа, сусідка з третього поверху, з повним кошиком яблук.
— Надю, з дачі привезла. Бери, бо пропадуть, — Стефа присіла на краєчок табурета. — Що, знову твої були? Весь під’їзд чув, як Мар’яна дверима гепнула.
— Стефо, ну в них сім’я, діти ростуть, витрати, — Надія спробувала виправдатися, але голос зрадницьки здригнувся.
— Галю, прокинься! Вони з тебе соки п’ють! — Стефа вхопила зошит зі столу. — Господи! Двісті з гаком тисяч! Надю, ти що, не бачиш? Мар’яна вчора з салону вийшла — нігті як у пави, вії наклеєні, брови. А ти хліб вчорашній по знижці купуєш! Ти ж свої «поховальні» їм вже віддала усі!
— Стефо, не треба так.
— Треба! Коли ти останній раз про себе думала? Пам’ятаєш, як мріяла побачити Львів? Попити кави в тій старій ресторації, про яку в газетах пишуть?
Надія зітхнула.
Вона вже місяць тримала у закладках браузера сторінку турфірми.
Вікенд у Львові для пенсіонерів» — двадцять дві тисячі гривень.
Все включено: готель, екскурсії, спокій. До кінця акції лишалося три дні.
Наступного ранку Надія довго ходила по порожній квартирі.
Потім дістала конверт з-під матраца — там лежали кошти, які лишилися після продажу батьківської хати в селі.
Руки трусилися, вона відкрила сайт. Натиснула кнопку «Сплатити».
Коли на пошту прийшов ваучер, вона вперше за десять років посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі.
Через день Оксана заскочила «просто так», але її погляд одразу впав на роздрукований квиток на столі.
— Мамо! Це що, жарт?! Ти купила собі путівку до Львова?! Мені кажеш, що грошей немає, а сама по готелях зібралася? — Оксана вхопила телефон. — Іване, ти уявляєш, що наша мати витворила?!
Увечері на кухні був аншлаг.
Приїхав Іван з Мар’яною.
— Мамо, ти мусиш повернути квитки! — Іван навіть не роздягнувся. — У Сашка день народження, ми дитячий центр замовили, аніматорів. Треба платити!
— У вашому віці вже не до розваг, — додала невістка, презирливо дивлячись на нову сукню Надії. — Краще б онукам допомогла, ніж по кав’ярнях вештатися.
Щось усередині Надії, що трималося роками, раптом тріснуло.
Вона випрямилася і вперше подивилася на них не з виною, а з гіркотою.
— А ви хоч раз за ці три роки запитали, як я живу? — її голос був тихим, але в кімнаті вмить стало тихо. — Ви знаєте, що я пів року не купувала собі м’яса? Що я сплю під двома ковдрами, бо економлю на газі, щоб вам було що дати?
— Ну, ми ж не знали, — Іван відвів очі.
— Бо ви не питали! Для вас я не людина, я — банкомат, який ніколи не видає чеків!
Надія схопила свій зошит і кинула його на центр столу.
— Дивіться! Іване, ти винен мені сто тридцять тисяч! Оксано — дев’яносто п’ять! Загалом — чверть мільйона гривень! Коли плануєте повертати?
— Мамо, ти що реально все записувала? — Оксана зблідла, дивлячись на дати й суми.
— А як інакше? Я все життя працювала на заводі, відкладала кожну копійку, щоб мати спокійну старість. А ви навіть не помітили, як висмоктали з мене все — і гроші, і душу!
— Ну, раз ми такі погані, — Мар’яна схопила сумку, — то їдь у свій Львів! Тільки не дивуйся, якщо ми забудемо сюди дорогу.
— І онуків не побачиш! — кинула Оксана, виходячи з кімнати.
— Ви вирішили використовувати власних дітей як помсту проти матері? — Надія відкрила вхідні двері. — Що ж, це ваш вибір. Але запам’ятайте: благодійна їдальня закрита. Назавжди. Ідіть.
Коли за ними зачинилися двері, Надія притулилася до одвірка.
Вона тремтіла, сльози застилали зір, але на душі вперше за довгий час з’явилося відчуття легкості.
Ніби вона скинула з плечей величезний мішок з камінням.
Львів зустрів її дрібним дощем і музикою вуличних скрипалів.
Надія гуляла площею Ринок, заходила в маленькі книгарні, пила каву з корицею і довго дивилася на шпилі ратуші.
Вона була одна, але вперше не відчувала самотності. Це була свобода.
В екскурсійному автобусі вона познайомилася з пані Ганною з Полтави:
— Знаєте, я теж синові все віддавала, — розповідала та. — Поки він не купив собі нове авто, а мені сказав, що на ремонт даху в мене грошей нема. Тоді я теж «закрила банк». І знаєте що? Через місяць сам прийшов, ще й дах перекрив. Бо зрозумів, що мама — це не сервіс, а людина.
На шостий день відпочинку Надії прийшло повідомлення від Івана:
«Мамо, пробач нам. Можна я заїду, коли повернешся? Один, без нікого».
Іван стояв на порозі з невеликим конвертом у руках.
Він виглядав втомленим, але якимось іншим.
— Мамо. Я правда не розумів, що ми робимо. Ось тут двадцять тисяч. Це перша частина. Я буду віддавати щомісяця.
— А як же день народження Сашка? Ви ж хотіли свято в центрі.
— Відсвяткували вдома, — Іван опустив голову. — Мар’яна сама спекла торт. Сашко був щасливий, йому ті ігри й не потрібні були, виявилося. Дружина спочатку кричала, а потім ми поговорили. Я сказав їй, що я чоловік і маю забезпечувати сім’ю сам, а не тягнути з матері-пенсіонерки.
Наступного дня прийшла Оксана.
Вона не просила грошей.
Вона принесла пакунок з ліками і теплу шаль.
— Мамо, я на другу роботу влаштувалася, на пів ставки. Буду потроху віддавати. Пробач мені, я зовсім совість втратила.
Через тиждень за столом зібралася вся родина.
Мар’яна вперше сама принесла до чаю домашні пироги.
— Надіє Петрівно, розкажіть про Львів! Ми тут подумали. Може, влітку на оздоровлення в Східницю поїдемо всі разом? Тільки кожен сам за себе платить, ми вже дорослі.
Увечері Надія дістала з валізи магнітик із зображенням Оперного театру і почепила на холодильник.
Поряд зі старим фото, де вона — молода, з мрійливим поглядом.
— Комора закрита, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Зате серце нарешті на місці. Життя тільки починається.
Ця історія — нагадування кожному з нас.
Любити дітей — це не означає розчинятися в них без залишку.
Іноді найбільша допомога, яку ми можемо дати своїм дорослим дітям — це дозволити їм стати самостійними.
А ви як вважаєте?
Чи варто батькам віддавати останнє, чи все ж треба мати межу? Напишіть свою думку в коментарях, давайте обговоримо це разом.
Фото ілюстративне.
